УКРАИНА

материалы по теме:

Власть

Незалежність – як наслідок поразки

0

Доленосний ІV Універсал українські керманичі прийняли надто пізно – так само, як президент Віктор Ющенко несвоєчасно дійшов до укладання Універсалу національної єдності.

Дев’яносто років тому, в ніч з 24 на 25 січня, було проголошено: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Вперше було проголошено, що Україна є не частиною якоїсь іншої держави, а повноцінним суб’єктом. Утім, доленосний ІV Універсал українські керманичі прийняли надто пізно – так само, як президент Віктор Ющенко несвоєчасно дійшов до укладання Універсал національної єдності.

Радянська історіографія твердила, що українські буржуазні націоналісти пішли на цей крок за німецькою вказівкою. Справді, на мирних переговорах в Бресті німці підштовхували українців до незалежності. Робили вони це із суто прагматичних інтересів. Як зазначав німецький генерал Гофман, «ми радо прийняли українців, бо їх можна було використати в грі проти петербурзької (більшовицької. – авт.) делегації». Однак неспівмірно більше для проголошення української незалежності зробили більшовики на чолі з Леніним. Адже у ніч з 24 н 25 січня 1918 року члени Центральної ради (УЦР) голосували за IV Універсал, ховаючись у підвалі. Бо Київ з лівого берега бомбардувала більшовицька артилерія. Місто горіло, і з попелу тих пожеж постала незалежність.

Парадокси державотворення

На початку 1918-го склалася «унікальна» ситуація – Україну змушені були вести до незалежності переконані федералісти (а перед цим вони зробили все для того, аби позбавити самостійників впливу).

Прийнятий всього двома місяцями раніше ІІІ Універсал, що проголошував створення УНР, зазначав: “Не відділяючись від російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”. І попервах багато хто в Петрограді та Москві вірив у таку можливість. У Київ їхали емісари російських партій аби домовитися про спільну діяльність. Українські керманичі виступили з ініціативою творення нового російського уряду (на противагу ленінському Совнаркомові), претендуючи на чверть місць у ньому.

Голова УЦР Михайло Грушевський був визнаним авторитетом федералізму в загальноросійському масштабі. Показово, що саме в Києві у вересні 1917 р. відбувся З’їзд народів Росії, делегати якого висловилися за побудову майбутньої російської держави на федеративних принципах. Лідери УЦР творили федерацію, маючи для цього багато важелів, крім одного, який, утім, виявився вирішальним – боєздатної армії.

Шлях до катастрофи: конфлікт прем’єра і міністра оборони

Попервах лідер українського військового руху Симон Петлюра найбільше переймався скеруванням солдатів-українців на курси агітаторів. Проте, варто віддати йому належне, він швидше за інших зрозумів необхідність створення “правильних” збройних сил.

В листопаді 1917-го завдяки його зусиллям владу УЦР визнало командування розташованих в Україні військових округів. Тривало формування нових українських частин. Близько 30 тисяч офіцерів російської армії виявили бажання служити УНР. Далеко не всі вони були українцями, проте масове цькування офіцерів збільшовиченими солдатськими радами, примусило багатьох з них розглядати українців принаймні як менше зло.

На початку грудня Петлюра уклав угоду з отаманом Війська Донського генералом Калєдіним. Як зазначає історик Ярослав Грицак, “союзу України і Дону було замало для реорганізації всієї Росії, але цілком достатньо, щоб зупинити тріумфальний хід більшовизму по її території”...

Утім, чим успішніше просувалися справи Петлюри, тим сильнішим ставав його антагонізм з головою Генерального секретаріату Володимиром Винниченком. Так, ще 4 листопада Петлюра запропонував роззброїти більшовицькі частини, на що Винниченко категорично відмовив, запропонувавши вести «ідейну боротьбу». Близькі до прем’єра газети почали звинувачувати голову військового секретаріату в “поступках реакційній вояччині”...

