Як я став “кошатніком”

Чотири дорослі коти в одній квартирі – це багато чи ні? Кілька років тому я б вжахнувся від такої перспективи, хоча з дитинства звик до цих ледачих і самостійних істот.

Позаминулого року котів у нашій оселі почало прибувати. Все почалося навіть не в підземному переході на Дарниці, де ми ще раніше купили кумедне пухнасте кошеня, з якого згодом виріс істинний аристократ, стриманий у проявах емоцій і нестерпний у своїх “шкідливих звичках”. Зрештою, і до нього в нас були коти з різними характерами й уподобаннями; про когось із них залишилися не найкращі спогади, про когось – взагалі спогадів майже не залишилось, але ніщо не могло вплинути на підсвідоме переконання, що кіт у хаті необхідний.

Отже, все почалося трохи пізніше, коли ми з дружиною підібрали на вулиці звичайну сіру кішку. Вільху. Голодну й хвору, з ордами кліщів у вухах. Звісно, це був нерозумний вчинок, але я не вперше вдячний долі за те, що вона уміє своєчасно вимикати “розумні” сумніви й аргументи. З кліщами довелось морочитися досить довго – ще й досі Вільха ставиться до ватних паличок, як до своїх особистих ворогів; ці дошкульні квачики таки заподіяли їй чимало страждань.

Кіт наш хоч і звик до усамітнення зі своєю коханою м’якою іграшкою (з-поміж усіх імовірних кандидатів чомусь він обрав щура), проте з появою Вільхи ситуація змінилася. От власне, саме тоді все й почалося.

Місяць тому я зловив себе на думці, що чотири коти в хаті – це оптимально. Не мало й не дуже багато. Якраз. А от дев’ять котів, з яких п’ятеро – це надзвичайно галасливі, грайливі й всюдисущі малята, настільки ж прекрасні, як і нищівні, – все ж таки занадто. Усі котолюби прекрасно знають, що пристроїти звичайних, безпородних кошенят “у добрі руки” – не така вже й проста справа. З минулим приплодом нам більше пощастило: тоді вродилася тільки одна кішечка, та й усі вони були позначені генетичними вибриками породи свого діда, трохи перса і трохи ангорця; іншими словами, ті кошенята були доволі “презентабельні”, а одного з них навіть фахівці відразу класифікували, як сіамця. Цього ж разу колесо фортуни прокрутилося в інший бік: їх народилося більше, й лише один виявився котом; візуально ж усі п’ятеро не викликали жодних породистих алюзій.

Шанси роздати їх я оцінював, як безкінечно жалюгідні, тож навіть до оголошень справа не дійшла. Внутрішньо я готувався до того, що мине трохи часу, і я зрозумію: дев’ять котів у квартирі – це не так вже й багато. Тож ми з дружиною обмежилися рукописним воланням у порожнечу, залишеним у приймальні однієї ветеринарної лікарні.

Дедалі частіше я згадував жарти свого кума про те, що справжні господарі нашої квартири – це коти, а ми лише їхня прислуга. У цих жартах гумору майже не залишилось, думав я.

Бо навіть не міг уявити, що все може змінитися за якихось десять хвилин, – варто було тільки винести всіх цих кошенят на оглядини до жіночки, котра зголосилася вибрати собі одного. Поки ми з дружиною чекали на неї біля входу до метро, зібрався справжній натовп. Я ніколи в житті не здогадувався, що на безпородних кошенят може виникнути такий “ажіотажний попит”. Десять хвилин – і мені доводилося пояснювати, що останнє кошеня не можу ані віддати, ані навіть продати.

А може, щось навколо змінилося? І люди теж змінилися? Зрештою, від такої кількості щоденної ненависті у суспільстві любов до тварин справді мала б зростати у космічних масштабах.

Власне, цей здогад викликав у мене один чоловік, який підійшов до наших кошенят, критично глянув на них і запитав: “Ви – кошатнік?” Мене це запитання якось спантеличило, хотілося відразу заперечити. Але факт полягав у тому, що я стояв з п’ятьма кошенятами біля метро, а вдома чекали ще четверо дорослих котів, тож хто я насправді, як не “кошатнік”? Тож я погодився з цим новим для себе словом. “Так, я – кошатнік”. Дядько відразу розцвів і запитав поради. “У мене є кіт, – почав він, зосередившись, – йому дванадцять років. І кожного дня він прокидається о четвертій ранку і будить мене. Починає облизувати, нявкає”. Він зробив паузу, після якої ошелешив мене своїм вистражданим запитанням: “То підкажіть, ви маєте знати, як зробить так, щоб мій кіт прокидався трохи пізніше, ну, хоча б на годину? Га?”. Я спробував було з удаваною серйозністю пояснити, що перевчити кота вже не вдасться. Чоловік той скрушно хитав головою, повторював, що вже дванадцять років таке от нещастя... А потім враз якось просвітлів, заусміхався, побажав мені успіхів, і сказав на прощання: “Удушу гада!”.