Джихад під триколором

Наїзд команди Віктора Януковича на україноцентричний сегмент гуманітарного простору країни виявився по-кавалерійськи жорстким. Співвітчизники, що відчули себе зачепленими (далеко не завжди українськомовні), відреагували на це двома способами: гучним лементом або ж впаданням в абсолютний ступор. Емоції на численних інтернет-форумах явно зашкалюють, учасники дискусій масово готові підписуватися під класичною фразою Голди Меїр: "Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісу".

Усе це вилилося в низку публікацій про необхідність і навіть доцільність поділу країни через нібито природну нездатність різних частин українського суспільства ужитися в одному державному утворенні. Такі заклики поки що наражаються переважно на негативну реакцію, але в масовій свідомості (принаймні, активних користувачів Мережі) вони вже явно перейшли з розряду виняткової екзотики у щось інше, що передбачає, принаймні, обговорення — ще на гіпотетичному рівні і з багатьма застереженнями.

Водночас і для прихильників української парадигми (не зводячи її до суто етнічної складової), і для її опонентів багато в чому поки що залишається таємницею, які ж цілі ставлять перед собою натхненники і виконавці теперішнього гуманітарного зсуву, куди вони збираються вести Україну цивілізаційно, як далеко при цьому готові зайти та хто ж, власне кажучи, ці "вони".

Разом з тим, лише отримавши відповіді по суті, з ними можна буде працювати далі — погоджуватися чи затято відкидати.

ПЛУТАНИНА У СВІДЧЕННЯХ

Єдиного плану, бачення, концепції гуманітарних нововведень влада суспільству публічно не запропонувала. Не вважати ж таким окремі розділи програми Партії регіонів чи Віктора Януковича? Сумлінний дослідник, що зважився б на них покластися, ризикує бути елементарно осміяним своїми більш практичними колегами, котрі точно знають, якими великими "двома різницями" (навіть за межами Одеси) звичайно бувають дії політиків та положення їхніх програм.

Отже, головним чином доводиться задовольнятися тим, що вже зробила влада в даному напрямку, а також тим, про що вона в переможному запалі проговорюється. При цьому складається враження, що загальний план все-таки десь існує, як мінімум на рівні інтуїції усвідомлюється можновладцями, але з якихось причин не озвучується.

Учасники процесу з боку влади дуже непослідовні у своїх заявах, причому швидке спростування самого себе стає майже традицією. Так сталося зі словами "гуманітарного" віце-прем’єра Володимира Семиноженка про нібито нездоланне бажання більшості громадян України злитися з Росією і Білоруссю у міждержавному об’єднанні. Заяву невдовзі було дезавуйовано, очевидно, як невідповідну моменту. Приблизно те ж саме довелося зробити і міністрові освіти й науки Дмитру Табачнику, котрий свого часу дуже різко висловлювався про галичан. І не наймасштабніший, але, безумовно, дуже показовий приклад плутанини — впливовий парламентар від Партії регіонів Валентин Ландик ні з того ні з сього назвав Росію "нахабною країною". Тут варто відзначити непродуктивність подібного узагальнення, за якого в єдине ціле безпідставно об’єднуються не тільки правляча еліта Російської Федерації, але й її звичайні громадяни, які у своїй більшості, безумовно, нахабними не є. Як і слід було сподіватися, згодом парламентар-"регіонал" заявив, що його слова перебрехали журналісти. Тобто у цьому випадку не первісну заяву, а саме спростування доводиться вважати співзвучною з лінією партії.

Приклади можна наводити й далі, але їхній загальний характер, здається, зрозумілий.

Як зрозумілий, втім, і тренд. Він полягає в різкому розширенні сфери дії російської мови, а також у здійсненні гуманітарних і геополітичних зрушень у руслі уподобань вищого керівництва сучасної Росії. Однак за рахунок чого і наскільки далеко? Відповідь на ці питання можна отримати у випадку розширення поля аналізу — із власне України до певного умовно об’єднаного смислового простору "Росія + Україна". Причому в цьому випадку, на відміну від Валентина Ландика, неправомірно буде вважати, що наведені нижче погляди поділяє вся Росія і тим більше вся Україна. Йтиметься про вірогідні погляди правлячої верхівки Росії та їх найактивніших прихильників в українській владі. Почнемо з російської владної еліти, намагаючись вивести з виявленого ймовірні наслідки для України.

