Чому українки не плачуть над «жіночою» книжкою?

Сьогодні, 21 серпня, в Українському домі розпочинається ІІІ Київська міжнародна книжкова виставка-ярмарка. В принципі, вітчизняні книжники її традиційно ігнорують, бо вона – державна.

Про подібні заходи в українському культурному середовищі говорять з великою долею ядучого скепсису: "Табачник відбиває бюджетні "культурні" кошти". Бо, оскільки держава – не надто добрий організатор, державні заходи як правило погано організовані. Проте місця на стендах там надають безкоштовно, тому для українського книговиробника навіть такий хріново організований захід дає можливість зібратися докупи і спробувати поторгувати.

Парадоксально, але саме під час українських книжкових виставок-ярмарок, будь вони хоч під державним "дахом", хоч приватною ініціативою Едвіна Задорожного (виставковий центр "Медвін"), хоч Форумом видавців, найбільше помітна відсутність в української книги близької комерційної перспективи. Незалежно від того, беруть вони участь у державних книжкових ярмарках чині. Всупереч моніторинговим дослідженням, згідно з якими покупця книжок найбільше цікавить жанрова художня література, її частка серед всієї української книжкової продукції дуже мала.

Є інший парадокс: жінки, згідно тих самих досліджень, купують книжки частіше за чоловіків, проте в небагатому асортименті українських романів літератури для жіночої аудиторії, тобто – традиційних "жіночих" романів, так само критично мало. Не знайдете ви "жіночих романів" і на виставкових стендах в Українському домі.

Хоча мені відразу можуть заперечити, назвавши мінімум десяток авторес, котрі пишуть для жінок і про жінок. Однак ніхто не доведе, що творчість Оксани Забужко – це "жіночий" роман у чистому вигляді. Хоча текст написаний жінкою для жінки. Але не для жінки – коханки та матері, а жінки – громадянки. Колись літні "союзівки", членкині численних жіночих громад в українській діаспорі США, дали вичерпну характеристику "мамі" жіночого визвольного руху в Україні: "Оксана Забужко – то є наша Скарлетт О’Гара". З чого напрошується висновок: знамениті "Віднесені вітром" теж не є зразком типового "жіночого" роману, над яким повинні лити сльози і чесно ллють їх просунуті читачки всього світу. "Віднесені вітром" — це маніфест жінки-громадянки, а "Польові дослідження з українського сексу" — її "Апрельские тезисы".

Кажу це для того, аби стало зрозуміло, чим відрізняються українські романи для жінок від "жіночих" романів, до яких звикли в усьому світі, які пишуться за кількома основними схемами і якими забиті спеціальні відділи книжкових супермаркетів та торгівельні місця на книжковій частині Петрівки. У традиційній мелодрамі жінка втрачає кохання, бореться за нього, страждає, а в фіналі або знаходить свого Принца, або прощається назавжди. Найбільше ллється сліз, коли жінка помирає від чогось на кшталт раку крові в нього на руках чи навпаки – він помре в неї на руках від бандитської кулі чи іншої невиліковної болячки. Альтернатива жіночим сльозам – специфічний жіночий сміх. Це коли героїні дамських іронічних детективів розплутують різні ідіотські злочини. Скажімо, на гламурній вечірці певного олігарха знайшли в жіночому туалеті задушеним жіночими колготками.

Українські жінки для українських жінок такого не напишуть. Коли українка, відчувши себе письменницею, береться за перо (читай – сідає за комп’ютер), кожен її рядок звучить, наче теза Долорес Ібарурі: "Краще померти стоячи, ніж жити на колінах". Тобто, українські автореси в тій чи іншій формі закликають жінку встати з колін – з пози, в яку її ставить чоловік-феодал. В той час, коли героїня типової мелодрами хоче мужчину і шукає його методом наукового тику, героїня українського "жіночого" роману робить усе, аби звільнитися від чоловіка, розлучитися, розійтися навіть з коханцем і відчути повну свободу від чоловічого іга. Яке прирівнюється десь так до татаро-монгольського.

Історій про кохання в нас пишуть дуже мало. Бо яке може бути кохання, коли спочатку треба усвідомити себе Жінкою та Громадянкою. Тому кожен український роман, написаний жінкою – це така собі Декларація про незалежність у мініатюрі. І до жанрової масовою літератури, якими є традиційні "дамські" романи, не має, а головне – принципово не хоче мати жодного відношення. "Подібні книжки є прикладом споживацького ставлення до жінки і усвідомлення жінки себе як частини суспільства споживання", — заявляють феміністки і "сочувствующіє".

Ну, раз так, то ось вам і відповідь на запитання, чому написання та видання "жіночих" романів, мелодрам, найбільш характерних для сльозливої української ментальності творів, не перетворилося в нас на таку саму індустрію, як в Індії – виробництво знаменитих індійських фільмів. Просто наші авторки намагаються протиставити легкому чужоземному жіночому чтиву свої серйозні українські гендерні розвідки. Тому, за логікою, перемагає чужоземне жіноче чтиво – і прибутки йдуть мимо українських кишень.