УКРАИНА

материалы по теме:

Власть

Дід, який ніколи не хворів

0

Людина, звісно, беззахисна перед багатьма хворобами, але ще більше вона беззахисна перед іншими людьми, які прагнуть бачити її хворою.

Пам’ять – це дивна мавпа, доведено Стівеном Кінгом. Іноді вона вдає, що часу не існує, а давно призабуті події та люди можуть прокинутися у дні сьогоднішньому. Просто озватися до тебе з якоюсь своєю, не завжди до кінця зрозумілою, метою. Щось пояснити, а щось – ще більше заплутати. Але я давно переконався, що вони, ці події та люди, завжди приходять вчасно. Коли згадка про них стає чимось більшим, ніж випадковістю.

У зоопарку, біля кліток з приматами, висіла табличка, з якої діти тішились не менше, ніж з верескливих макак. Цим оголошенням адміністрація застерігала відвідувачів, щоб вони не підходили до кліток дуже близько, бо мавпи кидаються лайном.

А втім, я не помічав, щоб це застереження спонукало когось триматися від огорожі подалі, навпаки – ця перспектива додавала ентузіазму і дітям, і батькам. Усі щільно обступали клітки в надії дочекатись обіцяної адміністрацією миті, коли хтось із павіанів (а якщо вже дуже пощастить – то й сама горила) поцілить у когось із присутніх лайном. От коли б насправді знадобилися фотоапарати і відеокамери. Та й дітям було б що згадати, еге ж? Очевидно, що люди за певних обставин все ж таки гідні своїх предків. І це ще велике запитання, хто з них краще вміє кидатися лайном.

Отже, пам’ять – це ще й подвійна мавпа. Мавпа у квадраті. Варто їй зіштовхнутися з подіями, які вже колись траплялися, і вона верещить, що нічого такого вона не пригадує.

Її здатність впізнавати реальність настільки ж вибіркова, як і бажання мешканок зоопарку поцілити у когось. Я навіть схиляюся до метафізичного висновку, що якби не погроза адміністрації зоопарку й оголошена нею небезпека, мавпи з обох боків заґратованої огорожі поводилися б зовсім інакше. Висновок може бути тільки один: адміністрація – це ще одна, найбільша, мавпа. І вона – завжди небезпечна мавпа.

Ці нагадування щільно обступають мене у приміщенні порожнього ресторану, персонал якого несподівано починає тішитися кожному, хто переступає поріг, а бармен з марлевою пов’язкою на шиї починає хвацько жонглювати пляшками-келихами, на заздрість усім мавпам світу.

Спорожнілі вулиці, порожні маршрутки, навіть у ломбарді – жодної душі. У зоопарку адміністрація повісила нову табличку з повідомленням про небезпеку. Проте моя пам’ять залишається вірною мавпою і виштовхує на поверхню ще один спогад. Він багато чого пояснює, хоч нібито і не має жодного стосунку до нашого марлевого сьогодення. Це спогад про діда Костиля.

У дитинстві я вважав діда Костиля надлюдиною. У тому ніцшеанському сенсі слова, про існування якого – і цього слова, і його сенсу, – я ще не міг здогадуватися.

Дід Костиль працював у нашій школі сторожем. Сторожив він не школу, а лише гардероб. Власне, гардеробом правила відгороджена високою металевою сіткою частина коридору, – натуральний мавп’ятник.

Одноногий дід Костиль сидів біля входу до цієї загородки і йому дозволялося все. Діда Костиля позаочі називали “учителем матюкології”, його ненавиділи, ним захоплювались і, звісно, йому постійно влаштовували різні пастки. Сьогодні мені важко збагнути, як і чому наша шкільна адміністрація терпіла такого дивного і нестерпного сторожа, котрий на додачу ще й оповідав учням про ті часи, коли він був ад’ютантом самого Симона Петлюри.

Дід Костиль міг обматюкати першачка, міг поцілити хулігану-старшокласнику своєю милицею просто між лопаток, коли той намагався втекти з гардероба, перестрибуючи через сітку. Дід Костиль міг послати і директора школи, і завуча, геть усіх, навіть прибиральницю, яка була його дружиною. Взимку він курив на своєму робочому місці лютий самосад, і до цього запаху долучалися незмінні аромати сала і часнику, – цей натюрморт щодня можна було побачити на підвіконні, що правив дідові обіднім столом. А ще дід Костиль, незалежно від пори року, страшно кашляв. Це вулканічне бухикання постійно заважало йому виматюкатись як слід.

Ніхто б не наважився назвати діда Костиля здоровою людиною, але він ніколи не хворів. Навіть коли у школі оголошували карантин, у розпал грипозного сезону, його самотнє кахикання залишалося єдиним симптомом шкільного життя.

Одного разу старшокласники-хулігани, котрі неодноразово були биті важезними милицями діда, таки придумали йому страшну помсту. Поки найспритніші з них майстерно доводили діда до сказу, інші побігли викликати швидку, мовляв, рятуйте, у нашого сторожа біла гарячка. Санітари прибули якраз тоді, коли дід Костиль сягнув вершин праведного гніву – й потрапили під гарячу руку. Звісно, це був нерівний бій. А коли наш сторож нарешті збагнув, чим це все може закінчитися, він не придумав нічого кращого, ніж ляпнути, що був ад’ютантом Симона Петлюри, – бригаду швидкої після цього вже б ніхто не спинив.

На якийсь час діда запакували. Коли він повернувся, то вже не був ані сторожем, ані надлюдиною. Болячки обсіли його з усіх боків і швидко звели на той світ. Звісно, це все відбувалося не так швидко, щоб вибудувати струнку послідовність причин і наслідків, але в таких випадках вся правда не має значення, на відміну від її гострого уламка, якого досить, щоб зрозуміти одну просту річ: людина, звісно, беззахисна перед багатьма хворобами, але ще більше вона беззахисна перед іншими людьми, які прагнуть бачити її хворою.

Читайте новости Comments.UA в социальных сетях facebook и twitter.

Источник: Михайло Бриних

Теги:

Версия для печати
30920
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине
властьвласть деньги деньги стиль жизнистиль жизни hi-tech hi-tech спорт спорт мир мир общество общество здоровье здоровье звезды звезды
Архив Экспорт О проекте/Контакт Информатор

Нажмите «Нравится»,
чтобы читать «Комментарии» в Facebook!

Спасибо, я уже с вами.

   © «Комментарии:», 2016

Яндекс.Метрика Система Orphus