Боєць Нацгвардії: «Кульчицький був для нас рідним батьком, ця втрата нам дуже болить»

З Павлом Скшетуським журналісти "Коментарів" познайомилися в січні 2014 року, коли в Києві вперше в новітній історії країни полетіли коктейлі Молотова і запалали покришки. Тоді він – медик Другої сотні Майдану – ледь не засинаючи від втоми, розповідав про перші жертви серед протестувальників, розгром польового шпиталю на Грушевського, особливості роботи Медичної служби Майдану. За півроку після тих подій, ми знову зустрілися з Павлом, але вже як з бійцем Першого батальйону Нацгвардії України, який разом з бойовими побратимами прибув з-під неспокійного Слов’янську на перепочинок, допоки на передовій їх замінили хлопці з нещодавно створенного Другого батальйону.

За іронією долі, на Донбасі хлопцям довелося стояти пліч-о-пліч в тому числі і з своїми колишніми ворогами – силовиками, що 19-20 лютого протистояли майданівцям під Жовтневим палацем на Інститутській. Втім, ті події лишилися в минулому: силовики вже знають, що поряд з ними – ніякі не "фашисти", а майданівці зрозуміли, що таке "виконувати наказ". Та й ворог тепер у них спільний – той, хто за допомоги сусідньої держави робить все, аби порвати країну на шматки, заливши її кров’ю простих мешканців.

Про те, як сприймають Нацгвардійців мешканці Донбасу, хто найбільше допомагає бійцям та про баранця Колю "Коментарі" дізнавалися з перших вуст.

Як починалася ваша служба на Донбасі? Ваш приїзд дав якийсь поштовх для десантників, бійців Внутрішніх військ та інших силовиків, з якими ви тепер пліч-опліч воюєте на Донбасі?

Ми прийшли в Слов’янськ одночасно. Тоді вже були деякі захоплені блокпости – місто треба було брати в коло, це почали робити ще з самого ранку, але дещо штабом було "провтикано", і перенеслося "хоча б до обіда". І десять "вікаріїв" (іронічна самоназва гвардійців за схожість короткого стоячого комірця форми з комірцями католицьких священиків, – "Коментарі") з десятьма "омегівцями" завантажилися на броню БТР і швиденько ринулися на той пост, де я зараз служу, щоб швиденько його взяти. І чи то "омегівці", чи механік-водій пропустили поворот, але ми поперлися прямо в центр...

Як вас там зустріли?

Гарячий був прийом. Не скажу, що дружній. Нас почали обстрілювати на ходу – а ми ще з вітерцем їхали. Там на під’їзді район приватної забудови, тітки город сапають – ідилія! Ми розслабилися, а на повороті по нас як почали шмаляти! Ідилія різко закінчилася, ми позсипалися з броні. "Омегівці" все зробили за інструкцією, як має бути: частина за броню стали, частина – збоку за валуни позалягали і звідти, з прикриття, ведуть вогонь. А наші "вікарії" стоячи, на ходу, тільки викидуючи порожні магазини під ноги, пішли вперед. Тобто ми супротивника в принципі задавили. Коли відійшли – плавно, по нам ще відстрілювалися – "Омега" на нас накинулася: "Що це було взагалі? Ви що, дебіли?" Оце от "дебіли" так потім і увійшло в побут: цей батальйон – це дебіли, так не можна воювати, як вони воюють. Але за ту першу стичку в "Омеги", яка ховалася, – один поранений, а наші всі цілі. Потім вже в контратаки наші стали підніматися і йти. Ну, десантники подивилися – і теж за нами.

То ви приклад подаєте поганий, тобто хороший?

Так. Можливо, в чомусь ми дійсно дебіли.

У нас в голові Майдан. Перший батальйон набраний з ветеранів Майдану, які постійно були там з листопада, з грудня, а не приїжджали на декілька днів подивитися, "бо це романтика". Це люди, які пройшли все. Люди, які до того, як стали гвардійцями, йшли на стріляючих людей, але з голими руками. Тому коли ти вже маєш зброю в руках, то питання, щоб десь ховатися, навіть не стоїть. Досвід Майдану, напевне, має значення, плюс підготовка під прекрасним проводом генерала Кульчицького – він ще додав, він все змінив. Він навіть казав: "Це все закінчиться – ви тільки не розбігайтеся, я з вас зроблю особливий підрозділ – безбашенних, вмілих, обстріляних". Власне, завдяки йому досі у нас в батальйоні всі живі. За цей час лише двоє поранених, один – легко, він і досі в строю. І з іншими нічого такого не сталося. Дай боже, щоб і далі так було.

