Чому виробникам кіно в Україні не треба просити бюджетних коштів

За інформацією з відкритих джерел, цього року в Україні на кіновиробництво було виділено з Державного бюджету 49, 2 млн. гривень ($ 10 млн.). Хто і як "освоїв" ці кошти, жодні джерела не повідомляють. Між тим, у Росії, де на ці ж самі потреби з бюджету виділяється чи не в 20 разів більша сума, кіновиробники вже готові від державної підтримки відмовитися. Шкідливо це – мати справу з державою і покладатися на неї.

У цьому плані країна під назвою СРСР була справді унікальною. При плановій економіці, котра, за висновками сучасних економістів, зрештою і призвела до глибокої стагнації, кінопрокат у тій країні за своєю прибутковістю поступався тільки продажу алкогольних напоїв і був потужним джерелом наповнення державної скарбниці. В СРСР все кіно на всіх студіях знімалося за бюджетні кошти. Але наявність бодай одного кінотеатрі в кожному райцентрі і обов’язкові кінопокази в сільських клубах давали можливість ці гроші повернути. Адже якщо один із десяти фільмів стане хітом прокату і дасть велику касу, держава має прибуток.

Наша держава, як і будь-яка, що вважає себе демократичною – не комерційна структура, а неповоротка бюрократична машина. Через те за виділені з бюджету кошти досить відзвітувати на папері. Мовляв, освоїли, давайте ще. В цьому плані показовою була історія з фільмом Олеся Саніна "Мамай". Я не в захваті від нудного, хоча й, поза сумнівом, талановитого кіно. Але стрічка успішно представляла Україну на численних міжнародних кінофестивалях, і з цим треба рахуватися.

Вважається, що "Мамай" знімався державним коштом. Насправді гроші були лише обіцяні, відповідні папери підписані, та на відповідні рахунки не надійшли вчасно. Кіно попри все знімати було треба, і гроші були позичені – частково під заставу, частково – під чесне слово. Коли вони, нарешті, надійшли з бюджету і всі борги вдалося погасити, в гру вступила КРУ, яка почала дбайливо і старанно перевіряти, чи було використання державних грошей цільовим. Головного болю в творців побільшало.

Я досі не знаю, на виробництво якого кінопродукту підуть згадані вище 49,2 мільйони гривень. Зате певен: звіт буде поданий вчасно. І на паперах ці гроші виглядатимуть вагомим внеском у розвиток сучасного українського кіно. Переконаний я і в тому, що свою частку від державної подачки отримають спритники, котрі зробили ряд заявок на написання сценаріїв про життя українських гетьманів, козацьких полковників, сотників, культурних діячів ХІХ століття, Голодомор тощо. Якщо я бодай трошки вгадав розклади, подібних фільмів ми ніде не побачимо. А якщо й побачимо котрийсь із них, то прокатна доля їхня виявиться поганою. На таке кіно навіть професійні патріоти не підуть, а будуть просити, аби для них по всій Україні влаштували безкоштовні презентації з показами. Ну і, звісно, ніхто з тих, хто приймає рішення про виділення згаданих коштів, навіть не думає про їх повернення та примноження шляхом комерційного прокату.

Російський продюсер Олег Березін прояснив ситуацію, що склалася з бюджетним фінансуванням кіно в Росії. За гроші, котрі виділяє скарбниця, знімається близько 200 стрічок на рік. Тому державні (читай: дармові) кошти треба негайно освоїти, аби наступного разу ще дали. Результат: кіно знімає хто попало, 90% такої продукції – барахло, бо про прибутки тут не дбають, а значить і про якість теж. Головне – витримати все в державницькому патріотичному пафосному дусі. За словами пана Березіна, така ситуація не на користь російському продюсерському кіно: своє скомпрометоване, через те дивляться американське. Між іншим, зазначив він, частина барахла, не прийнятого російським глядачем, переходить на екрани українських кінотеатрів, де на диво збирає таку-сяку касу.

Я пояснюю це тим, що вал голлівудської продукції починає втомлювати, а валу власного кіно нема. Тому частіше починаємо дивитися російське кіно, і не лише хороше – все ж таки слов’янське нам якось ближче… І абсолютно згоден з паном Березіним, який мріє, аби держава дбала не про виробництво поганого кіно за бюджетні гроші, а виділяла ці суми на підготовку технічних кадрів, котрі могли б давати лад сучасній техніці. А також – дбала про збільшення кількості кінотеатрів.

Чи готові українські діячі кіно відмовитися від бюджетного фінансування кінопроектів? Чи згодні вони не екранізовувати біографію Мазепи, Калнишевського чи Грушевського, а шукати нормальні комерційні сценарії, як це роблять незалежні продюсери? Останніх в Україні потроху стає більше, і від держави вони хочуть лише одного: написати і ухвалити такі закони, які б не заважали їм працювати. Але державі, очевидно, краще відкупитися. Бюджетними грішми.