УКРАИНА

материалы по теме:

Власть

Уламки достоєвщини

0

Проблема в тому, що бабця не може забрати з ломбарду все – у неї з собою менше десяти тисяч гривень

Ломбард. Уже не ранок, але ще й не обід. Маленька кімнатка перегороджена навпіл – за картонною перегородкою скаженіють “болгарки”, демони ремонту випускають крізь щілини струмені пилу й бетонного порохна.

Чомусь у таких закладах, де скуповують або беруть під заставу все, що має ціну, завжди відбувається ремонт. Днями я заходив до однієї “комерційної спілки”, чиїми оголошеннями обклеєно половину парканів міста (інша половина заклеєна червоними папірцями “банківської установи”, яка мало чим відрізняється), – це виявилася мініатюрна кімнатка, наповнена дерев’яними “козлами”, оповита зміями проводів; на заляпаній крейдою підлозі, поміж рулонами лінолеуму та відрами з фарбою, в кутку, стояв чоловік у картатій сорочці, розстібнутій до пояса. Поруч, на табуретці, розмістилися мініатюрні електронні ваги, – ось і вся комерційна спілка.

Ці контори ніколи не зачиняються, і ремонт переживають, як студенти – грип, на ногах.

Ось і в цьому ломбарді: ніщо, навіть роботяги з кавою у пластикових стаканчиках, які регулярно розштовхують чергу, обпікаючи собі пальці й нариваючись на позбавлене делікатності слововиверження ханиг, ніщо не впливає на незворушність по той бік двох віконець: цим людям багато чого доводиться бачити, й свідчення цього – не тільки застережні наклейки з перекресленими пляшками в червоному колі, але й контингент, який слугує за візуальну антитезу до цих наклейок.

Що дивно: ханиги тут є завжди, а ось черги, та ще й такі, – вкрай рідко. З ханигами все ніби зрозуміло: якби ломбарди потребували якогось герба, прапора чи, на крайняк, емблеми, що мала б втілювати вікові традиції і таке інше, – там неодмінно треба було б зобразити ханигу.

Сто років тому він стискав у руці золотого годинника-цибулину, що залишився у спадок від батька, сьогодні ж він тримає під пахвою копіювальний апарат або монітор, несе прогоршню невість де видобутих калькуляторів, одне слово – крокує в ногу з часом.

А от причина черги – набагато екзотичніша. Вже більш як півгодини біля віконця елегантно й неквапно переступає з ноги на ногу бабця з пергаментним обличчям та зачіскою у стилі Марлен Дитріх; довга чорна спідниця строгого крою, така ж чорна шовкова блуза, чорні туфлі з вкрапленнями білих намистинок; тяжкі золоті сережки з рубінами й аж два портмоне – для купюр, візитівок та фотографій, й окремо – для дріб’язку, ключів і ще якоїсь змінної біжутерії; такі люди, як ця бабця, живуть здебільшого на сторінках часописів кшталту “Кієвская старіна”, а не стоять біля ломбардних віконець у спальному районі Києва. Додати до цього її нечувану мною раніше булгаківську мову й ті інтонації, що відійшли з повоєнними радянськими зірками кіно, – й цього б, за інших обставин, теж вистачило для черги: хтозна, може вона і є одна з тих зірок, живий символ трудового радянського аристократизму.

В її руках довжелезний перелік коштовностей, які вона хоче викупити. Проблема в тому, що бабця не може забрати все – у неї з собою менше десяти тисяч гривень, на жаль. Відтак доводиться довго і виважено вибирати, що саме належить викупити в першу чергу, а що можна й перезаставити. Звісно, вона не тільки вибирає ті чи інші речі – “чоловічий перстень, він там був один-єдиний” або “набір з діамантами: кольє, сережки і так далі”, вона гортає якусь свою книгу спогадів і значущості, в якій діаманти, золото, бірюза та аметисти мають зовсім іншу вартість, ніж та, що вказана в її довгому переліку.

Тим часом ханиг у приміщенні стає дедалі більше. Найвідчайдушніші з них пробиваються до іншого віконця. Приходять двоє з одним мобільним телефоном, але відразу змушені йти геть, бо не мають зарядки від нього. Ще один довго обурюється, буркоче, що ця стара вже задовбала зі своїми “фамільними ценностями”. Бабця в чорному ніби не чує жодних нарікань, лише довгі пальці масажують скроню, але це міг бути ще один спогад, і не більше того.

Дратівливий ханига врешті-решт також пробивається до віконця №2, де взагалі то нічого не беруть, а тільки можуть продовжити термін застави, суне туди якесь срібло, але швидко з’ясовується, що, по-перше, в нього немає з собою ніяких документів, а по-друге, ломбард не визнає іншого срібла, крім ложок та виделок. Втім, розчарований ханига не виходить, а вертається на своє місце у черзі, й далі щось шепоче про “бабушку і її фамільні ценності”. Минає ще двадцять хвилин – і нарешті всі папери підписані, всі масивні золоті прикраси видані, гроші виплачені, й бабця граційним жестом згрібає коштовності в пакет з бутіка Ів Сен-Лоран, розкланюється й крокує до виходу.

Її постава, її хода змушує всю чергу скручувати шиї. Тієї миті, коли скляні двері ломбарду зачиняються, ханига без документів ще роздратованіше бурмоче щось собі під ніс, у ньому з’являється якесь неприємне напруження, він сіпається то в один, то в інший бік, нервово куйовдить рукою волосся, й тим часом поволі відступає до дверей, занадто повільно, щоб цього ніхто не помітив, а втім – йому вже не до цього, найважливіший етап боротьби в його душі завершився. Він відступає спиною до дверей, і тому не бачить, як під ломбардом хлопець у кремовому костюмі подає руку бабці, а іншою притримує дверці мерседеса.

Читайте новости Comments.UA в социальных сетях facebook и twitter.

Источник: Михайло Бриних

Теги:

Версия для печати
12720
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине
властьвласть деньги деньги стиль жизнистиль жизни hi-tech hi-tech спорт спорт мир мир общество общество здоровье здоровье звезды звезды
Архив Экспорт О проекте/Контакт Информатор

Нажмите «Нравится»,
чтобы читать «Комментарии» в Facebook!

Спасибо, я уже с вами.

   © «Комментарии:», 2016

Яндекс.Метрика Система Orphus