УКРАИНА

материалы по теме:

Власть

Чи варто святкувати поразки?

0

Скажи мені, що святкує твій народ - і я скажу, що він собою являє.

Мені нерідко доводилося критикувати ініціативи президента Віктора Ющенка в гуманітарній сфері. Ось і більш ніж тижневої давнини указ «Про відзначення у 2009 році 360-ї річниці подій, пов’язаних зі створенням Української козацької держави» (від 22 січня цього року) викликав деяке, м’яко кажучи, здивування.

Фактично пропонується святкування укладення Зборівського договору від 8 серпня 1649 року. Згідно з ним, за козаками закріплялося право жити на території трьох воєводств - Київського, Чернігівського і Брацлавського. Козацький реєстр збільшувався до 40 тисяч, а за Богданом Хмельницьким, котрий шаблею перейняв згадану територію під свою управу, офіційно визнавався титул гетьмана (до цього всіх козацьких лідерів влада називала лише «старшими»). Союзники козаків - татари, обтяжені «від пуза» українським же ясирем, поверталися в Крим. При цьому Військо запорізьке зберігало васальну відданість королю Речі Посполитої. Ті, хто не потрапив до реєстру, а також хлопи, що пристали до «ребелії», мали повернутися до своїх панів.

Такими чином, про «повновісну» державу говорити поки що не доводилося - козацько-шляхетська спільнота отримала лише самоуправу. Себто - автономію. Фактично, голова держави пропонує українцям святкувати утворення не «Української козацької держави», а української козацько-шляхетської (якщо вже бути справедливим) автономії. Мимоволі пригадалися афоризми часів перебудови про те, що жінка не можна бути «трошки вагітною». Так само дитина не може «трошки народитися».

Але чи замислювалися над цим у Секретаріаті президента - хтозна.

Якщо вже на те, то остаточне утинання пуповини, що пов’язувала стару річпосполитську і новонароджену українську політичні нації сталося, як відзначає історик Наталя Яковенко, лише після Берестечка, коли стало зрозуміло, що Гетьманщина і Річ Посполита більше не уживуться під одним дахом. Громадянська війна, що починалася під гаслом захисту козацьких вольностей, переросла в Війну за незалежність. Автор принагідно зазначить, що свідомо уникає терміну «Національно-визвольна війна українського народу», розкритикованого вітчизняними істориками, але досі вживаного на офіційному рівні. Логіка підказує: для того, щоб визволятися, треба спочатку щонайменше існувати. Українська ж нація, як нація модерна, тоді лише формувалася. Ми ж не говоримо «Національно-визвольна війна американського народу». Русини «українних» колоній Речі Посполитої почали ставати українцями, тобто усвідомлювати свою окремішність від Польсько-Литовської держави, лише в результаті Хмельниччини. Так само як англійці, що жили в американських колоніях Британської Корони, ставали американцями лише в ході і в результаті своєї Війни за незалежність (War of Independence).

Інша справа, що українська окремішність, на відміну від американської, так і не вийшла за рамки автономізму - аж до ліквідації його Катериною ІІ. Успадкований автономізм тягнув у провалля і лідерів УНР. Прорив стався лише 24 серпня 1991 року.

Зате інша ініціатива голови держави - стосовно перенесення Дня захисника Вітчизни з 23 лютого на 29 січня, день бою під Крутами - викликала дещицю оптимізму. По-перше, це ненормально, що день чужої поразки (а 23 лютого саме німці розбили червоних, а не навпаки) у нас відзначається на державному рівні. Хоча зрозуміло, що в масах його ще за інерцією святкуватимуть не один рік. По-друге, президент вперше заговорив про необхідність подавати нації приклади перемог.

Зрештою, саме в такому напрямку зараз іде перегляд шкільних підручників з історії. Можна, звичайно, іронізувати: мовляв, у нас, виявляється, є перемоги - то чому ми так погано живемо? Але чи не тому, до речі, що хлопський стереотип «вічно упослідженого народу» в’ївся в свідомість пересічного українця майже на генетичному рівні?

І хоча бій під Крутами не можна назвати вповні перемогою, однак і повною трагедією (як це інколи роблять) - теж. Це був грамотно, із використанням переваг місцевості організований оборонний бій. В результаті українські юнкери і студенти добряче пошарпали переважаючі сили червоних, і більшість хлопців, хто залишився в живих, відійшли на бронепоїзді. Затьмарили цю подію дві обставини: непотрібна штикова атака невишколених українських бійців проти професійних червоних солдатів, у якій сотник Омельченко поклав своїх людей і загинув сам, і загибель студентського розвідувального загону, що заблукав у темряві під час відступу і напоровся на червоних.

До речі, українських вояків насправді було не триста, а майже вдвічі більше. Зрозуміло, це аж ніяк не принижує значення їхнього подвигу. Просто цифра 300 виникла під впливом поширених порівнянь бою під Крутами з Фермопільською битвою у античних греко-перських війнах. Інший бік справи полягав однак у тому, що юнкери і студенти розплачувалися власним життям за недбалість вождів УНР до справи військового будівництва.

В цих двох подіях і в сучасній українській політиці простежується однак одна загальна тенденція: недоведення початої справи до кінця. Не беремо зараз до уваги обставини - вони щоразу різні. У першому випадку замість утворення повноцінної держави - автономізм. У другому, навіть найбільш оптимістичному, замість повноцінної армії, час на створення якої був бездарно втрачений тодішнім соціал-демократичним керівництвом України, червоних громили - і небезуспішно - молоді хлопці.

Перефразуючи відому фразу: скажи мені, що святкує твій народ - і я скажу, що він собою являє. Другий випадок усе ж таки видається більш обнадійливим. Хоча й несе для українців дуже важливий урок: за легковажність верхівки у важливих питаннях державного будівництва неминуче настає розплата. А половинчастість Зборова, зведена до культу на державному рівні, закріплює, як на мене, в масовій свідомості «нормальність» половинчастості як явища. Як архетипу нації, якщо хочете. Такого архетипу, який - навпаки! - потрібно ламати через коліно.

До речі, про одну перемогу у нас чомусь забули. 30 січня 1644 року об’єднані сили Речі Посполитої і українських козаків розбили під Охматовим татарські війська Тугай-бея, майбутнього союзника Богдана Хмельницького. В результаті походи татар на країну припинилися аж до Хмельниччини, а Річ Посполита припинила щорічну виплату «упоминок» кримчакам. Я, звичайно, не сподіваюся, що в Секретаріаті хтось поставить питання про святкування 365-річчя Охматівської «вікторії». Або президент сам підпише відповідний указ. Або розпочнеться відбудова, за прикладом гетьманської резиденції в Батурині, Лубенського замку одного з героїв битви - Яреми Вишневецького. Але принаймні Охматівська битва була славною сторінкою нашої історії. І вона гідна того, щоб її відзначали.

Читайте новости Comments.UA в социальных сетях facebook и twitter.

Источник: Юрій Рудницький

Теги:

Версия для печати
43626
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине
властьвласть деньги деньги стиль жизнистиль жизни hi-tech hi-tech спорт спорт мир мир общество общество здоровье здоровье звезды звезды
Архив Экспорт О проекте/Контакт Информатор

Нажмите «Нравится»,
чтобы читать «Комментарии» в Facebook!

Спасибо, я уже с вами.

   © «Комментарии:», 2016

Яндекс.Метрика Система Orphus