Олесь Санін: «Поводиря» ми знімали всім миром

У середу, 12 листопада, в національний прокат виходить одна з найбільш очікуваних вітчизняних прем’єр – стрічка "Поводир", що розкриває одну з найдраматичніших сторінок української історії – знищення мандрівних кобзарів на початку 1930-х років. "Коментарі" дізналися у автора картини, режисера Олеся Саніна,  як йшла робота над фільмом і чи з’явиться "Поводир" не лише на великих, але й на телеекранах.

Хотілося б одразу уточнити: скільки, все ж таки, років – вісім чи десять – знімався фільм? Оскільки в різних джерелах вказується різний час.

Перший сценарій я написав в 2004 році. А виробництво – контрактне, разом з Держкіно – вдалося запустити в 2007-му. Потім все це стало гальмуватися, змінюватися… Тобто я почав працювати 10 років тому, у виробництві фільм з 2007 року, а у 2012-му ми тільки почали самі зйомки.

Скільки було витрачено коштів, і чому, як ви сказали, гальмувався процес?

Було витрачено 16 млн. гривень. Це контракт, підписаний в 2007 році. Він такий же і лишився, тільки гривні вже коштували зовсім інакше.

Ідея взятися саме за тему розстріляного кобзарства – це була ваша ініціатива, чи вам її підказали?

Це була моя власна ініціатива. Я сам роблю музичні інструменти, кобзарював, але ніколи не йшов на цю територію, щоб про це розповісти. А коли я приїхав до Сполучених Штатів (у 2003 році інший фільм Саніна – "Мамай" – став першою українською картиною, висунутою на здобуття премії "Оскар", – "Коментарі"), то познайомився там з Джеком Пелансом. Він українського походження (справжнє ім’я – Володимир Палагнюк), лауреат двох "Оскарів" – легендарна особа для американського кіно. І він сказав, що хоче мені допомогти. А як може допомогти великий артист? Знятися у твоєму кіно. Я йому дав кілька ідей, сценаріїв, ми багато говорили – він казав, що я мушу знімати кіно не для друзів чи критиків, не для нагород на фестивалях, а для того, щоб його побачили мільйони. Тоді я йому розповів історію про кобзарів, про 1930-ті роки, історію маленького хлопчика-американця, яку прочитав в газеті, і він сказав, що це саме та історія, яку варто зняти. Ми почали розробляти сценарій, він мусив зіграти того хлопчика, що дожив до сьогоднішнього дня і переповідає цю історію від першої особи…

Але склалося інакше…

Так. На жаль, він помер, все змінилося: політика держави, президенти, уряди, все навколо. Але я не покинув цієї ідеї, декілька разів переписував сценарій, щоб він став більш "сьогоднішній", важливий та актуальний. І, чесно кажучи, те, що зараз відбувається з картиною, ця її сьогоднішня актуальність, для мене – велика загадка.

Коли ви закінчили роботу над фільмом?

Картину я закінчив у вересні 2013-го. Ми планували прем’єру на весну, вперше хотіли показати її в другій половині січня, але нас затримали з прокатним посвідченням. Ми його таки отримали в січні, але на вулиці вже була революція, і я не бачив можливості показувати кіно в той час. Потім почалася війна, я знову не бачив можливості показувати фільм. Всі казали, що він актуальний, що це зараз в новинах, але я завжди боюся за пропагандистську частину кіно, коли воно набуває актуальності новин, а не актуальності мистецької. Фільм має дуже драматичні сцени, які тяжко дивитися на екрані, коли те ж саме відбувається з тобою, з твоїми родичами в реальному житті. Тому я запропонував відкласти прем’єру. Минуло літо, актуалізувалося багато інших питань, і я бачу, що зараз картина сприймається трошки інакше, позитивніше. І це мене, скажу чесно, надихає.

Наскільки реальним персонажем є головний герой – Іван Кочерга?

Це реальні персонажі – і хлопчик, і Іван. Тільки він мав інше ім’я.

Тобто у нього був прототип, чи це, все ж таки, збірний образ?

Це збірний образ з трьох музикантів. "Поводир" – це художня стрічка, а не документальний фільм-розлідування, реставрація чи реконструкція. Але він складений з дуже багатьох подій, які дійсно мали місце. У фільмі надзвичайно багато моментів, які для мене важливі, які є частиною реальної, драматичної історії. І в багатьох персонажів фільму були свої прототипи.

