Заступник Черновецького з’ясувала різницю між підземкою та іномаркою

О 15:45 навпроти входу до станції метро "Хрещатик" тупцює невеликий гурт журналістів з телекамерами і фотоапаратами:

− Прийде?

− Прийде.

− А взагалі могли й відмінити – он знов спроба самогубства на "Вокзальній" сталася.

− Ну, це такі справи. Але чого ж відміняти через це?

− Та ні, не відміняли наче…

Преса зібралася на центральній вулиці столиці, аби зафіксувати для нащадків епохальну подію. Напередодні прес-служба Київської міськадміністрації запросила ЗМІ спуститися у підземку разом із заступником міського голови Людмилою Денисюк.

Сумніви розвіює сама пані Денисюк, виходячи з підземного переходу у супроводі двох помічниць.

− Це от такий собі, ну і не рейд навіть, − каже Людмила Всеволодівна журналістам. − Хочу подивитися, як там людям під землею, чи нічого їм не заважає. Ходімо? − і рішуче робить кілька кроків у напрямку входу на станцію.

− Чекайте, можна запитання?

Заммера зупиняється.

− Ви часто на метро їздите?

− Та, знаєте, я живу на Подолі, то іноді на роботу через затори на дорогах легше на метро добратися. Але, якщо відверто, не дуже часто.

Турнікети пані Денисюк проходить без заминок, укинувши заздалегідь заготовленого жетона. А на ескалаторі продовжує розповідати ЗМІ про мету цієї екскурсії:

− Це розпорядження мера таке. Кожен чиновник, а тим паче заступник міського голови, має регулярно користуватися громадським транспортом. Треба знати, як живуть кияни.

− А навіщо ви журналістів покликали? − цікавиться кореспондент "proUA". − Хіба не можна було без нас те розпорядження виконати?

− Ну, а як же люди взнають, що я справді у метро їздила? − парирує пані Денисюк.

Зійшовши з ескалатора, чиновниця не поспішає на перон. Натомість вона рвучко завертає у перехід до станції "Майдан Незалежності". Один із телеоператорів не встигає за різкою зміною курсу і ледве не влітає у літнього чоловіка, що зачудовано спостерігає за дивною процесією.

Поїздка не затягується. Сівши на "Майдані" у потяг, Людмила Денисюк проїжджає лише одну станцію – до "Площі Льва Толстого". Там її увагу привертає майор міліції, що походжає по платформі:

− Добридень, я заступник мера Людмила Денисюк. Тут щось людям заважає?

Майор потроху червоніє перед камерами:

− Ми намагаємося робити все, що від нас залежить.

− А несанкціонована торгівля є? − турбується про малий бізнес Людмила Всеволодівна. (Недарма її обрали головою Партії промисловців і підприємців – замість Анатолія Кінаха).

− Ну, можливо, і є трохи, − зізнається майор, шукаючи очима, куди б йому втекти.

− На вулиці, я знаю, чимало таких торговців стоять…

− Ну, то не наша територія, − швидко відповідає міліціонер і нарешті нащупує зором шлях до відступу.

− Бажаю вам успіхів!

− Дякую! − полегшено видихає правоохоронець і чимдуж кидається у вузький прохід між двома операторами. Спроби наздогнати його і спитати, чи не спеціально він тут прогулювався, не увінчуються успіхом. Судячи з поспіху, то все-таки була випадкова зустріч.

− Ну що, пішли помаленьку, − запрошує всіх рухатися далі пані Денисюк, а сама запитально дивиться на свою помічницю. Та ледь помітно киває у напрямку виходу.

На поверхні Людмила Всеволодівна звертає свою увагу на продавщицю газет:

− А чи є у вас угода?

− У нас все проплачено, − швиденько відповідає продавщиця і про всяк випадок ховається за спину кореспондента "proUA".

− Нема в них ніякої угоди, − пояснює пані Денисюк журналістам. − Старі закінчилися, а у цьому році ще не продовжували. От одним із результатів моєї сьогоднішньої поїздки і буде прискорення цього процесу…

− А так прискорити не можна було? − перебиває чийсь голос із доволі єхидними інтонаціями.

− Ну, це все треба бачити на власні очі, − знаходиться Денисюк. − Олю, нам куди? − це вже до своєї помічниці і провідниці у лабіринтах київського метро за сумісництвом. Оля показує рукою на скляні двері.

На виході з метро чиновниця зупиняється біля торговців квітами:

− Бачите, як стоять квіти? − питає вона у журналістів. − Щось тут не так…

Втім, біля квіткарів Людмила Всеволодівна довго не затримується, а звертає наліво. Через півхвилини, повернувшись майже на те місце, звідки щойно пішла, запитує:

− Олю, це ми обходимо колом?

− Ну, зараз ми повернемо і вийдемо на вулицю… − туманно пояснює та.

− Ну що, дякуємо вам за увагу, − прощається із журналістами Денисюк. − До зустрічі.

− А коли наступного разу ви в метро будете їхати?

− А давайте за два тижні зберемося і проїдемося аж до… − пані Денисюк робить ефектну паузу, − Святошино!

− Давайте, − погоджуємось ми. − Ви зараз знову на метро поїдете на роботу?

− Та ні, − всміхається Людмила Всеволодівна. − Тут неподалік є дитяча лікарня, туди підприємці за власний кошт подарували апаратуру. То я вже піду гляну, що там і як, раз уже я тут. До побачення!

− До побачення, − і оператори починають збирати свої причандали, а кореспондент "proUA" непомітно прямує за пані Денисюк і її двома помічницями. На розі вулиць Льва Толстого і Володимирської їх наздоганяє чорна іномарка, і вони сідають усередину.

Одну подорож скінчено − інша починається. Може, і в лікарню, але вже без журналістів.

Фото: газета "Хрещатик"; автор