Моє невиконане домашнє завдання

Я відвідую батьківські збори більш як десять років, і попереду ще шість. З трьома дітьми і дванадцятирічною системою середньої освіти це ще небагато. Колись це закінчиться – і я позбудусь ще однієї фобії (бо інакше цей страх перед шкільними партами, що з’явився вже у дорослому віці, не пояснити).

Я не належу до числа тих батьків, котрі аж так полум’яно линуть на екзекуції, сенс і мета яких залишається для мене чимось недоступним, наче інформація про існування сьомої чакри. Протягом останніх двох років, наприклад, я переступав поріг школи двічі. І щоразу казав собі: цього не варто робити, бо не варто робити ніколи.

Але система працює, система має свої важелі, зрештою – існують такі об’єктивні чинники, як погані оцінки і ще гірша поведінка, погрози і заклики у щоденниках, телефонні дзвінки представників батьківського комітету чи шкільного завуча. Існує безліч причин, щоб знову і знову приходити на батьківські збори, хоча й немає жодної, щоб відмовитись від цих солодкаво-шкіряних сеансів імені Леопольда фон Захер-Мазоха.

Ти щодня пам’ятаєш, що всі люди – різні, але не здатний утримати в голові уявлення, наскільки різні. От саме для цього вони й існують, ці батьківські збори, які в кращому випадку зводяться до збирання грошей, але зазвичай цей процес ще й орнаментується своєрідними проповідями класних керівничок, формальність яких розчиняється у пафосі й праведному гніві. Тільки на моїй батьківській пам’яті вже змінилося з десяток таких онучок дельфійських оракулів. Між ними не було нічого спільного, крім обов’язку та приреченості. Як син і зять учительок, я теж маю про це якесь уявлення.

Батьківські збори завжди пробуджують в тобі дитину. Навіть якщо ти був класичним хуліганом, недоумком і зірвиголовою, ти однак сядеш за парту в свої тридцять-сорок років і станеш дитиною, тільки зовсім іншою. Ти станеш тією “золотою дитиною”, якою могли би пишатися батьки і вчителі, – колись ти провтикав цей шанс, але тепер, хоч як це пізно, недоречно й безглуздо, намагаєшся смикнути час і простір за волосся, дати їм копняка під зад, наздогнати.

Так, тепер ти – золота дитина. І сидиш, мудро склавши руки на парті, поклавши поруч записника й ручку, упокорено схиливши голову й трохи втягнувши її у плечі. Хоч скільки б тобі було років, ти відчуваєш нестримне, пекуче бажання підвестися, вирівнявши руки по швах, коли до класу заходить вчителька. Щодня вона приходить до твого сина чи дочки, але ж ти знаєш, що насправді вона приходить раз на два місяці саме до тебе. Твій рот беззвучно шепоче щось на кшталт “доброго дня, Надіє Миколаївно!”, а руки автоматично поправляють портфель під партою. Ти ловиш цей шанс, як мисливець і як потопельник.

Багато років тому одна з моїх вчительок прийшла на перший урок з величезним фінгалом під оком. Він був настільки ж ядучий і промовистий, як портрет вождя за її спиною. Протягом уроку ми довідалися багато цікавого: і про її нестерпні житлові умови, і про чоловіка-скатіну, і про дітей, що від рук відбилися, і про відсутність перспектив. Це був глибинний сеанс озвучення життєвої правди, під час якого, принагідно, багатьом із нашого класу теж перепало: думаю, такий взаємний катарсис нечасто трапляється навіть під час сповіді. Тоді я сидів на першій парті й мені чомусь було страшенно цікаво, що ж вона говорить на батьківських зборах. Так, минуло багато років, але тепер я добре уявляю, що воно говорила батькам. Вочевидь, різниця була приблизно така ж, як між пиятикою у середовищі політиків та партійними прес-релізами.

Серед усіх рольових ігор, які ми так охоче підтримуємо в житті, немає більш принизливої та незбагненної, ніж батьківські збори. І це чомусь той випадок, коли мені не до сміху.

Ось, наприклад, під нещадною атакою кількох викладачів матір одного учня-хулігана, не юна вже жінка, розгублено й знічено запитує: “То що ж мені робити, Надіє Миколаївно?! Може, варто його побити?”, на що Надія Миколаївна, з тією давно вже забутою поблажливою усмішкою, баченою мною у дитинстві, відповідає: “Ні, ви знаєте, це не метод”. І далі – озвучення партійного прес-релізу, тих формул і порад, якими з сумнівним успіхом можна годувати мою дочку чи сина, але не сорокарічну жінку, вся провина якої полягає в тому, що вона знову опинилася за партою.

Я знову і знову вислуховую тиради про погану поведінку й кепські оцінки моїх дітей, я стримую себе, щоб не видряпати на парті що-небудь зі свого шкільного репертуару, я почуваюся дитиною, яку нацьковують на власну дитину. Дитину, яка нічому не навчилася протягом всього свого дорослого життя, не засвоїла матеріалу, лінується його повторювати.

І якщо я прийду додому й не влаштую маленький апокаліпсис своїм дітям, мені знову поставлять двійку.