Чому ви вирішили запросити на головні ролі іноземних акторів?

У мене іноземці грали іноземців. Вважаю, сучасне кіно може собі це дозволити. Пам’ятаєте радянські фільми, в яких всіх іноземців грали прибалти? Ну смішно ж! Мені було потрібно, щоб глядач вірив в мою історію. В фільмі багато таких принципових "маячків", які я мусив зробити. А Джеф Баррел для мене – це майже Чарлі Чаплін. Він прекрасний в ролі такого собі "лузера", ощасливленого якимись ідеями, історіями. В нього дуже хороша мова, він знає стару англійську, він сам по собі такий джентльмен. Мені було важливо, щоб він це зіграв, привніс цей акцент. На щастя, він погодився. Щоправда, у нас виникли накладки: він в цей час знімався в "Німфоманці" фон Трієра, і нам доводилося списуватися групами, щоб відпустили його один до одного. Але, слава богу, все зійшлося. Крім того, мені було важливо, щоб він і нашій школі приклад давав. Баррел є надзвичайно сильним партнером, це дуже хороший, технічний драматичний актор. Що також є важливим професійним моментом.

Тут і далі фото з офіційного сайту стрчіки "Поводир"

Так само і з роллю Антона Гріна: я шукав дитину, щоб навіть у натовпі було зрозуміло, що це – іноземець. Інакший погляд, інакша посмішка, інакше сприйняття світу – майже інопланетянин в Україні того часу. Тим більше, була потрібна дитина, яка хоч трошечки розмовляє українською, але з сильним акцентом. Я пробував більше 2 000 дітей на цю роль, але знайшов єдиного, який сам прилетів на зйомки з Детройту, а потім виявилося, що він – праонук великого Михайла Сороки, українського дисидента. Я й уявити собі не міг такого збігу обставин!

Де велися зйомки, які були основні локації?

Звичайно ж, ми знімали у Харкові, застосовували декорації, щоб створити це місто віри в світле майбутнє, велику першу столицю радянської України. Власне, перша частина картини присвячена цьому: кінець НЕПу, останній концерт джазу – щоправда, герої ще не знали, що він останній, але були щасливі в цьому. Це і Держпром, і вулиці, будинки того часу і стилю. Намагалися щось добудувати, очистити від сучасних кондиціонерів, труб. Крім того, ми збудували дві великі декорації у Києві – зокрема, Харківський вокзал, який не зберігся. Були надзвичайно важкі зйомки, пов’язані з залізницею, бо треба було перекривати цілі колії. Ми спеціально зібрали техніку, збудували вокзал, перон на закритій лінії біля Києва.

В той же час, ми зіткнулися з великими труднощами, бо техніки того часу майже не лишилося. Навіть вагонів – все довелося відбудовувати, реставрувати. Нам був потрібен перший трактор: ми його довго шукали, знайшли подібні моделі, і от у Харкові колекціонери сказали, що в них є один – він простояв більше 50 років на постаменті при вході до ХТЗ, а потім його люди сховали, щоб він не пропав і не був зданий на металобрухт. Я був готовий його тросами тягнути, на комп’ютері якось обробляти, але вони за рік, як дізналися про зйомки, його відновили, і він поїхав.

Щоправда, був один епізод – знімали сцену про сон хлопчика, де йому сниться, що тато живий, і вони разом з Олею (Ольгою Левицькою, головною героїнею, яку зіграла Джамала, – "Коментарі") їдуть на тракторі. Джефу дуже подобався цей величезний чавунний трактор, такий собі маленький танк. Йому пояснили, як він заводиться – а це абсолютно не так, як сучасні автомобілі чи трактори – він поїхав, ми почали знімати. Але Баррелу не пояснили, як його зупинити. І він намагався уникнути зіткнення то зі знімальною групою, то зі світлом і так далі. Врешті решт йому вдалося зупинитися – буквально за мить до того, як він би вдарився об здоровенну бетонну стіну. На щастя, все обійшлося.

Наскільки розумію, ви взагалі проробили величезну роботу з відновлення автентичних костюмів, музичних інструментів, тощо?

