УКРАИНА

материалы по теме:

Власть

На те й популізм, щоб карась не дрімав

0

Можливо, обіцянки БЮТ щодо «контрактної» армії та поверненню вкладів Ощадбанку і суттєво перебільшені. Однак, вони принаймні примушують державу виконувати свої прямі обов’язки.

Як там у Еклезіаста: є час для всього – для життя та смерті, любові та ненависті, праці та відпочинку. Цінність цієї мудрості полягає в тому, що вона є принципом, під кутом зору якого варто сприймати все, що відбувається в житті. Іншими словами, все має свій час і все треба робити у відповідний час, тобто своєчасно. Наприклад, хороша справа – посіяти ниву, але тільки той, хто не сповна розуму, робитиме це восени чи взимку. Так само безглуздо намагатися зібрати урожай весною.

Політика також не стоїть осторонь сфери дії зазначеного принципу: якщо Україна справді є повноцінним державним утворенням, то вона просто зобов’язана виконувати перед своїми громадянами весь комплекс державних обов’язків, закріплених в Основному Законі – Конституції. Більше того, до сфери її невід’ємних повноважень належать також боргові зобов’язання, що залишилися їй у спадок з попередніх часів – зокрема, борги Ощадбанку СРСР.

Деякі політичні діячі пропонують «розв’язати проблему» дуже просто – прийняти закон, згідно з яким 132 мільярди гривень будуть визнані боргами Росії як правонаступниці СРСР. З одного боку, ніхто з громадян України, здається, не заперечує проти такої законодавчої ініціативи, але з іншого боку, пересічному українцеві не холодно й не жарко від прийняття такого закону, оскільки це жодним чином не гарантує прискорення процедури погашення боргів, а можливо навіть навпаки – відтягує таку перспективу на невизначений термін, доки Україна і Росія не дійдуть згоди щодо всіх «за» та «проти».

Чому б нарешті не визнати, що це – проблема не громадян, а держави. І яким чином вона збирається її розв’язувати – через прийняття нових законів чи в результаті підкилимних переговорів з Росією – також проблема держави. В даному разі суть справи полягає в іншому: легітимізувавши Україну як державу і надавши їй відповідні повноваження, народ покладав надії, що вона відповідально ставитиметься до своїх обов’язків. Натомість Україна впродовж 16 років фактично не вдарила палець об палець задля розв’язання проблеми боргів. Тут одне з двох: або українські політики не читали Еклезіаста, або їм плювати на свій народ.

Чи варто в такому разі дивуватися, чому довіра до влади в Україні вже традиційно перебуває на критичній позначці? Якби наші можновладці хоч деколи спускалися з неба на землю і відбули траурну процесію хоча б на одному з мільйонів тих похорон, небіжчики яких так і не дочекалися від держави своїх «гробових», то «слуги народу» обов’язково переглянули б своє ставлення до «надокучливої мухи», якою вони досі вважають борги Ощадбанку СРСР.

І нехай політики й управлінці не ображаються на народ, бо їм з цим народом ще дуже пощастило: інший народ уже декілька разів підняв би всю цю безвідповідальну й бездушну камарилью на вили, а наш лише тихо поскрипує зубами і так само тихо вимирає. Чому ніхто, жоден президент і уряд за 16 років незалежності так і не узгодив з Росією питання боргів, чому не запропонував графік їх погашення? І чому політики, які першими намагалися розв’язати цю проблему, опиняються під перехресним вогнем критики майже всіх політичних сил?

Не знаю, чи буде Юлія Володимирівна наступним прем’єр-міністром; також не впевнений, що навіть у цьому випадку їй вдасться за два роки віднайти величезний безінфляційний ресурс, але навіть якщо дворічний план погашення сумнозвісних боргів буде дещо подовжено, то все одно вона зробила велику справу для нашого суспільства – загострила болюче для народу питання настільки, що віднині будь-який президент і уряд вже не зможуть ухилитися від публічного з’ясування динаміки погашення боргів. Тут варто згадати вислів Альберта Ейнштейна: в житті дуже часто правильно акцентоване питання має значно більше значення і користь, ніж відповідь на нього.

