УКРАИНА

материалы по теме:

Власть

Розбудова держави: гетьманські рецепти

0

Скоропадський-Кучма, Ющенко-Петлюра, Хмельницький-?... Дивні паралелі

14 грудня 1918 року під тиском обставин гетьман Павло Скоропадський зрікся влади. А невдовзі територія, на якій діяла українська влада його наступника – Петлюри - скоротилася до вагону, в якому знаходилася Директорія Української народної республіки. Незалежна українська держава припинила своє існування.

Події 90-річної давнини залишаються напрочуд актуальними для українського політичного сьогодення. Сучасні політики роблять ті самі помилки, що призвели до падіння української держави на початку ХХ століття.

Як і 90 років тому держава не виконує свого головного завдання: не відповідає на очікування своїх громадян.

Зректися влади останній у нашій історії гетьман був змушений через повстання.

Обставини та перебіг антигетьманського повстання дуже нагадують помаранчеву революцію: влада обрала відверто антиукраїнський і проолігархічний курс, а Директорія – аналог коаліції “Сила народу” – швидко здобула підтримку широких народних мас (символічно, що обидві відбулися в листопаді-грудні – з різницею в 86 років). Повстанські загони миттєво наповнювалися добровольцями. Як згадував один з очевидців, “селяни самі організували постачання харчів республіканському війську: в хатах пекли хліб, варили їжу, збирали кошики всіляких продуктів, коней”. Вступ Директорії до Києва був не менш тріумфальним ніж інаугурація Віктора Ющенка.

Однак, так само швидко між новими лідерами загострилися непорозуміння. Поки державні мужі гризлися між собою, широкі народні маси швидко в них розчаровувалися. Ейфорія змінилася апатією...

Здається, що над українцями тяжіє якесь прокляття: ми намагаємося побудувати державу, але потім самі ж цю державу й поборюємо.

В 1658 р. почалося повстання проти гетьмана Івана Виговського, який невдовзі змушений був зректися влади і втекти (і не допомогла йому перемога під Конотопом). В 1708 р. українці пішли не так за Іваном Мазепою, як за царем Петром І. В 1918 р. народ скинув іншого видатного державника – гетьмана Скоропадського. Зараз його називають найуспішнішим будівничим української держави у період визвольних змагань 1917-1920 рр. Але сучасники у переважній більшості так не думали.

Хотів би помилитися, але підозрюю, що років через сто якийсь історик так само буде про Леоніда Кучму – мовляв, мали такого видатного державника, але сучасники не зуміли його оцінити.

Тож, чи справді українці такі недолугі антидержавники? Чи проблема криється в іншому?

Ноу-хау від батька нації

Побутує хибна думка, ніби становлення українства базувалося на любові до етнографії. Насправді ж, вирішальний вплив на формування української нації та розбудову української держави мали соціально-економічні питання і перерозподіл власності.

Саме Богдан Хмельницький у значній мірі зумовив те, що “старожитній народ руський” трансформувався в українську націю. А почалося все з того, що магнати «по бєспрєдєлу» забрали в нього жінку, хутір та забили до смерті сина. Не знайшовши справедливості у встановленому законом порядку, він взявся за шаблю. І тут дуже швидко з’явилося безліч людей так само ображених свавіллям магнатів.

Тоді відбувся перший грандіозний перерозподіл власності – перехід від великого до малого землеволодіння, а також перехід торгівлі від єврейських (іудейських) до православних купців.

Власне успіх Хмельницького пояснюється тим, що він зумів забезпечити цей перерозподіл справедливо – в уявленні більшості тодішнього населення (саме тому масова свідомість і пробачала йому багато чого) . Не дивно, що найнепримиреннішим супротивником гетьмана став князь Ярема Вишневецький, який втратив свої величезні задніпровські маєтності.

