Главная Новости Политика Країні потрібен голий гросмейстер
commentss НОВОСТИ Все новости

Країні потрібен голий гросмейстер

21 апреля 2008, 16:05
Поделитесь публикацией:
Країні потрібен голий гросмейстер

Раніше казали, що “шахи – це гра мільйонів”. Але у сьогоднішній Україні – це спорт для потенційних емігрантів.

Футбол і бокс. От і весь спорт, який потрібен вітчизні. А якщо комусь цього мало, то є ще плавання і гімнастика. Популярність кожної з цих дисциплін упродовж багатьох років вимірюється за одним лише критерієм – зірковим мерехтінням. Зірки – це валюта спорту. Нікому не спаде на думку говорити, що інтерес до футболу в Україні зменшився, поки на рекламних носіях з’являтиметься обличчя Андрія Шевченка. Бо Андрій Шевченко, незалежно від географії своїх трансферних польотів, – це і є український футбол. Він – успішний, значить і вітчизняний футбол не пасе задніх. Доки Клочкова – бажаний гість журнальних шпальт і телевізійних програм, доти з плаванням у нас все гаразд. Нічого дивного в такому ставленні до спорту немає. Відколи гроші почали вільно циркулювати у жилах спортивних змагань, а самі атлети вимушені були змиритися зі своїми новими публічними функціями, запозиченими із шоу-бізнесу, спорт дедалі більше уподібнюється до естради. На тому ефемерному рівні сприйняття, який визначається уявленнями про імідж держави у світі, різниці між перемогою Руслани і перемогою Кличка немає. Більше того, мистецька цінність першої з часом виявилась суто спортивною, а спортивні досягнення братів-боксерів нині фонтанують артистизмом, що виплескується далеко за межі рингу.

Яка була б популярність змагань сучасних силачів, якби не найсильніша людина світу Василь Вірастюк і увага до цієї специфічної дисципліни нашого телебачення? Чи хотілося б людям розбиратися у відмінностях між художньою та спортивною гімнастикою, якби не Дерюгіна та Подкопаєва?

І навпаки, хто скаже мені, чи існує ще в Києві хокейний клуб “Сокіл”? Тобто, я й не маю сумнівів, що він не тільки існує, але й досі час од часу грає з воскресенським “Хіміком”, проте відсутність українців у хокейних обладунках на екранах ТБ та рекламних біл-бордах, – це вже сигнал про відсутність у цьому льодовому царстві героїв, котрі сьогодні здатні наклепати голів у ворота “Монреаль Канадіенс”.

Але в універсальному нібито правилі “немає зірки – немає спорту” є один помітний виняток. Це – шахи. Нехай, про “гру мільйонів”, позбавлену суто ідеологічного радянського підігріву, давно довелося забути, але шахові досягнення українців протягом останніх десяти років важко визнати пересічними. Золоті медалі Олімпіади 2004-го року, титул чемпіона світу ФІДЕ Руслана Пономарьова 2002-го року, фактично легендарний статус львівського гросмейстера Василя Іванчука, який незмінно бере участь у змаганнях щонайвищого рівня, – усього цього, вкупі зі штучно інспірованим ЗМІ обговоренням “краматорського дива”, виявилось недостатньо, щоб долучити шахи до переліку тих спортивних дисциплін, які виборсалися з прірви животіння. Жодні успіхи українських шахістів не впливають на стагнацію цього спорту. Дійшло до того, що в столиці України немає жодного шахового клубу, жодного шахового ЗМІ, ба навіть шахові сайти можна порахувати на пальцях.

Сьогоднішня метафора українських шахів – це парк Шевченка, де все ще торохкотять фігурками фанати гри; у них такі ж тріщини на обличчях, як і на дошках, а лаковані коні й тури не менш зачовгані, аніж їхні старі портфелі.

Відтак провідні українські гросмейстери беруть участь у клубній першості Росії з шахів, – і це нікого не дивує. Як і поява українських гравців у складах національних збірних Словенії чи Бельгії.

Здавалося б, шахові перемоги світового рівня – аж ніяк не найгірша нагода урізноманітнити імідж вітчизни. Проблема одна – шоу-бізнесу шахи не потрібні. Взагалі незрозуміло, що з ними робити.

Якщо повернути увагу громадськості до шахів не можуть ані особистості, ані їхні чемпіонські результати, залишається один лише шлях. Це абсолютний джокер, який залюбки розігрується спортивними зірками.

Що потрібно для збільшення рекламної цінності носія спортивних рекордів? Правильна відповідь – роздягання. Для атлетів це навіть природніше заняття, аніж для деяких поп-зірок. Інша річ, що шахи у цьому сенсі теж ніби позбавлені великих перспектив. Втім, у Росії принаймні дві шахові діви взялися ліквідувати останній бар’єр між шахами і масовою свідомістю – і роздягнулися. Одна – віце-чемпіонка світу Олександра Костенюк – погодилася на фотосесію для журналу “Пентхауз”, а інша – гросмейстерка Марія Манакова скандально прославилась завдяки відвертим світлинам у часописі “Maxim”. І хоча російським шахам гріх скаржитись на брак коштів чи громадської уваги, проте своєї мети такого штибу сеанси оголення досягли: рекламодавці “помітили” існування шахів і швидко усвідомили цінність використання відповідних високоінтелектуальних концептів.

Тим часом українські шахи поки що тільки чекають на свого голого короля (а радше все ж таки на королеву). Хоча на цю посаду можна потрапити навіть без епічних перемог. Зрештою, всі шахісти добре знають, що якістю іноді треба жертвувати.



Читайте Comments.ua в Google News
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
comments

Обсуждения

comments

Новости партнеров


Новости

?>
Подписывайтесь на уведомления, чтобы быть в курсе последних новостей!