Про людський калібр

Кожному журналісту іноді доводиться писати про смерть відомих людей. Я завжди ненавидів цю некрологічну роботу. Але час од часу приходив головний редактор і казав – пиши. Я розповідав йому про свою ненависть до некрологів – і, звісно ж, писав.

Цей жанр передбачає патетику. В похоронних писаннях завжди треба сказати про передчасність смерті, згадати про нездійснені плани та мрії, констатувати трагізм втрати. Ця уніфікована банальщина знеособлює кожного, хто переступає межу. Але найгірше, що кожен із мешканців масової свідомості, потрапивши в некрологічну текстову структуру, приречений на здобуття штучного, несправедливого масштабу.

Втрата, звісно, – поняття габаритне. Її калібр завжди великий. Допоки людина залишалася на балансі матеріального світу, про неї згадували одиночними пострілами. Смерть – це артилерійський залп, якій багатьом не личить. Адже не всі люди з простору народної любові – генерали мистецтва та адмірали світської хроніки.

Якби до мене знову прийшов якийсь головний редактор і повідомив, що помер актор Михайло Кононов, – довелося б знизати плечима й лізти в Google. Бо я вже не належу до того покоління, яке захоплювалося Нестором Петровичем у телесеріалі "Велика Перерва". І яке могло б вичавити із себе спогад про його дрібну роль у стрічці Тарковського “Андрій Рубльов”. Натомість я відреагував би зовсім інакше на звістку про смерть космічного пірата на ім’я Крис, який переслідував Алісу Селезньову та Колю Герасимова з 6-В класу.

Культура, на відміну від таблоїдів, кепсько перетравлює лицемірство. Вона не цікавиться посмертними масками, бо зберігає в собі тільки живе творення. І для культури, на моє переконання, смерть космічного пірата Криса – це була б набагато помітніша подія, ніж смерть актора Михайла Кононова. Інші річ, що такому смішному покидьку, як Крис, вмерти дуже не просто.

Такого штибу історій можна пригадати чимало. І я вперто не розумію, чому акторам однієї ролі так часто пришивають надлишковий біль. Ніхто з них так і не зіграв Гамлета – і це прекрасно, навіщо лити сльози? Нехай Сергію Іванову не дуже подобалося ув’язнення у ролі Кузнєчика, проте безсмертя в культурі здобув саме він, Кузнєчик, а не Сергій Іванов, долею якого в останні роки життя мало хто цікавився.

Якби я був маршалом журналістики – то заборонив би писати некрологи про митців. Хоча б тому, що вони й не здатні до пуття вмерти – так, як це показують у новинах, як пишуть у газетах. Вони лише залишають нас наодинці з тим, за що ми їх і любили. А більше, правду кажучи, нікому з нас і не треба.