Ще один значний успіх Хмельницького був у тому, що він створив систему, за якої здібні люди з найнижчих верств могли робити кар’єру. “хіба в них лише один Хмельницький? - побивався польський коронний гетьман Миколай Потоцький, - Тисячами їх лічити варто! Одного вб’ємо – на його місце іншого, ще кмітливішого оберуть і такого, що про справи їх піклуватиметься”. Він зумів об’єднати довкола себе представників різних політичних угруповань: старовинної козацької старшини, православної шляхти і представників черні, що вибилися у велику політику. Це була найширша в українській історії коаліція.

І лише досягнувши успіху у вирішенні соцально-економічних і майнових проблем, гетьман взявся за державництво, пояснивши польським послам: “Виб’ю з лядської неволі увесь руський народ, а що раніше я воював за свою шкоду й кривду, то нині воюватиму за нашу віру православну”. На прапорах хмельницького було написані релігійні гасла, підсилені апеляцією до давніх княжих часів. Але “його народ” йшов у бій радше за нову систему, від якої кожен отримав стільки, скільки міг.

Утім, Іван Виговський, який після його смерті Богдана посів владу, дуже швидко її втратив. Укладений ним договір про створення Великого князівства Руського (як третьої рівноправної складової Речі посполитої) сучасні історики називають найбільшим досягненням української державницької думки того часу. Зазначають, що там говорилося за повноваження гетьмана власне військо, університети та друкарні... Але чомусь історики забувають про один дуже незначний для нас, але вирішальний для сучасників момент: серед іншого, Гадяцькі статті передбачали повернення земель тим власникам, які володіли ними до 1648 року. А права нових власників, що вже посіли на цих ґрунтах, не врегульовувалося. В їх очах повернення землі шляхті і магнатам – це була зрада того, за що вони воювали. Бо, не маючи нічого проти університетів та друкарень, вони все-таки проливали свою і ворожу кров за інше – за землю. Зрозуміло, що за таких умов тогочасному євроінтеграторові було не втриматися.

Скоропадський vs селяни

Дуже визначально, що Четвертий універсал Центральної ради в січні 1918 р. проголошував не лише незалежну УНР, а й перерозподіл землі. Державу під Крутами і на вулицях Києва захищали лише студенти, петлюрівські гайдамаки та галицько-буковинський курінь січових стрільців (проти них діяло десь 20 тисяч червоногвардійців). Решта українців – ділили землю. Завдяки війні населення приватизувало масу зброї і за її допомогою заходилося переоформлювати земельні паї.

Німці, які після укладання Брестського миру посунули в Україну, побачили тут дивовижну картину: “Можна зустріти села, що оперезалися окопами і ведуть одне проти одного війну за через поміщицькі землі”, - доповідав один німецький офіцер. І це при тому, що, за його ж спостереженнями, “селяни дуже добре живуть... і у великій кількості пропонують сало”. Тобто за землю села між собою воювали не з відчаю. Зрештою, далеко не завжди селяни вдавалися до зброї. Полковник Всеволод Петрів, який в січні 1918 р. із загоном вояків пробився до України з Північного фронту, відзначав, що населення ділить землю і панські маєтки у чотири різні способи!

Німці відновили статус-кво – повернули землю її попереднім власникам. І через це мусили тримати в Україні 230-тисячну армію (і ще 100 тисяч автро-угорського війська). Хто знає, якби опинилася бодай поливна цих вояків на Західному фронті – там могли би відбутися такі зміни, що й Ремарку не снилися. Але німці мусили воювати з українськими селянами.

Скоропадський за цей час досяг видатних успіхів у тому, що зараз називають розбудова держави: у становленні державного апарату, грошової системи... Але цей державний каркас був створений окремо від людей: їхні нагальні проблеми він не вирішував, їхнім прагненням на краще життя – заперечував. Держава заперечувала сподівання більшості сільського населення, тож воно її зруйнувало за першої-ліпшої нагоди (як пішли німці). Згодом Скоропадський сам визнав, що однією з найбільших його помилок було зволікання із земельною реформою.

