Голодомор знову став «білою плямою історії»

Існують закони математики, згідно яких два хоч множ на два, хоч додавай до двох два, все одно в сумі вийде чотири. А ось історію можна переписувати скільки завгодно відповідно до вимог конкретного часу.

Так, герої сьогодення стають героями вчорашніх днів, лиходіями або просто – не героями чи не тими героями. Яскравий приклад: створення в Росії сумно відомої комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії. Відповідальним секретарем якої є, до речі, відомий російський телевізійний продюсер, колишній "рульовий музобозу" Іван Демидов.

Але довкола розуміння та трактовки історичних подій подібні речі відбуваються не лише в тоталітарних чи посттоталітарних країнах. Зокрема, в південних штатах Америки досі не згодні з причинами виникнення війни між Півднем та Північчю. І хоча нібито існує офіційне твердження, що Громадянська війна в Америці почалася через те, аби покласти край рабовласницькій політиці Півдня, з другої половини ХІХ століття і по цей день південні штати вважають себе не переможеними, а загарбаними.

Отже, будь-яка історична подія може бути оцінена з суб’єктивної точки зору. Причому чим більше така точка зору претендує на неупередженість, тим більш суб’єктивною в кінцевому результаті вона є.

Я – людина, котра почала цікавиться історією, бо подібні знання в певний момент стали потрібні для роботи. Проте з часом я втягнувся, і тепер кількість книжок з історії взагалі, і Україні – зокрема займає в моїй хатній бібліотеці дедалі більше місця.

Та коли йдеться про книжки саме з української історії, котрі бачать світ останнім часом, в автора цих рядків складається враження: провина Олеся Бузини лише в тому, що свої розвідки про Шевченка, Лесю Українку і таємну історію України-Русі цей чоловік пише російською. Але якби все це він писав українською, на його опуси в гіршому випадку не звернули б увагу, в кращому – визнали право Бузини мати власні погляди на історію нашого народу.

Через те решта книжок, котрі торкаються історії України, насправді губляться в масі собі подібних. Тому книгу Валерія Семененка "Історія України. Прихована правда" я купив спочатку просто через назву: для роботи, якою я тепер займаюся, мені потрібна саме прихована правда. Причому все, що стосується історичних фактів, я звик вишукувати в книжках, аби потім було на що послатися при розмові в якості вагомого аргументу.

Перше, об що я перечепився в згаданій книзі – вступне слово самого автора. У якому він попереджає: "Оскільки у пропонованій роботі використана величезна кількість історичних та історіографічних джерел, вирішено не подавати їх список, бо він зайняв би багато місця". Це при тому, що на роботи самого Валерія Івановича Семененка, кандидата історичних наук, професора Харківського національного університету ім. Каразіна, посилаються автори багатьох книжок та монографій з української історії. А також подають їх у списках використаної літератури, яким би довгим той список не був. У цьому зв’язку трошки дивує, що з таким підходом до справи погодилися рецензенти –колеги автора, доктори історичних наук.

Ну, а та обставина, що книгу випустило харківське видавництво "Школа", красномовно говорить: навіть якщо Валерій Семененко і написав, як зазначено, популярне видання, все одно школярі та студенти будуть ставитися до його твору з більшою повагою, ніж до розвідок Бузини: хоча б через те, що видавництво "Школа" славиться саме навчальною літературою.

Я веду ось до чого: з книгою "Історія України. Прихована правда" доведеться працювати тим, хто вивчає історію або просто цікавиться нею. Тому навіть якщо її взяли "для почитати" на дозвіллі – а написана книжка на диво легко, чим вигідно відрізняється від суто академічного видання!, — все одно виникне потреба дізнатися, звідки автор почерпнув відомості, на яких грунтує свої висновки. Бо висновки насправді здебільшого провокаційні та суперечливі, і хочеться мати хоча б приблизне уявлення про джерела інформації. Хоча б для того, аби переконатися: кандидат історичних наук не прикриває вченим ступенем власні домисли, здогади та версії.

Наприклад, я згоден в усій неоднозначності наслідків пакту Молотова-Ріббентропа. З одного боку, дві держави поділили Східну Європу, фактично забравши з карти світу Польщу і почавши Другу Світову війну. З іншого боку, саме внаслідок цього пакту Західна Україна перестала бути частиною Польщі, а злилася з Східною та Центральною. Нехай ця Україна стала радянською і просто поміняла пана, зате вона нарешті зробилася географічно єдиною. Приблизно так пише про цей факт Валерій Семененко, і саме така правда присутня в кожному розділі. "Прихованість" її в тому, що, за твердженням автора, справжній історик – не іконописець. Власне, тут він використовує цитату Михайла Грушевського, проте цілком згодний з нею. Та й автор цих рядків не проти того, аби українці перестали захоплюватися власними поразками чи, навпаки, говорити тільки про історичні невдачі, проливаючи сльози: хто – щирі, хто – політтехнологічні, а хто – взагалі крокодилові.

