Про БЮТ, сім мільйонів доларів та офшор, якого не було

Продажність вітчизняних політиків зазвичай не викликає в українського виборця жодного сумніву. З наближенням будь-яких виборів публіка жваво обговорює суми, необхідні та достатні, щоб отримати прохідне місце у списку партії-переможниці. Є навіть чіткий критерій зовнішньої оцінки якості виборчого списку: скільки у ньому публічних осіб, а також тих, про кого здивований виборець вперше чує і безпомилково вгадує у них "спонсорів".

Для киян тема продажу майбутніх депутатських місць набуває цієї весни особливої актуальності, оскільки мешканцям столиці доведеться обрати не тільки мера, а й міську раду. Тому й інтерес до "внутрішньої кухні" формування виборчих списків перебуває на традиційно високому рівні. А останній раз сюжет "сьогодні гроші — завтра мандати" набув розголосу минулої зими з подачі народного депутата від Блоку Юлії Тимошенко Григорія Омельченка. Відомий парламентар-"бютівець" пристрастно викривав ймовірні зловживання у... рідному йому БЮТ.

Жили-були два товариші

Історія бере свій початок рівно рік тому, коли керівництво БЮТ вирішило включити до свого виборчого списку на позачергових виборах до Верховної Ради України таких собі панів Василя Собченка та Андрія Волика, які й отримали відповідно місця №113 і №119.

У буремні квітневі дні 2007 року, коли Президент Віктор Ющенко видавав указ за указом, а Верховна Рада ніяк не хотіла розпускатися, ці місця на початку другої сотні "бютівського" списку аж ніяк не виглядали гарантовано "прохідними", й для отримання омріяних депутатських мандатів потрібно було ще добряче попрацювати. Тому й було виділено панам Собченку та Волику по округу у Вінницькій області, де новоспечені кандидати в депутати, користуючись своїм авторитетом і можливостями (Василь Собченко — колишній вищий офіцер міліції, який сьогодні очолює будівельну фірму, а Андрій Волик був на той час його партнером по бізнесу), повинні були провести агітаційну роботу і забезпечити високий відсоток голосів за БЮТ. Один з керівників блоку Йосип Вінський зазначає, що така практика була звичною і що всіх кандидатів у депутати попереджали, що у випадку прохолодної участі у передвиборній кампанії їх можуть позбавити місць у списку (законодавство передбачає таку можливість).

Що зрештою і сталося, 14 вересня 2007 року кандидатури Василя Собченка та Андрія Волика було вилучено зі списку, як стверджують "бютівці", за пасивність під час кампанії. Що акуратно зафіксувала Центральна виборча комісія.

Екс-кандидат у депутати Волик по-філософськи поставився до партійного рішення і визнав, що хвороба та інші обставини не дали йому змоги викластися стовідсотково, а от у Василя Собченка прикра для його політичної кар’єри звістка викликала емоції, скажімо так, суперечливі. Спочатку Василь Максимович сприйняв новину з гумором, коментуючи по гарячих слідах події так: "Це як гра в карти: я просто програв. Мабуть, їм хороші люди не потрібні". Але вже за кілька днів значно посерйознішав, подав до суду на ЦВК і БЮТ, вимагаючи поновлення у списку з огляду на одну причину — технічну, але для суду цілком поважну — телеграму про фатальне засідання Центрвиборчкому Василю Собченку не було доставлено вчасно. Після розгляду справи у кількох інстанціях Вищий адміністративний суд України за два дні до виборів поставив остаточну крапку і визнав, що і Блок Юлії Тимошенко, і ЦВК у даному випадку діяли правомірно.

Так би все й завершилося, якби не дві обставини: гроші та прем’єрські амбіції Юлії Володимирівни.

По своїх — стріляти

Минуло понад два місяці, і незадовго до затвердження Юлії Тимошенко на посаді прем’єр-міністра Василь Собченко вирішив, що між ним і БЮТ залишилося ще чимало нез’ясованих питань. 5 грудня 2007 року він письмово звернувся до члена парламентської фракції БЮТ Григорія Омельченка, де виклав свою історію зовсім по-іншому.

За версією пана Собченка, і його, і пана Волика свого часу взяли до списку за гроші, йшлося про те, що кожен з них має внести до партійної каси по $7 млн. Для цього, повідомляв у зверненні Василь Собченко, їм назвали рахунки німецької фірми Rosgar GmbH, на які й потрібно було перерахувати гроші.