Так, ми багато працювали з реконструкторами тих часів. Досить прискіпливо відпрацьовувалися всі фактури, форми. Все, що зв’язано з кобзарями – це взагалі величезна історія. Річ у тім, що цей час прекрасно знятий, наприклад, Довженком. Є фантастичні картини, які для нас були серйозним показовим матеріалом: ми бачили костюми, зачіски, як виглядали вулиці, як люди жили. Але найскладнішим було відтворити не тільки побут, а саме життя мандрівних бандуристів: як вони живуть, які в них чоботи, який одяг, як незрячі люди рухаються, для чого їм палка. Дуже багато моментів.

Для фільму було зроблено більше двадцяти музичних інструментів: старосвітські кобзи, ліри, бандури. Ми дали їх обдарованим незрячим людям, я попросив їх навчитися грати, співати. Було знято чимало цього матеріалу, але багато з нього не потрапило в картину, бо в дві години екранного часу я не міг помістити все. А після фільму ми подарували їм ці інструменти, і вони їх не покинули, вони продовжують цим жити. До цього їхнім життям було скручування розеток, щіток якихось, вони жили в абсолютно закритому середовищі. А зараз вони виходять в люди і знають, що вони потрібні.

Багато незрячих людей знялося у фільмі?

У нас в фільмі знялося більше 200 незрячих акторів. Збирали їх по всій Україні: це Харків, Київ, Львів, Тернопіль, Херсон, Одеса… І це – не капела бандуристів, це люди зовсім іншого складу. Нам була важлива не просто їхня присутність, а так само достовірність історії, подій. Власне, у нас лише три актори були, яким ми робили грим, лінзи, щоб зімітувати незряче око, а всі інші були справді незрячими.

Як ви знайшли паротяг?

Так же само, через друзів. Цей парк вже практично зруйновано, в більшості випадків є лише повоєнні локомотиви 60-х років. В містечку Цвітковому (Черкаська обл.) знайшлося депо, в якому є ці паротяги. Але ще була потрібна вузькоколійна залізниця, бо за всіма розповідями на смерть бандуристів везли саме по промисловій гілці. І ми знайшли в Гайсині таку залізницю: вона йде практично через три області, але потяг там такий тільки один. Він їхав з Дніпродзержинська, де він колись працював на шахті, потім його перевозили, реставрували, піднімали з небуття. Люди дуже допомогли, щоб ми могли зняти цю історію, причому допомагали саме на волонтерських началах.

Помагали всім миром?

Так. Ми і шукали всім миром, і знімали всім миром. Навіть з прокатом картини продовжується ця історія "зроби сам". Кіно виходить в прокат 12 листопада одночасно в 130 кінотеатрах. Це так само величезна допомога Богдана Батруха (власник B&H Film Distribution і мережі "Кінопалац", – "Коментарі"), який повірив в це кіно і дуже помагає в його промоції. Те ж саме з рекламою: щось зроблене на партнерських засадах, щось з неймовірними знижками.

У "Поводиря" дуже хороша інформаційна підтримка. Як взагалі просувався фільм? Кінотеатри охоче брали?

Абсолютно по-різному. Кінотеатри, так сталося, не дуже люблять українське кіно. Можливо, колись були якість причини для цього. І самі кінотеатри дуже різні: є сучасні багатозальні, старі, перероблені, не перероблені. З кожним з них – абсолютно особиста історія.

У стрічки буде телевізійна версія?

Так. Телевізійну версію картини придбав телеканал "Інтер", вони планують показати її в наступному році. Це буде, вочевидь, чотиригодинна версія – або чотири серії по годині, або дві великі серії по дві години.

Тобто вона буде розширена?

Вона буде інакша. Інакша по композиції, по манері розповіді. Герої будуть ті ж самі, велика частина подій буде та ж сама, але це буде принципово інше кіно. Думаю, люди можуть навіть не впізнати, що вже дивилися цей самий фільм.

Чого чекаєте від прем’єри і від боротьби за "Оскара"? Що вам найголовніше: продати фільм, здобути славу чи показати саму історію?

Я з самого початку взявся за цей фільм з єдиною метою: я його і знімав, і зараз з ним живу для того, щоб цю історію взнало якнайбільше людей. Якби мені були важливі нагороди, я б пішов, напевне, іншим, набагато простішим шляхом: знімав би жанрову драму або комедію – з цим жанром набагато простіше пробитися до касового успіху. Але я для себе зрозумів, що найважливіша задача режисера – розповісти історію, а не показати, як ти вмієш кадр виставляти. Я не знімав його для критики чи успіху.