Ще однією великою помилкою гетьмана та його соратників було неспроможність домовитися з представниками українських політичних партій. Про свого першого прем’єр-міністра, Федора Лизогуба, Скоропадський написав у спогадах: «Лизогуб, не смотря на то, что сидел в Полтаве очень долгое время, совершенно проглядел украинское движение… Когда я ему говорил: «Федор Андреевич, Вам необходимо было бы выяснить то-то и то-то в таком-то вопросе, касающемся украинства», он, обыкновенно, отвечал: «Да я сам украинец почище их, к чему мне с ними говорить? Мой предок – полковник Лизогуб (соратник Мазепи. – Авт.), а это что за господа?!»… Я никогда не понимал, как это стоя во главе кабинета, он не считал нужным поближе уяснить себе сущность того движения».

Утім, і сам Павло Петрович не спромігся знайти спільної мови з українськими політичними силами. Тож, повагавшися, один з найвидатніших українських державотворців зробив ставку на російське офіцерство (що знайшло відображення в романі Булгакова “Біла гвардія”). І це також була велика помилка, бо довіру в українських колах він втратив остаточно, а для білогвардійців все одно залишився “мазепинцем”.

В 1919 р. селяни попервах не хотіли розуміти, коли їм про українськість розказували агітатори. Але невдовзі дуже добре усвідомили свою національну окремішність, коли до них прийшли неукраїнські за своїм складом продзагони. Відтак, уже Ленін швидко (в усякому разі, швидше за своїх супротивників) зрозумів, що в Україні національне і питання власності невід’ємно пов’язані між собою.

Вдалішим за державу Скоропадського була створена роком пізніше за ініціативи Нестора Махна Південноукраїнська трудова федерація. Цим досі малодослідженим феноменом державотворення українці можуть пишатися: саме вони довели світові ефективність анархо-синдикалізму як суспільного ладу (бо, скажімо, грецькі анархісти лише і вміють, що шибки та поліцейських лупити). Хоча в Махна йшлося не за розбудову держави, а радше за розбудову місцевого самоврядування.

Держапарат – ворог держави

Скоропадський чимось нагадував Кучму (якщо аристократ-генерал може нагадувати радянського директора). Тож, не дивно, що помаранчева революція нагадувала антигетьманське повстання.

Ще за першої каденції Кучма заявив: “національна ідея не спрацювала”. Не беруся стверджувати, але здається, що саме тоді він і взяв курс на створення олігархату – побудову держави, що триматиметься на плечах нечисленних олігархів, а не численного середнього класу.

Коли люди йшли в 2004 р. на Майдан, то сподівалися, що нова влада змінить саме цей баланс. Натомість президент Ющенко пропонує зовсім інші речі. Можливо вони правильні та потрібні, але – про Голодомор і про НАТО на Майдані не йшлося.

Наразі ця держава являє собою приклад того, якою держава не повинна бути.

Безперечно, ніде чиновники не святі. Проте в нас ситуація, коли держапарат став чи не найбільшим ворогом держави.

Скоропадський усе передбачив

Між іншим, хоч як це не дивно, про те, що ця держава опиниться в руках олігархів знав і Павло Скоропадський. Пишучи спогади, ще в середині 1919 р. він передрік, що більшовицький експеримент рано чи пізно зазнає поразки і капіталістичний лад повернеться. “Но какой! – застерігав Скоропадський. - Не тот слабый и мягкотелый, какой был у нас до сих пор, а всесильный, в ногах котрого будет ползать и пресмыкаться народ”.

Читайте новости Comments.UA в социальных сетях facebook и twitter.

Источник: Дмитро Шурхало, Радіо «Свобода» , для «proUA»

Теги:

Версия для печати
16136
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине
властьвласть деньги деньги стиль жизнистиль жизни hi-tech hi-tech спорт спорт мир мир общество общество здоровье здоровье звезды звезды
Архив Экспорт О проекте/Контакт Информатор

Нажмите «Нравится»,
чтобы читать «Комментарии» в Facebook!

Спасибо, я уже с вами.

   © «Комментарии:», 2016

Яндекс.Метрика Система Orphus