Сергій Кролевець, генеральний директор Києво-Печерського історико-культурного заповідника: Сьогодні Лавра руйнується швидше, ніж відновлюється

Директор Києво-Печерського історико-культурного заповідника Сергій Кролевець вважає, що Україна через недбале ставлення держави втрачає пам’ятку культури. Руйнування Лаври, за його словами, відбувається у геометричній прогресії.

Про це, а також про незаконну забудову на території заповідника він розповів у інтерв’ю "proUA".

− Який зараз стан справ у заповіднику? З якими проблемами доводиться стикатися?

− Це обширне запитання, на яке не те що годину можна відповідати – день. Давайте трохи його деталізуємо. Наприклад, про фінансування.

− Давайте про фінансування…

− За останні три роки заповідник отримав на ремонтно-реставраційні роботи менше одного мільйона гривень. Це взагалі нульове фінансування.

− А скільки треба?

− За радянських часів фінансування було в межах трьох мільйонів доларів щорічно. За сьогоднішнім курсом – близько п’ятнадцяти мільйонів гривень. За три роки була б сума сорок п’ять мільйонів. Ну, це так, щоб порівняти, з чим ми маємо справу.

Можна ще з потребами порівняти. Зокрема, є зрозумілі для всіх, хто займається виробництвом чи бізнесом, амортизаційні відрахування. Тобто відрахування на поновлення основних фондів. 144 будівлі і споруди, 120 з яких є пам’ятками. Вони мають певну вартість: балансову, оціночну. Але, оскільки пам’ятки не амортизуються, балансова ціна не відповідає реальності. Згідно з розрахунками, виходячи із відрахування піввідсотка від оціночної вартості основних фондів, на підтримку будівель заповідника у нормальному стані фінансування має бути у межах десяти – п’ятнадцяти мільйонів гривень на рік. За радянських часів, як бачимо, саме так і фінансували. Тому неважко зробити висновок, що в радянські часи комплекс пам’яток підтримувався у нормальному стані. У мінімально нормальному стані: не руйнувався, і держава надто великих капіталовкладень також не здійснювала. Проводилися поточні роботи, реставраційні, у вісімдесятому – вісімдесят другому роках добре підготувалися до святкування 1500-ліття Києва та тисячоліття прийняття християнства. І на частині території відновила свою діяльність Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра. Сподіваюся, відновила уже назавжди.

А сьогодні те, що ми отримуємо від держави, − це на кілька порядків менше від потреби. І така тенденція – протягом останніх п’ятнадцяти років. Тому можна зробити невтішний висновок: сьогодні Лавра руйнується швидше, ніж відновлюється. Оце ось − металева деталь, яка випала із дзвіниці (показує на металевий прут у кутку кабінету − "proUA"). Це кований метал часів її будівництва. Це – шматок, який випав із Успенського собору. Ці шматочки – з тієї ж дзвіниці. У нас уже ціла колекція зібралася. Фіксуємо, так би мовити, ті руйнівні процеси, які відбуваються у геометричній прогресії. З кожним роком колекція поповнюється все частіше.

Але це все такі загальні дані, які всім читачам будуть зрозумілі. А якщо детальніше, то ми проводимо моніторинг гідрогеологічного стану, комунікацій, пожежної безпеки, стану конструкцій, несучих елементів тощо – це  можуть зрозуміти лише фахівці. Знаючи цю всю інформацію, я і прийшов до висновку, що Лавра руйнується, а держава не вживає відповідних заходів щодо її збереження. Хоча Лавра як пам’ятка  і знаходиться під охороною держави.

Мало того, з 1990 року вона включена до Переліку об’єктів культурної спадщини ЮНЕСКО. Наша держава, яка на міжнародному рівні дала гарантії збереження таких об’єктів, які знаходяться на її території, свої міжнародні зобов’язання не виконує. Сьогодні необхідно відкинути вбік усю політику, усю демагогію, всі розмови довкола цього, заспокоїтись, сісти за робочий стіл, отриману інформацію перевірити  і прийняти рішення, що ж робити у цій ситуації, щоб через кілька років ми не втратили Лавру взагалі.

− Доводилося чути від вас, що ЮНЕСКО може виключити Лавру з переліку об’єктів всесвітньої культурної спадщини. Певно, ситуація й досі не змінилася…

− Припустимо, що не виключить. Ніколи. Навіть якщо ми все змінимо на пластмасу і силіконові вставки. Вас це влаштує? Мене як киянина – ні. Я вважаю, що ціна втрати автентичності – завелика. Це наша трагедія. Ми повинні зрозуміти, що втрачаємо об’єкт, внесений до Списку об’єктів культурної спадщини усього людства.

Та й узагалі Україна дуже бідна на пам’ятки, особливо архітектурні. Ми дуже бідні. Якщо провести соцопитування, то, напевне, всі скажуть, що в нас повно всього. І це в нас є, і те. Насправді ж ми – дуже бідні. Перша світова війна, потім революція, громадянська війна, потім Друга світова війна, потім свідоме тоталітарне нищення пам’яток більшовиками, винищення церкви, винищення релігії, атеїстична боротьба з релігією. Зараз у нас лишилися уламки справжньої архітектури.