Проте, залишаючи як за вченим-істориком, так і за кожною окремо взятою людиною, навіть за Бузиною, мати в суспільстві, котре претендує називатися демократичним, власну думку та сміливо висловлювати її, я хочу запитати кандидата історичних наук Валерія Семененка: куди він подів голод 1932-1933 років з історії України і, відповідно, зі своєї об’єктивної книги?

Голова нашої держави зробив неможливе: він змусив навіть поміркованих лібералів кривитися при слові "Голодомор" і своїм радянським підходом до збереження історичної пам’яті породив цинічні терміни на зразок "популяризація Голодомору" чи "оспівування трагедії". Але, як все суще, дилетантська просвітницька діяльність Віктора Ющенка має інший бік: тепер мовчати про Голодомор неможливо. Про те, що відбувалося в українських селах у 1932-1933 роках, знає кожен не лише в Україні, а й за її межами. Багато хто в Україні, особливо – серед політиків, цією темою спекулюють. Митці беруть під неї гранти і клепають кон’юнктурні твори. Російську владу вона бісить. Нормальні люди просто намагаються не згадувати про неї всує, давши оцінку тієї трагедії кожен для себе персонально.

Ось тільки в книзі Валерія Семененка "Історія України. Прихована правда" ви про це нічого не знайдете. Це дійсно прихована правда. Причому приховав її автор навіть краще, ніж КДБ та радянські підручники.

Зараз переді мною на столі – кілька книжок. Одна – "Історія СРСР", надрукована видавничим об’єднанням "Вища школа" в 1974 році. Там знаходжу речення про те, що внаслідок неврожаю в окремих регіонах Української РСР у розпал колективізації виникали перебої з постачанням продовольства. Поруч – "Новітня історія України", теж "Вища школа", але вже 2002 рік. Голодомору тут присвячено окремий розділ. На полиці – щойно прочитаний художній твір українського письменника Антона Санченка, де Голодомор нібито й ні до чого, але все одно згадується в контексті сюжету. Причому згадка ця – у вигляді цитати з академічного дослідження трагедії. А ось Валерій Семененко, який говорить про приховану історичну правду в Україні від козацьких часів до сьогодення (так написано на обкладинці), цю тему обійшов. У історії України від козацьких часів до сьогодення Голодомору просто не було.

Ще раз перечитавши розділ "Мертвий шлях до світової комуни", яким описує саме цей період, дізнався принагідно про те, як українські письменники на чолі з Павлом Тичиною вірно служили тоталітарному режиму. Так, їх не розстріляли, чим і зламали остаточно, прирікши на ганебне нетверезе життя. Так само багато почав пити після Переяславської ради гетьман Хмельницький. Але ця правда – не така вже й прихована. Як і решта правд цього дослідження. Автор чесно визнає: більшість історичних подій та визначних діячів широко відомі, просто в такому контексті про все це не прийнято говорити.

Добре, нехай так – але чому Голодомор не згаданий навіть одним реченням, навіть поза контекстом, без авторських оцінок, як нейтральний історичний факт?

Можливо, автор не хотів спекулювати на цій болючій темі? Згоден – але чому тоді інших, не менш болючих темах, він ризикнув торкнутися? Зокрема, про голод 1921-1022 років у книзі є, причому не одним абзацом. Або інша тема, довкола якої спекулюють – постать гетьмана Мазепи. Росіяни вважають – він герой, бо зрадив російського царя Петра, диктатора і завойовника, діяв у інтересах України. Проте, аби зрадити когось, треба йому спочатку вірно служити, чим Мазепа й займався і про що багато пише автор "Прихованої правди".

До речі, про різню в Батурині, яка стала однією з відповідей царя на демарш Мазепи, ця книга теж не розповідає жодної правди: ані офіційної, ані прихованої. Натомість Валерій Семененко називає невідомий факт: село Хоружівку хотіли спалити шведи, а врятував батьківщину майбутнього президента України не хто інший, як князь Меншиков – той самий, якого Ющенко таврує за поруйнування Батурина. Ось тут би посилання на першоджерело. Раптом там можна знайти не лише відомості про долю Хоружівки, а й про долю Чайкіного – рідного села Леоніда Кучми. Чим прихована правда про Хоружівку відрізняється від прихованої правди про Чайкіне?

Отже, історія таки дійсно складається з фактів, котрі вибрали та визнали важливими історики. В нашому випадку – мова про історію України. Але якщо кандидат історичних наук все ж таки вирішив не згадувати ані про Голодомор, ані про Батурин, то він має на це право. Прикро визнавати – але має! Проте в такому випадку автор "Історії України. Прихована правда" повинен пояснити, чому, пишучи, даючи на рецензію колегам та готуючи до друку саме цю книгу, він вирішив скористатися саме цим своїм правом – не лише вилучати голод 1932-1933 років з переліку історичних подій, а взагалі – намагатися в відповідному розділі навіть не згадувати ці дати.

Бо такі вже ми: нам усе треба пояснювати…