Як думаєш, атака на вертоліт з Кульчицьким – це збіг обставин, чи його вислідковували?

Та хто його знає, нам з окопів не видно. Ми, звісно ж, можемо висувати версії через образу від втрати свого командира. Бо Кульчицький був для нас рідним батьком, ця втрата для нас дуже болить. І що він для нас робив, як він виховував, як натаскував... Це офіцер від бога, з великої літери – і офіцер, і людина.

Такі, як він, ще є?

Я не зустрічав. Можливо, я ще не з багатьма стикався, не всіх бачив. Є такий вислів: "Немає незамінних людей. Але є унікальні".

Зараз ви фактично вчитеся воювати на війні, вже в процесі? І ви, і десантура, і "Альфа"...

До цього Україна – навіть ВДВ, десант – не мали такого досвіду війни. І, наприклад, якщо на самому початку блок-пости були суто блок-постами – укріпленими, окопаними, то зараз це вже певні "спрути", які ще викидують за периметр якесь спостреження і так далі.

Хто воює проти вас? Чи правдиві чутки, що на боці сепаратистів воюють чеченці, кавказці?

Правда. Якщо раніше таких було небагато, то було лише вкраплення, то зараз вкраплення – звичайні, "білі". І якщо серед місцевих і правда були ідейні, котрі і воювали відповідно, "за свою землю", то ці...

Чого найбільше не вистачає на передовій?

Мозку. Цього не вистачає.

А в плані забезпечення?

По озброєнню, по боєкомплекту, то питання виникають інколи-інколи. А стосовно тої ж банальної форми, яку на батальйон закупили люди України. Прилади нічного бачення, а без них нам би було... Взуття, бронежилети 4 класу захисту – за російськими мірками це взагалі 5-й клас – це теж люди нам придбали. На нашому посту ми, наприклад, взагалі під деревами спимо. Якщо дощ – якийсь целофан натягнули, або бліндажик викопали – все, живемо. Їжа банальна – ми там якось тиждень не мали, що їсти.

Форма, маскувальні костюми, обладнання – більшість надходить за рахунок того, що передають люди?

Це навіть не більшість, а майже все. Тому що нас на передову послали в "гвардєйкє" – тій, що нам на присягу була видана. Це взагалі парадна форма, яка вдягається раз на місяць на якісь події. І ми від Міністерства нічого нового не отримали.

Генштаб, керівництво АТО взагалі себе якось проявляють?

Ну, поки Кульчицький був живий, то ми могли подзвонити, і він міг впливати. А зараз...

Було таке, що на другий пост "ППСників" прислали. Це була така жерсть! Вони вивантажилися – лаковані штіблети, краватки. Їх через два дні прибрали, тому що це ж не вояки. Вони мали замінити частину "вевешників", які прикривали один з флангів, то хлопці сказали: "У нас отам от бункер є – в принципі, вештайтесь, але якщо щось починається, ви туди йдіть, а ми вже цей фланг якось на себе візьмемо".

Місцеві якось допомагають?

Дуже багато. І чим далі, тим більше. А ще інформацію приносять. Буває, телефонують нам: в тому-то районі якесь там скупчення, щось затівають... Їжу, сигарети приносять.

Не бояться?

Бояться. Але ми їх ховаємо, коли вони це говорять. Або, скажімо, проїжджає хтось блок-пост, поки ти документи перевіряєш, він тобі декілька фраз сказав, які потрібно, і зник.

Тобто вони більше співчувають армії, аніж сепаратистам?

Ну, якщо з самого початку у них було переконання, що мають приїхати "фашисти-бандерівці", які всіх виріжуть, а ці їхні "сепаратори" – це захисники, то зараз, спираючись на певні обставини, на власні очі, все міняється.

