Злиття та поглинання-2007

Точніше, вона ще подекуди протирає штани в парламенті, міськрадах та облрадах. Але вихідці з радянського минулого більше не стоять біля керма держави, вони не приймають кардинальних рішень, і зрештою, вони всього-на-всього переносять папірці з одного місця на інше. Було б помилково і неправильно говорити, що їх поглинуло молоде покоління. Їх поглинули час і старість.

Щоправда, на радість посткомуністам слід зауважити, що й найнепримиренніші борці з "червоним злом" також опинилися на узбіччі. Вони, як і їхні колеги з Компартії, продовжують протирати штани у всіх можливих органах влади, але так само займаються винятково канцелярською писаниною. Вони продовжують жити в епосі "перебудови", штампуючи гасла періоду розпаду СРСР.

Але ні перші, ані другі не хочуть помічати змін. Більше того, ніхто не хоче визнавати власних помилок, залишаючи це право наступним поколінням. І саме через це, і перші, і другі опинилися на політичному узбіччі.

Взагалі визнавати помилки — це останнє, що робить український політик, а разом із ним і весь народ. Визнавати власні помилки — це найменша з усіх чеснот українця. І справа тут не в питаннях ОУН-УПА чи злочинах Компартії. Все починається з того, що нікому навіть не спадає на думку (і не спадало в кращі часи) задіяти техніку при садінні картоплі. Десятки мільйонів людей вважають себе розумнішими за інших і саджають вручну. Третина країни, навіть маючи кошти, вважає, що водопровід і каналізація — це не комфорт і зручності, а дурниця, на яку не варто витрачати кошти.

2007 рік — це рік тріумфального утвердження кращих засад фаворитизму. І проблема не в тому, що у нас є фаворити вельмож, вони є в будь-якому суспільстві і за будь-якої системи влади. Наш фаворитизм бере своє коріння у першому етапі правління Кучми. Тоді 30-літній Дмитро Табачник, по суті, керував державою. Але не про державу зараз йдеться, він керував не тільки державою, а й її чиновницьким апаратом. І саме тоді з’явилася когорта чиновників, які, спостерігаючи за цим, зрозуміли: якщо Табачник може, то і вони зможуть. Чому, якщо історик стає економістом, політологом, держуправлінцем і т.д., хтось інший, наприклад інженер, військовий, фізик-теоретик чи будь-хто — не може очолювати міністерства, заводи і фабрики? Саме тому в епоху Кучми Леонід Деркач міг бути і керівником митниці, й очолювати Службу безпеки, а директор автобази — керівником області. Саме в далекому 1994 році у нас зародилася традиція призначати Рудьковського міністром транспорту, Шуфрича — міністром з надзвичайних ситуацій, а Єханурова — міністром оборони. І найстрашніше те, що ця традиція прижилася і надалі житиме. Чому? Бо так роблять і наші сусіди (як у Польщі, так і в Росії). Бо так легше вирішувати ті чи інші особисті питання і задовольняти амбіції. Зрештою тому, що нелегко визнавати помилки.

2007 рік — перший рік після "помаранчевої революції", який не був роком великих сподівань. Народ стомився. Ні, він прийшов і проголосував. І голосував активно по обидва боки Дніпра. Але голосував не для того, щоб повірити у зміни, а для того, щоб довести самому собі, що три роки тому він не помилявся, коли виходив на Майдан, просиджував десятки годин біля телевізора і готувався мало не до громадянської війни.

І ще одне. У році, що минає, політики набагато рідше, аніж зазвичай, апелювали до мудрості народу. Важко сказати, в чому причина: чи народ подурнішав, чи політики порозумнішали...