− Якщо вас так фінансуватимуть і надалі, скільки років протримається Лавра?

− Довго. Але ми її поступово втрачатимемо, оскільки питання насправді не в грошах. Я їх не ставлю на перше місце. Гроші – це показник тенденції. Фінансування – це ставлення держави. Великі гроші руйнують пам’ятки. Тут потрібні не великі гроші, тут потрібна державна програма. Треба прийняти Концепцію розвитку заповідника і принципів його співіснування з Українською Православною Церквою. Ця концепція вже давно розроблена, вона відома, вона була на столах усіх міністрів культури, починаючи з 2002 року. У 2006 році вона розглядалася Урядом – власне, за дорученням уряду її і розроблено. Але концепцію не прийняли: на стадії узгоджень її поклали під сукно.

До того ж необхідно переглянути перелік тих організацій і установ, які сьогодні перебувають на території заповідника. Два десятки юридичних осіб – церковних і біляцерковних − і приблизно така ж кількість закладів та установ культури. Тут повинен бути один господар, принаймні з боку держави, який відповідатиме перед світовою спільнотою за збереження цього об’єкту. А тут кілька десятків господарів, у тому числі й тих, чиє перебування тут нічим не вмотивоване. Ніякої необхідності бути саме тут у них немає.

От, наприклад, Музей книги і друкарства України. Він розміщений у лаврській друкарні, яка була першою стаціонарною друкарнею на території Лаври. Це виправдано, історично обґрунтовано. За межами цієї друкарні музей втрачає щось вкрай важливе, можливо, просто будь-який сенс. А якийсь там центр "Дружба", який займається міжнаціональними взаєминами, – ну зовсім же необов’язково розміщувати його тут. Чи, скажімо, редакцію журналу "Пам’ятки України". Чи Академію керівних кадрів працівників культури і мистецтв. Навіщо тут учбовий заклад із жіночими гуртожитками у чоловічому монастирі? І з танцкласами, з яких під час Богослужінь лунає жвава музика... Іде православний люд молитися, а у відкриті вікна видно, як дівчатка в трико танцюють під жваву музику. Це правильно?

І останнє, що має бути в Концепції, − це Генеральний план розвитку всієї території, оскільки монастир відновив свою діяльність, у нього є природні господарські потреби, які необхідно задовольняти. Не будуть же монахи ходити в овочевий магазин на вулиці Мазепи купувати картоплю чи іншу городину. Їм потрібні кагати. Вони звернулися до міської влади ще в дев’яностому році – влада проігнорувала. Тоді вони викопали кагати – увійшли в конфлікт із законом...

− До речі, не тільки із законом, а й із заповідником…

− Заповідник почав вимагати, став ворогом. Ці проблемні питання, які у пресі подаються як конфлікт між церквою і музеєм, не є конфліктом між церквою і музеєм. Я не конфліктую з намісником. Нічого особистого! Музейні працівники не є ворогами Української Православної церкви. Так само як монахи ніколи не були ворогами культури. Це не конфлікт із заповідником, це конфлікт із владою, яка нічого не робить. Все, що зараз відбувається, − це відгомін тієї культурної "революції", яку здійснювали попередники товариша Симоненка у шкірянках і "парабелумах" у дерев’яних кобурах.

− Наприкінці минулого року на території заповідника почалася забудова – про це багато писали. Зараз і досі триває будівництво?

− І зараз будують.

− Хто будує і що?

− Вся інформація про це знаходиться у Державній службі з питань національної культурної спадщини, якій підпорядковано Заповідник. На мої запити – усні і письмові – протягом чотирьох років служба не відповідає. Хоча документацію на будівництво погоджував саме керівник цієї служби пан Кучерук. У мене є припущення, що будівництво, в тому числі й приватними фірмами, здійснюється за рахунок державного бюджету. Усі свої думки з цього приводу я виклав у зверненні до Прокуратури, Мінкультури та інших державних установ. Відповіді, знову ж таки, не отримав.

− Які саме приватні фірми ведуть будівництво?

− Назву однієї мені вдалося з’ясувати. ТОВ "Жок". Просто в мене є копія дозволу на будівництво нового об’єкту на місці знесеної пам’ятки.

Є й інші підрядники – але я їх не знаю.

Будівництво нової брами ТОВ "Жок" з використанням сучасних будівельних матеріалів, в тому числі пустотілої цегли/

− Є якісь благодійні організації чи фонди, які опікуються проблемами заповідника?

− Є Опікунська рада, склад якої поновлено у минулому році. Це вже четвертий склад Опікунської ради. Три попередні жодного разу не зібралися. Ця – так само. Я не є членом Опікунської ради, її формували без відома і участі дирекції заповідника.

Є також інші громадські організації, які інколи надають допомогу. Приємний сам факт, що вона є, але ґрунтовно нею ситуацію не змінити.