Щодо інформації типу того, що Нацгвардія обстріляла десь житловий район: якщо по вас стріляють з житлового району, ви відповідаєте?

Я згадаю один випадок, коли недалеко від мого посту почався обстріл з двох мінометів по іншому блок-посту. Ми викотили два АГС (автоматичний гранатомет станковий, – "Коментарі"). Це хороша штука за умови, що вона в твоїх руках, а не у супротивника. З АГСом добре ходити до тещі на дачу: навіть якщо вона асфальтом покрита, після АГСа там вже можна буде садити картоплю. Ми могли б просто дати залп, і від тих мінометів і людей, які з ними вийшли, нічого б не лишилося. Але група, яка висунулася на коригування вогню, доповіла, що вогонь ведеться з дитячого садка. Відповіді не було. Бо це все – люди.

А щось мирне, веселе на передовій трапляється?

Я про баранчика розповідав? Отже, близько третьої ночи. Тиша. Раптом десь з боку десантників чути досить специфічне хрустіння в кущах – хтось там пробивається. А вже така стадія, що по ночах, з боку "зельонки" чекати чогось хорошого сенсу немає, тому на найменший шорох відкривається вогонь. То ж двоє з коліна по піврожка дало в ті кущі. Тиша. А через хвилин десять знову те саме і з тих же кущів. Знову – бабах туди! Тиша. Через 10 хвилин знову ті ж самі звуки. Та що ж таке! Знову стрільба з автоматів, дві гранати туди. Десь години півтори з інтервалом 10-15 хвилин велася війна з тими дуже шумними кущами. На ранок, як тільки почало світати, розсипаємося колом навкруг того місця, а там – маленький баранець, потім назвали його Колею. Він, видно, десь втік, пробирався повз нас, кінцем шнура зачепився за кущ, але сам був далеко. Смикав і створював ті звуки. І ми от з тим Колею півночі воювали.

Забрали його до себе, прив’язали в балці, води принесли. В нас місцеві бачили того Колю, цікавилися, що то таке. "Та от, хазяйство помаленьку заводимо", – жартували. Через днів два дивимося на ранок – нема Колі. Втік. Ну, нема і нема. А десь о годині 11-й спражній хазяїн Колі – той, виявляється, додому побіг – на мотоциклі в калясці того Колю привозить. Тіки що каску на нього не вдягнув. Ми ж йому, мовляв, не треба. А він: "Ні, то вже від мене подарунок, шашлик зробите". Ще через декілька днів Коля знову тікає. І знову десь під обід хазяїн його привозить. Ну, гвардійці кажуть: "Робимо шашлик, а то ж знову втече!" А десантники: "Та ні, ви що, хіба на Колю рука у вас підніметься?". Дуже нас тим здивували. А потім втік Коля в третій раз. Теж вночы. Після цього його вже не повертали. Ми його навіть шукали, але не знайшли. Ну, що зробиш.

Скажи, сильно війна ламає психологію?

Так. Дуже. Коли нас передислокували сюди, на наступний день я поїхав додому. Та зміг там пробути буквально півтори доби: в мене рве дах поскоріше вертатися назад.

Чому?

Тому що я тут, а хлопці – там. Навіть ті, яких я не знаю. Не через те, що ми якісь круті і всіх захистимо, просто там відбуваються події, де ми повинні бути. Так, нам страшно. Не те, що небажання їхати, а пересторога. Це нормально.

Як думаєш, в мирне життя вдасться втягнутися?

Складно. Дуже складно. Більша частина з нас подумує про те, щоб залишитися в строю, тим більше, що зараз керівництвом держави обіцяється більше уваги силовикам. Бо Україна стикнулася з давньою-давньою аксіомою, яка була сказана ще в Римі: хто не хоче годувати свою армію, буде годувати чужу. Ну, будемо бачити.

У тебе після Слов’янська змінилося ставлення до росіян?

Я 6,5 років жив у Пітері, в МНС служив... Саме до росіян – навряд. До Росії – змінилося.

Якщо в когось російський паспорт, я його навіть на пиво запрошу, не проблема. А якщо він називатиме меше фашистом, я буду знати, який саме він росіянин.