Те ж саме стосується й ідеї призову на контрактній основі: в цьому аспекті театр українського абсурду дещо витонченіший, ніж у питанні боргів Ощадбанку СРСР, але в цілому такий же цинічний і політично безвідповідальний. Принцип його дії полягає в наступному: кожен Президент, використовуючи ширму колегіального органу під назвою РНБОУ, вносить корективи в перспективи призову за контрактним принципом. Зокрема, наприкінці 90-х років було визначено, що Україна матиме професійну армію в 2005 році; в 2002 році прийнятним терміном запровадження професійної армії визначено 2009 рік; а в 2004 році відбулася чергова, цілком передбачувана корекція на користь уже 2012 року.

Це – класичне зачароване коло, яке діє в режимі самовідтворення. Розірвати його можна лише в тому разі, якщо взяти під свою відповідальність максимально стислі терміни переходу на контрактну основу призову. Зрештою, це задекларувала Тимошенко. І на неї ополчився ледве не весь політичний бомонд. Причину такої реакції збагнути не важко, адже лідера БЮТ справді зможе це зробити, то в повітрі автоматично повисне запитання: чому це ніхто не зробив до неї? Не виключено, що відповідь, яку кожен громадянин спроможний сяк-так зробити самостійно, виявиться золотою акцією для політичної кар’єри Тимошенко і водночас епітафією для деяких інших політичних проектів.

Таким чином, ревнощі на адресу ініціатив лідера БЮТ є цілком логічними й навіть закономірними. Але одна річ – зрозуміти ревнощі, а інша – підтримати їх ініціаторів. Справа в тому, що батькам, які віддають своїх синів у військо і усвідомлюють, по-перше, що це – кричуща соціальна несправедливість, оскільки в армію нині потрапляє лише один з десяти призовників, по-друге, що держава як не несла досі, так і не несе нині практично ніякої відповідальності за здоров’я призовника термінової форми набору, по-третє, що за такий час і в умовах такої інтенсивності військової підготовки їхній син навчиться в кращому разі підмітати плац і впорядковувати газони на генеральських дачах – усім цим батькам байдуже, хто з політичного бомонду і з яких причин інтригує; для них головне – якомога швидше припинити несправедливість і беззаконня. А хто, яким чином і завдяки чому це зробив – для засмиканих щоденними проблемами батьків узагалі не є питанням, вартим уваги.

У цьому випадку, як і з боргами Ощадбанку СРСР, головним є навіть не конкретні часові параметри, а те, що після ініціатив Тимошенко проблема нарешті зрушила з мертвої точки: спочатку Кузьмук від імені Партії регіонів заговорив про можливість переходу на контрактну форму набору не в 2012, а в 2011 році, а потім Президент підняв планку ще вище – 2010 рік і не пізніше. Готовий побитися об заклад, що під час весняного набору Ющенко вийде з ініціативою переведення армії на контрактну форму набору з 2009 року (самі поміркуйте: президентські вибори і т.п.). Так що навіть якщо Тимошенко й не дадуть можливості реалізувати її наміри, вона вже зробила велику послугу Україні – змусила політиків зачесатися.

Читайте новости Comments.UA в социальных сетях facebook и twitter.

Источник: Олег Передерій, доктор історичних наук, професор

Теги:

Версия для печати
43277
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине
властьвласть деньги деньги стиль жизнистиль жизни hi-tech hi-tech спорт спорт мир мир общество общество здоровье здоровье звезды звезды
Архив Экспорт О проекте/Контакт Информатор

Нажмите «Нравится»,
чтобы читать «Комментарии» в Facebook!

Спасибо, я уже с вами.

   © «Комментарии:», 2016

Яндекс.Метрика Система Orphus