Далі, за версією Собченка, історія розвивалася у жанрі класичного анекдоту: "Так, та трішечки не так". Гроші, як стверджує Василь Миколайович, було перераховано 13 вересня 2007 року (запам’ятаймо цю дату, як з’ясується згодом, вона має ключове значення), але не німецькій фірмі, а кіпрському офшору Weldwood Ltd. Перерахували не $14 млн. (як годилося б за двох), а тільки $7 млн.. І, крім того, зазначені гроші до кінцевого отримувача не дійшли, бо їх затримали для перевірки міжнародні фінансові органи, яким не сподобалося, що така велика сума одноразово "переганяється" на офшор за явно сумнівним договором. Хай там як, а "...гроші поки що не вдається повернути", зазначає пан Собченко і, якщо вже сталася така халепа, просить народного депутата Омельченка забезпечити хоча б "перемогу справедливості" (очевидно, поновлення у списках депутатів).

Григорій Омелянович забив на сполох і звернувся до всіх — Президента, Генерального прокурора, в.о. голови СБУ. Історія просочилася у пресу, і білі кольори партійного одягу БЮТ стали вельми далекими від первозданної свіжості. Водночас почала формуватися (але не формулюватися в офіційній обстановці) низка питань. Наприклад, звідки у пана Собченка $7 млн.? Чи сплатив він з них належні податки? Чи отримував ліцензію Національного банку на проведення закордонної трансакції? І, якщо ні, то на скільки років собі він уже таким чином "наговорив"? Чи, можливо, на перший раз можна обмежитися конфіскацією?

Бізнес-фантоми

Очевидно, щоб уникнути відповіді на ці по-людськи неприємні запитання, у гру було введено ще дві фігури. З’явився лист до Президента Віктора Ющенка такого собі громадянина Російської Федерації Віктора Пузаєнка, який повідомив, що $7 млн. за його бізнес-партнера пана Собченка заплатив ще один їхній партнер — президент компанії RNK OIL (London) Limited Кравченко Ю.В. Побажання пана Пузаєнка не вирізнялися оригінальністю — "повернути гроші" і "відновити справедливість".

І сам лист, і додані до нього фінансові документи справляють дивне враження. Зокрема, громадянин Росії Пузаєнко повідомляє Віктору Ющенку, що знає його як "народного мудрого Президента нашей страны". Стилістика послання схиляє до думки, що маємо справу з недолугим автоматизованим перекладом з української, копія якого, втім, дисципліновано адресується народному депутату Григорію Омельченку.

Додана копія вимоги пана Кравченка про перерахування грошей є саме вимогою (декларацією наміру), а не платіжкою, яка б свідчила про здійснену трансакцію. Та й сам документ написаний англійською мовою, якою розмовляють малоосвічені мешканці Гарлему (пропoнується перерахувати "Seven millions US dollars only"), що, як відомо, у серйозних фінансових справах неприпустимо.

І, нарешті, головне. Як свідчать офіційні дані про реєстрацію великобританських компаній, на час перерахунку грошей (13.09.2007) вказаної RNK OIL (London) Limited у природі ...просто не існувало.

Допитливий читач, що має доступ до Інтернету, може легко у цьому пересвідчитися самостійно, завітавши на адресу http://wck2.companieshouse.gov.uk і набравши у стрічці пошуку: RNK OIL. Відповідь однозначна: компанію RNK OIL (London) Limited ліквідовано 31.07.2007 року (за півтора місяці до ймовірної транзакції), а нову компанію з тією ж назвою — RNK OIL (London) Ltd — зареєстровано 31.01.2008 року.

Тепер про те, що б це мало означати, і кому воно потрібно. Перша версія є найпростішою і полягає в тому, що шановний народний депутат Григорій Омельченко поставився до виконання своїх обов’язків дещо легковажно, оприлюднивши дані, які при детальному розгляді не витримують жодної критики. Неприємно, звичайно, але більше для самого пана Омельченка, бо ставить під сумнів усе те, що він з чималим запалом оприлюднював у минулому, і змушуватиме прискіпливіше ставитися до того, що він оприлюднюватиме в майбутньому.

У другу версію не хотілося б вірити, бо вона передбачає наявність особистої матеріальної зацікавленості і присутність якихось інших грошей, окрім тих $7 млн., які перераховували (або не перераховували) в офшори пани Собченко — Пузаєнко — Кравченко.

І, нарешті, третя версія, найбільш елегантна і дещо екзотична. А що, якщо депутат Григорій Омельченко у всій цій історії діяв як правовірний "бютівець" і спеціально спровокував ситуацію, у якій звинувачення на адресу рідної йому політичної сили можливо спростувати настільки легко й очевидно? На кшталт того, як спеціально інсценізуються невдалі замахи на політиків, що врешті-решт лише додає їм популярності?

Тоді українським виборцям залишається привітати себе з тим, що у них нарешті з’явилися політичні діячі, здатні конфігурувати і розігрувати такі тонкі та багатоходові комбінації.