УКРАИНА

материалы по теме:

Власть

Як не наступити на виборчі граблі

0

“Гори всі вогнем!”, “Як би чого не вийшло…” та “Хай сусідові гірше буде!” – типові мотиви голосування на українських виборах

Майже аксіомою стало те, що виборцю Україні не вдається знайти собі політичну силу, яка б відповідала його потребам ідеально. Тому доводиться обирати між реальним, хоч і набридлим, і свіжми, але нездійсненним. За якими своїми рішеннями найчастіше жалкували громадяни після виборів минулих років і як цього уникнути на теперішніх – розбиралися експерти KW.

Граблі №1. Всім-всім-всім назло

За європейськими мірками український виборець — гіперактивний. У той час як у багатьох країнах Заходу набув поширення абсентеїзм, тобто ігнорування виборів, в Україні відсоток тих, хто бере участь у голосуванні, стабільно залишається дуже високим.

Розгадка феномену гіперактивності українського електорату полягає передусім у тому, що для значної частини наших виборців голосування — це єдина можливість висловити своє (звичайно ж, негативне) ставлення до політикуму як такого, не ділячи його на владу та опозицію, правих і лівих. Просто не прийти на вибори — цього можуть і не помітити, тому незмінно високою популярністю користується варіант прийти і поставити плюсик біля графи «Проти всіх». Недарма у цього варіанту в Україні (чи не єдиній країні світу) одного разу навіть з’явився свій «клон» — блок політичних партій «Проти всіх» на виборах 2002 року.

Недоліком цього підходу є те, що голоси «Проти всіх» фактично розподіляються між найбільш вправними гравцями саме того політикуму, який виборець-«протестант» так ненавидить.

Граблі №2. Гірше, аби інше

Ще більшою популярністю користується такий спосіб дій, як прийти і принципово проголосувати за «щось інше». Згадаймо хоча б шокуючий успіх на виборах 1998 року Партії зелених, яка пройшла до Верховної Ради завдяки тому, що наголошувала у своїх рекламних телероликах: «Політики займаються демагогією». Насправді ж, ставши парламентарями, вітчизняні «зелені» нічим особливим не проявили себе ані на ниві захисту довкілля, ані у справі встановлення нових правил взаємин між політиками і пересічними громадянами. А ось у чому вони досягли беззаперечних успіхів — у лобіюванні інтересів своїх спонсорів з великого бізнесу, у тому числі власників екологічно шкідливих виробництв.

Подібних політпроектів, які експлуатували недовіру громадян до усталеного набору партій, було ще кілька. Того ж 1998 року хоча й не потрапив до парламенту, але набрав понад 3% блок «Трудова Україна», фінансований власником корпорації «Інтерпайп» Віктором Пінчуком (блок мав неабияку розкрутку у підконтрольних Пінчуку ЗМІ). Чи справді ця політична сила представляла трудовий люд, можна судити хоча б з того, що на виборах 2002 року партія «Трудова Україна» (фінансована тим же Пінчуком) входила до складу провладного блоку «За єдину Україну!», а коли її спонсор визнав за краще відсторонитись від українських внутрішньополітичних воєн, то ця партія взагалі зникла з політичної арени, наче її і не було.

Не менш сумна доля судилася і партії, яка назвала себе соціал-демократичною (об’єднаною). Вона двічі потрапляла до парламенту — у 1998 і 2002 роках, але нічим типово соціал-демократичним, у європейському сенсі цього терміну, у своїй політиці не відзначилася. Її спонсори — Віктор Медведчук та брати Суркіси — швидко стали і її фактичними власниками, а сама партія перетворилася на інструмент політичного впливу цих бізнесменів. Зараз СДПУ(о) взагалі не бере участі у виборах.

Сказане не означає, що мотив шукати щось нове є хибним. Потреба у нових політиках, здатних на свіжі думки і нетрадиційні підходи, безумовно, існує. Але, на жаль, поки що цей суспільний запит ще не реалізовано, тому будуть повторюватися спроби підсунути виборцям замість чогось справді нового й оригінального його імітацію. Нинішні вибори — аж ніяк не виняток.

Граблі №3. Тому що влада

В становищі обманутих опинилась і значна частина тих виборців, які на трьох попередніх парламентських виборах голосували за тодішні «партії влади» (за низкою політологічних теорій, таких зазвичай буває 7-10%). Знову ж таки, сам по собі мотив підтримки влади не можна вважати хибним — якщо ця влада справді подобається чи, принаймні, якщо вона видається меншим злом порівняно з її конкурентами. Політтехнології починаються тоді, коли виборцям нав’язується підтримка «партії влади» чи то заради «збереження стабільності» (тоді лякають суцільним хаосом і економічною розрухою у разі перемоги опозиціонерів), чи то з лоялістських міркувань (нехай влада погана, зате своя).