Згодом, 15 грудня, коли більшовики вже п’ять днів як захопили Харків, Петлюра намагався з’ясувати на засіданні Генерального секретаріату: “Воюємо ми чи ні?!”. Він переконував, що місто можна відбити порівняно невеликими силами. Натомість йому закидали запровадження в армії недемократичного статуту та перевищення повноважень. Петлюра подав у відставку.

Очевидно, Винниченко був впевнений, що з Совнаркомом вдасться домовитися, якщо відправити у відставку “яструба” Петлюру і призначити на його місце марксиста Миколу Порша. Першим кроком нового військового міністра стала подальша демократизація армії. Видано наказ про прийом до армії УНР лише тих офіцерів, які мали рекомендації від революційних організацій військових частин, де вони до того служили...

Поглиблена демократизація армії призвела до того, що коли в Києві почалося більшовицьке січневе повстання, більшість полків оголосили нейтралітет. За Центральну Раду не став воювати навіть полк ім. Грушевського! Чисельність нейтральних була більшою, ніж в обидвох ворогуючих сторін разом узятих.

Самі себе звоювали

Дуже часто українські історики в патріотичному запалі зображають червоні війська, що наступали в січні 1918-го на Київ, як “муравйовські орди”. Насправді, полковник Муравйов мав під Києвом заледве 10 тисяч вояків сумнівної боєздатності. Солдати старої російської армії, що складали частину цього війська, не бажали воювати. Після взяття Києва самодемлбілізувалося (гарний замінник слову дезертирство) до 80% особового складу...

Наприкінці листопада 1917-го, плануючи бойові дії проти УНР, більшовики збиралися захопити лише частину Лівобережної України. Вони навіть не думали про повний розгром УНР. Утім, для знищення свого військового потенціалу українська влада зробила більше, ніж її вороги. Тож, побачивши повну безпорадність української влади, більшовицьке керівництво вирішило покінчити з УНР.

В січні 1918-го, Винниченко, зрозумівши, що завів ситуацію в глухий кут, подав у відставку. До влади прийшов кабінет Всеволода Голубовича.

“Як узагалі міг зайняти посаду прем’єра цей кретиноподібний суб’єкт, який не вмів звязно виголосити навіть коротенької промови, млявий, безініціативний, тупий – залишається загадкою”, - зазначав Дмитро Дорошенко (невдовзі – в.о. міністра закордонних справ у гетьмана Павла Скоропадського). Подібним чином характеризують Голубовича майже всі, хто з ним стикався. Очевидно, за тих умов жодна адекватна людина не хотіла брати на себе тягар відповідальності. Утім, якимось дивом, саме завдяки Голубовичу було зроблено два доленосні кроки: проголошено державну незалежність і укладено мир.

Українська незалежність у значній мірі стала наслідком української ж поразки у боротьбі за формування загальноросійської федерації.

Забракло грамотності?

Якби самостійники не були відкинуті на політичне узбіччя влітку 1917-го, то вони могли б домогтися проголошення незалежності вже в листопаді 1917-го. “Що сталося б, якби повне відокремлення УНР було б проголошене ІІІ Універсалом? – зазначав авторитетний діаспорний історик Іван Лисяк-Рудницький. - Україні було б легко дістати від Німеччини потрібну технічну допомогу й українські військові частини, що формувалися там з числа військовополонених. А Австро-Угорщина, правдоподібно, згодилася б “позичити” київському урядові легіон січових стрільців. У доповненні до тих частин, що ними вже диспонувала Центральна Рада, цих сил вистачило б на те, щоб утримати внутрішній лад на Україні, здушити місцеві більшовицькі перевороти і відбити радянсько-російську окупацію... Центральна рада не мусила б покидати Київ і закликати німецьку збройну допомогу. Як відомо, ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально”.

