Культ відчаю

Можливо, це звучить крамольно, але я ніколи не вважав самоспалення Олекси Гірника на Чернечій горі подвигом. При всій повазі до його пам’яті...

Зрештою, він сам так захотів і судити його може лише Бог. Однак я завжди ставився до цього вчинку лише як до акту відчаю. Бо, як на мене, подвиг – це добровільна самопожертва в процесі боротьби (адже подвигу з примусу не буває, а вимагати від когось подвигу – це аморально). А акт відчаю – це розпис у власному безсиллі жити і неспроможності щось змінити. Тому я ніколи би не наважився на суїцид – хоча в кого з нас не виникали подібні думки? Але для мене це все одно що втекти з поля битви, навіть не прийнявши бою.

Зрештою, чого своїм вчинком досяг Олекса Гірник – що, ідеологічний пресинг став меншим? КПРС припинила русифікацію? дисидентів-шістдесятників з тюрем повипускали? Щас!

Тому коли я дізнався про відкриття пам’ятного знаку на Чернечій горі на місці, де Олекса Гірник спалив себе, мене, чесно кажучи, "перемкнуло". Хай би мені хто що не казав, але робити культ із самовбивства – це а-мо-раль-но. Більш блюзнірського піару, ніж на чужому горі, як на мене, годі придумати.

Не кажучи вже про те, що не по-християнськи (якщо це для когось щось значить; хоча по самовбивці таки відслужили панахиду). Так само як аморально і ставити під сумнів чесноти людей в залежності від їхньої готовності чи неготовності до "ідейного" суїциду. Маю на увазі заклики деяких політиків і політиканів, які в очі смерті не бачили — типу а чи готові ви, шановні українці спалитися за Україну? Особиста трагедія однієї людини подається ними як виховний приклад (а раз виховний – значить для наслідування), ледь не культ.

Два роки тому президент Віктор Ющенко присвоїв О. Гірнику звання Героя України. Але різниця між цим Героєм України і іншим – Романом Шухевичем – якраз і полягає в тому, що, на відміну від першого, другий загинув у бою. Пішов з життя сам, але лише для того, аби уникнути ганьби полону. Зрештою, пішов з життя непереможеним. А інший Герой України, Левко Лук’яненко, хоча й був, за його словами близький до того, аби накласти на себе руки, але обрав життя й боротьбу. І в 1991 році написав Декларацію про державний суверенітет України.

Панове! Будь-хто в нашій країні може сповідувати будь-яку ідею, сперечатися за неї, зрештою – накладати життям. Але класти за неї ще й моє життя, або закликати мене зробити те ж саме ніхто не має права!

Моє життя належить тільки мені й нікому більше. І я сам вирішую, що мені з ним робити. І не треба стукати до моєї совісті за допомогою пошлого (шкода, що в українській мові немає аналога цьому російському слову) плаката з портретом сумнівної подобизни до жертви і написом "Я спалився за Україну, а що для неї зробив ти?"

А я зробив для неї якраз те, що НЕ спалився!

І не спалюся. І ніхто від мене цього не дочекається. Бо своїм дітям, своїм батькам, всім, хто мене любить, я потрібен живим. Бо, крім мене, ніхто не зробить моєї справи. Недавно в мене вийшла перша книга, я хочу написати ще не одну, а, повторивши "подвиг" О. Гірника, я цього вже ніколи не зможу зробити.

Та й хто б мерз на Майдані, якби на знак протесту проти фальсифікацій всі кинулися б влаштовувати акти масового самоспалення?

Націю не можна побудувати на прикладах відчаю, руйнування і поразок. Нація цементується на прикладах перемог. Інакше вона не має права на існування.

Тому хто хоче – хай купує каністру з бензином. Зрештою, це його вибір. А я обираю життя.