Україна на переломі

Під час інавгураційних промов та з нагоди найбільшого свята країни – Дня Незалежності, усі президенти особливо наголошували на двох принципових висновках, які випливають з новітньої історії української державності: по-перше, відтепер, констатували вони, можна з упевненістю стверджувати, що Україна як держава відбулася назавжди; по-друге, державність України – відкриває великі перспективи для українського народу, одного із найбільших народів європейського континенту. Саме ці ключові висновки були найбільш переконливими у їхніх промовах, викликали схвалення більшості народу та вселяли надію на світле майбутнє. Думаю, що сьогодні Л.Кравчук, Л. Кучма, В. Ющенко і навідь, В. Янукович не відважилися б на такі безапеляційні твердження. Навпаки, кожен з них, у тій чи іншій формі, підкреслює іншу реальність: ще ніколи Україна не була так близько до межі за якою втрата незалежності.

Існує кілька причин для того, щоб погодитися із таким сумним станом справ. Можна констатувати, що першочерговий інтерес всіх президентів незалежної України в більшій чи меншій мірі знаходився  в площині вирішення однієї проблеми – прийти до влади, а бо ж зберегтися у ній. Що буде з Україною завтра чи після завтра – нікого особливо не цікавило.  Те, що в сучасному політикумі переважають тактичні, а не стратегічні інтереси сталло фактом.

Режим Януковича дискваліфікував діючу Верховну Раду, фактично, змусивши прийняти так звані "диктаторські закони" 16 січня. Чи варто говорити про те як відбувалося голосування, якщо  голова лічильної комісії В. Олійник підтвердив, що не рахував підняті руки під час голосування, тобто зізнався у злочині. Частина депутатів які потрапили в присок в відміткою "за", просто були скомпрометовані тодішньою владою, ставши жертвами політичного режиму Януковича. Попри сподівання владної партії, прийняття цих законів призвело до найгострішого силового протистояння, а протести вийшли за межі Києва. На тлі глибокої кризи державного управління і довіри до влади, режим Януковича був повалений.

Ослаблення країни призвело до посилення зазіхань на територіальну цілісність України. Росія вже фактично не приховує претензій на український Крим, Схід і Південь. Як і слід було очікувати, зовнішньополітичний тиск на Україну з метою встановлення контролю над її окремими територіями посилив відцентрові сили у самій Україні. Підняла голову гідра сепаратизму. Отже, висновок напрошується такий: нація і держава у небезпеці!

Основна відповідальність за нинішній стан лежить на владі: насамперед президентові і прем’єру. Звичайно, не знімається вина із так званої опозиції, яка так і не стала українською, а своїми діями лише поглиблює існуючу кризу.

Чи існують підстави для оптимізму?

На перший погляд, не має підстав давати позитивну відповідь на запитання підзаголовку цієї статті. Занадто далеко усе зайшло. Проте…

На відміну від політиків країни, яким обставини і амбіції не дозволили стати державними діячами, український народ й надалі залишається єдиним фактором справжнього українського державотворення. Україна опинилася перед неминучістю чергових дострокових виборів парламенту. Усі сподіваюся на "перезавантаження" влади. Чи реальне воно?

Сьогодні немає жодних сумнівів, що громада при бажанні може відстояти право обирати владу, а отже доведеться рахуватися із думкою людей. Відтепер, кожен можновладець, та чи інша політична сила будуть змушені "сім разів відміряти", перед тим як ухвалювати рішення.

Завершується епоха лідерських проектів, мега-блоків, й починається ера ідеологічних партій, які є носіями певних концепцій державотворення. Відкривається простір для якісних змін в інших ідеологічних нішах. Іншими словами, доба "біло-синіх", "помаранчевих", "сердечних" завершується. Відповідь на питання "Що далі?" відтепер даватимуть нові люди, нові сили. І це надає оптимізму.

Кредит довіри, який в свій час отримав третій президент – В. Ющенко і не виправдав його, сьогодні отримав п’ятий президент – Петро Порошенко, що ще раз свідчить про фанатичну надію на краще життя українського народу.

Майдан – це наша страшна ціна, це ціна звільнення від тоталітарного режиму Януковича, ціна пробудження від сліпого правління Кучми, це наш шанс отримати нових політиків. Провести нарешті давно потрібну люстрацію влади, змінити уряд, парламент, але кого ми хочемо отримати? Який він український політик?

Український політик – це особиста проекція кожного українця. Які ми, таких політиків і обираємо, адже кожен з нас віддає свій голос за того, чиї думки, погляди та дії йому близькі. Сьогодні "проектом народу" називають Ляшка чи Поплавського, і дійсно тут марно сперечатися.

Народ прагне бачити в парламенті собі подібних і чим ближче той самий Поплавський та Ляшко до народу, тим більший рівень довіри, про що свідчать шалені рейтинги. Так, як уже говорили – це чистої води проекція, але напевно без таких "проектів народу" українській політиці не бути, адже це наше ментальність і нам не потрібні спекулянти, нам потрібні ті політики які будуть такими як вони є і такими якими є ми. Україна потребує негайної люстрації, але це повинна бути розумна люстрація, з допомогою якої ми лише здобудемо і ні в якому разі не втратимо.

Занадто багато соціальних потрясінь випало на 23 річницю незалежності, але ми не втрачаємо оптимізму та надії на краще – і в цьому сила українського народу.