Саме таким шляхом пішли фіни, очолені генералом Карлом Манергеймом (між іншим, певний час він служив в одному полку з майбутнім гетьманом Павлом Скоропадським). Причому фінам було важче. В Україні на початку 1918 р. було близько 40 тисяч місцевих червоногвардійців. А в меншій Фінляндії – 80 тисяч. Натомість Манергейм зумів організувати дієвий спротив. Тож, німецька допомога обмежилася всього лише 15-тисячним контингентом, натомість Україну окупувала 230-тисячна німецька армія.

На думку одного з прем’єр-міністрів УНР Ісака Мазепи, поразка у визвольних змаганнях 1917-1920 рр. була до певної міри зумовлена тим, що грамотність в Україні становила на початку ХХ ст. 21 % населення (в австрійській Галичині – 39 %), тоді як у Фінляндії – 81%.

(Детально події того часу та альтернативи розвитку розглядаються в написаній автором цих рядків книжці «Українська «якбитологія»).

Заручники обставин

На початку 1918-го, як і в серпні 1991 р., Україну мало не виштовхали в незалежність обставини. І взагалі, як дев’яносто років тому, так і зараз українські політики не встигають за подіями, не визначають реалії, а підлаштовуються під них.

Як і дев’яносто років тому, сучасні політики примоглися розтратити потенціал помаранчевої революції 2004 р. величезний емоційний підйом було каналізовано в підкилимні сварки.

Дивно, сучасні політики сформувалися ніби за зовсім інших умов, але чинять майже так само (як тут не повірити в невмирущість національного менталітету?). Навіть враження подекуди справляють однакове.

Микола Сциборський (один з лідерів ОУН, а на початку 1918-го – вартовий при Раді міністрів УНР) згадував, що “члени Кабінету не посідали жодної імпозантності”. Особливо неприємно офіцерів, які охороняли українських урядовців, вразила зустріч німецького фельдмаршала Ейхгорна “з повним складом Кабінету Міністрів”. На тлі німців наші урядовці «у недбалих одягах, збитих черевиках” мали “затурканий, якийсь пригнічений вигляд». “Ми дивилися на цю історичну зустріч, стискуючи зі злобою п’ястуки (кулаки. – авт.), - згадує Сціборський. - Стало до болю шкода України і її репрезентантів... купка якихось міщан”. Безперечно, сучасні наші керманичі набралися неабиякого зовнішнього лоску, але тим не менше вони і надалі часто схожі саме на злодійкуватих міщан.

В 1918 р. з проголошенням незалежності українські лідери запізнилися. Відтак їм не вдалося наповнити декларацію реальним змістом. Теперішні лідери, приймаючи доленосні рішення, часто стають на ті самі граблі. Скажімо, Віктор Ющенко під тиском обставин запропонував влітку 2006-го підписати Універсал національної єдності. Зрозуміло, що там декларувалия чудові речі, але підписанти тримали дулю в кишені і мали на меті зовсім інше.

А якби, скажімо, президент виступив з такою ініціативою навесні 2005 р. – не припертий до стіни обставинами, а з позиції сильного? Очевидно, тоді б для втілення задекларованих ним засад національної єдності було б набагато більше шансів.

Попри всі недоліки, 90 років тому творилася модерна українська держава. Натомість сучасна Україна виглядає дедалі архаїчнішою, навіть грамотність населення знову стає актуальною проблемою… Залишається сподіватися, що реформування армії, що точиться зараз, не матиме таких катастрофічних наслідків, як 90 років тому.

Читайте новости Comments.UA в социальных сетях facebook и twitter.

Источник: Дмитро Шурхало, «Власть денег», для «proUA»

Теги:

Версия для печати
197013
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине
властьвласть деньги деньги стиль жизнистиль жизни hi-tech hi-tech спорт спорт мир мир общество общество здоровье здоровье звезды звезды
Архив Экспорт О проекте/Контакт Информатор

Нажмите «Нравится»,
чтобы читать «Комментарии» в Facebook!

Спасибо, я уже с вами.

   © «Комментарии:», 2016

Яндекс.Метрика Система Orphus