Що стосується стабільності, то на неї досі не спромоглася жодна «партія влади». Навпаки, і НДП Валерія Пустовойтенка після виборів 1998 року, і блок «За єдину Україну!» під керівництвом Володимира Литвина — Анатолія Кінаха 2002 року, і блок «Наша Україна» на чолі з Юрієм Єхануровим 2006 року не довго протримали владу у свої руках і були змушені віддати її іншим політичним командам. Тому навіть для тих виборців, які були кровно зацікавлені у стабільності влади (бо це, наприклад, гарантувало їм збереження свої посад), голосування за владу не дало очікуваного результату. Більше того, прихід до влади нової команди завжди означав тим суворішу кадрову чистку по всій виконавчій вертикалі, чим більший ентузіазм проявляли чиновники й керівники бюджетних установ у забезпеченні високого результату владних партій.

Що ж до лоялістських міркувань, то заклики «підтримати владу тому, що вона влада» базуються на ототожненні влади і країни. Для його обґрунтування завжди потрібна якась зовнішня загроза, перед лицем якої влада і народ мусять єднатися. Тому не варто дивуватись, коли для активізації псевдо-патріотичних мотивів створюються штучні проблеми для держави, кризи в економіці тощо, тобто завдаються удари по власному суспільству.

Граблі №4. Начувайтесь, воріженьки!

Ще одним звичним мотивом є голосування не так за своїх, як «проти чужих». У цьому випадку об’єкт голосування обирається за тим, наскільки ефективно він зможе переслідувати тих, кого виборець вважає своїм ворогом. Таким чином, при голосуванні за «реваншистів», про користь для самого виборця вже не йдеться.

Після президентських виборів 2004 року країна залишається поділеною на «помаранчевий» та «біло-блакитний» табори. Стійкі «помаранчеві» виборці схиляються до голосування за Юлію Тимошенко саме тому, що вона наздвичайно переконливо демонструє здатність «притиснути» «біло-блакитних», причому дуже часто на рівні особистого протистояння. «Наша Україна – Народна самооборона» Луценка-Кириленка набуває популярності теж не з огляду на положення своєї програми, а у залежності від того, наскільки їм удається зрівнятися у войовничості риторики з Тимошенко.

Той же феномен спостерігається і серед «біло-блакитних» виборців. Політична сила Віктора Януковича втрачає бали, як тільки забуває про своє «головне» призначення – воювати з Юлією Тимошенко та Віктором Ющенко, і тріумфально повертає собі лідерські позиції після акцентування «реваншистських» намірів.

Граблі №5. Чи вже не граблі?

Перед тим, як кинути до виборчої скриньки свій бюлетень, виборцю варто задуматися над тим, а що ж йому насправді найбільше хочеться? Ще раз отримати сумнівне задоволення від чергової поразки своїх ідеологічних опонентів? Тоді потрібно голосувати за “реваншистів” і ще на кілька років законсервувати країну у протистоянні “революція – контрреволюція”, що, як відомо, покращенню життя аж ніяк не сприяє.

Якщо ж вирішити за допомогою обмеженого, але ефективного інструмента – свого власного голосу – перейти до конструювання країни, у якій хотілося б жити, об’єкти для підтримки потрібно обирати інакше, бо досвід урядування “кумфтцніешм” засвідчив, що країну вони будують здебільшого для себе, а не для громадян.

При виборі суттєвими могли б виявитися всього лише два спостреження: що, власне, написано в програмі (бо не може політична сила у майбутньому відхилятися від неї аж надто радикально), а також, бажано підтверджені на практиці останніх років, прояви послідовності політичної сили та її засвідчена здатність виконувати бодай якісь свої обіцянки.

І хай вас не надто хвилюють неідеальні партійні списки – інших політиків у конкретному 2007 році в Україні взяти просто ніде. Поки що втішає лиш те, що депутатський корпус з кожними виборами змінюється на 30%, а молоді політики підростають досить швидко для того, щоб ваш голос привів їх до влади якщо не у 2007-му, то бодай у 2017 році.

ВИНОС

На забезпечення стабільності не спромоглася досі жодна «партія влади», яка перемагала на виборах

Читайте новости Comments.UA в социальных сетях facebook и twitter.

Источник: Юрій Вишневський, Сергій Скрипник, «Kyiv Weekly»

Теги:

Версия для печати
151820
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине
властьвласть деньги деньги стиль жизнистиль жизни hi-tech hi-tech спорт спорт мир мир общество общество здоровье здоровье звезды звезды
Архив Экспорт О проекте/Контакт Информатор

Нажмите «Нравится»,
чтобы читать «Комментарии» в Facebook!

Спасибо, я уже с вами.

   © «Комментарии:», 2016

Яндекс.Метрика Система Orphus