Депутатська біомаса

Українські політики сьогодні не мають ані власного імені, ані власного обличчя, ані власної думки. Принаймні, такими їх бачимо ми, бо такими "безіменними солдатами" їх, в свою чергу, показують нам. Більше того: навіть знаючи їхні прізвища і часом впізнаючи на обличчя, ми не можемо точно сказати, що хорошого чи поганого ці люди вчинили, і взагалі – чи зробили вони бодай щось на своїх посадах. Індивідуальностей, не просто яскравих, а бодай помітних, у політиці, виглядає, нема.

Свого часу Партія регіонів тримала облогу на трибуні ВР, блокуючи роботу парламенту. Поіменний перелік активістів чи хоча б модераторів цього процесу знайти неможливо навіть для історії. Трибуну блокували якісь деперсоніфіковані "вони". Згодом естафету прийняв БЮТ – і знову трибуну блокують під командуванням депутата з конкретним прізвищем, а "вони", депутатська біомаса. Але хто б не блокував роботу парламенту, пояснення одне: це робиться в ім’я України.

Більш свіжий приклад – фальшстарт Віктора Януковича. Непрацюючий парламент ще не дав добро на проведення дострокових виборів, а той, кого називають лідером Партії регіонів, уже звертається по телевізору до народу. Він закликає всіх піти на вибори і – увага! – показати цим політикам, чого вони варті. Тобто, сам Янукович – не "цей політик", інший політик чи взагалі – не політик. Хоча колись він назвав себе "конкретним політиком". Виходить, решта – абстракті? Щось у цьому є…

Тему розвинули депутати-забіяки, які побилися біля системи "Рада". Показуючи на телекамери свої гулі, синці та розбиті окуляри, "регіонами" і "бютівці" звинувачували один одного в одному й тому самому: ці люди – хто завгодно, тільки не політики. Вони, мовляв, дискредитують саме поняття "політик".

Якими повинні бути справжні політики, в чому полягає система справжніх політичних цінностей, і взагалі – що таке нормальна влада, жоден із них продемонструвати на власному прикладі не готовий.

Нещодавно подібної теми торкався на сторінках журналу "Український тиждень" автор Володимир Золотарьов. Він чи не перший одним реченням сформулював думку, яка, переконаний, давно крутиться в електоральних головах: "Головний недолік номенклатури в тому, що при владі якісь "вони". Перебуваючи біля керма, вона не бажає керувати. Дуже зручно вважати, що замість влади – якесь порожнє місце".

Зручно, не зручно – але насправді так воно і є. Якби це було не так, то група громадян України, котрі подають себе як реальну владу, принаймні дбали б про власний імідж як владних діячів. Цього нема, і такий стан речей помітний, насамперед, із телевізійних скетчів, які стали дуже модними останнім часом. Наприклад, нещодавно в програмі "Файна Юкрайна", яку роблять резиденти "Камеді клаб Україна", показали чергову пародію на програми Савіка Шустера. У цьому скетчі був персонаж – український політик, депутат, член однієї з фракцій нібито демократичної орієнтації. Вийшовши до мікрофона, він замість конкретної відповіді на конкретне запитання почав кричати: "В усьому винна влада! Влада краде!", хоча сам представляв, по суті, цю саму владу.

Сміх сміхом, але в тому, що влада таки краде, справді за звичкою переконані навіть ті, хто акуратно ходить на чергові та позачергові вибори. Отже, люди в нас регулярно обирають владу, якій не довіряють за визначенням. Скажу більше: ніхто не заперечує, коли в тих самих скетчах нам говорять як доконаний факт: політики всіх рівнів напиваються до зелених соплей, нюхають кокаїн, беруть хабарі і дають вогню з проститутками по нічних клубах. Ми згодні з цим уже на підсвідомому рівні, бо влада справді не має ані свого обличчя, ані конкретних позитивних проявів. Все це роблять "вони". У крайньому випадку – якесь окреме "воно". Якого ніхто не любить і не боїться одночасно.

Далі переконання, що "влада краде" і "всі вони наркомани" стан справ не просунувся. Ми не знаємо, хто конкретно краде, що цей злодій украв, у яких кількостях, яких збитків завдав і кому збув крадене.

Натомість кілька місяців тому одна молода львів’янка навіть не переконувала мене, а подала свої слова, як істину: "У Львові всі крадуть". Вона мала на увазі не лише місцевих політиків – злодії всі, хто обіймає більш-менш серйозну посаду. Отже, людина живе з переконанням: усі "вони" падлюки, нічого хорошого від "них" чекати не можна, і головне – "вони" знають, якої ми про них думки, і не переймаються.

Якщо вже ані конкретно взята політична сила, ані взагалі – влада, ані навіть опозиція не мають сьогодні для пересічного громадянина конкретних втілень, то пояснити, що до чого, повинні спеціалісти. Такі спеціалісти називаються політологами. Але на просте запитання: "Хто кращий – Юля чи Ющенко?", жоден із них не готовий відповісти навіть: "Янукович". Натомість починаються так звані політичні прогнози, які міняються мало не щотижня. Це, взагалі-то, нормальний процес: погода за вікном міняється щодня. Проте, даючи свої прогнози, політологи теж уникають вживати конкретні імена! Від політичних синоптиків чуєш те ж саме: "Якщо "вони" не домовляться, то "вони" зроблять так. А якщо "вони" домовляться з "ними", то буде інакше".

Влітку я образив молоду дівчинку політолога, запитавши, хто кращий політик – Луценко чи Катеринчук. Образа полягала в тому, що питання було поставлене некоректно, без знання предмету розмови. Та як звучить коректне запитання на подібну тему, вона не пояснила – не змогла. Отже, політик у нас – це вже навіть не "воно", не "вони", а якійсь незрозумілий "предмет". Для користування яким не додається навіть примітивної інструкції.