У ПОШУКАХ КОЛЕКТИВНОГО ПУТІНА

Як і у випадку з Україною, дошукатися щирої правди щодо вмісту голів правителів Росії дуже непросто. Причина та ж — офіційні програми та концепції в сусідній країні пишуться не обов’язково для того, щоб їх виконувати. Доводиться вдаватися до певних опосередкованих методів пошуку, намагаючись підтверджувати отримані результати перехресними посиланнями.

Взагалі, на думку консервативного російського філософа й публіциста Вадима Кожинова (1930–2001), "...более или менее общепринятые, господствующие представления о своем "предмете"... обычно выражают энциклопедические статьи". Однак у нашому випадку внаслідок новизни предмета та його чутливості відповідні енциклопедії ще не написано.

Втім, більшість спостерігачів сходяться на тому, що провідну роль у формуванні цивілізаційних уподобань сучасної російської влади зіграла філософська концепція консерватизму. А оскільки сам консерватизм є поняттям дуже широким, на практиці доводиться мати справу із його найрізнішими течіями. Головні з них — авторитаризм (монархізм), імперіалізм, а також вельми специфічна іпостась російського консерватизму — євразійство (у новітні часи — неоєвразійство).

ДЕНЬ СУРКОВА

Перші підтвердження сказаному вище знаходимо в презентації концепції суверенної демократії, свого часу проведеній її автором Владиславом Сурковим (нині перший заступник голови адміністрації президента Росії) для активу правлячої партії "Единая Россия". Два філософи, що їх Сурков визнав за потрібне процитувати під час виступу, — це Микола Бердяєв (1874–1948) та Іван Ільїн (1883–1954). Обидва вони написали свої головні роботи в еміграції, перший вважається релігійним мислителем, а другий — консервативним філософом-монархістом. І якщо появу імені Миколи Бердяєва у промові кремлівського високопосадовця можна вважати випадковістю, оскільки надалі ця тенденція не прижилася, то не так з Іваном Ільїним. Після перенесення його праху до Росії прем’єр країни Володимир Путін у 2009 році сам вибрав ескіз для надгробка філософа та оплатив його встановлення з особистих заощаджень.

Варто зауважити, що концепція суверенної демократії, розроблена в руслі консервативної традиції, не є для правлячої російської еліти іконою. Так, під час перебування ще на посаді першого заступника голови уряду Росії начитаний Дмитро Медведєв принципово зауважував, що терміни "суверенітет" і "демократія" — з різних понятійних апаратів. Втім, солідаризуючись з термінологічною ретельністю Дмитра Медведєва, Володимир Путін відгукується про суверенну демократію позитивно, а Владислав Сурков і нині плідно трудиться на високій державній посаді. Це свідчить про те, що якщо статус цієї дуже практичної концепції в Кремлі зараз і відрізняється від монопольного, то не критично.

У листопаді минулого року процес набув логічного завершення — на своєму з’їзді в Санкт-Петербурзі партія "Единая Россия" проголосила своєю офіційною ідеологією "російський консерватизм".

І слід зауважити, що консервативна ідея проникає з Росії в Україну головним чином у двох своїх найрадикальніших обличчях.

ЕКСТРА-РОСІЯНИ

Перше обличчя — це радикальне слов’янофільство, опоненти якого для стислості називають його "чорносотенством". Одним із проповідників даної системи поглядів для України був, зокрема, редактор монархічної газети "Киевлянин" Василь Шульгін (1878–1976). У нинішній Росії в’язня сталінських таборів Шульгіна реабілітовано, а на його будинку у Володимирі висить меморіальна табличка такого змісту: "В этом доме с 1960 по 1976 гг. жил выдающийся общественный и политический деятель Василий Витальевич Шульгин". В Україні ж відкрито пропагувати ідеї Шульгіна зважуються нечисленні маргінальні публіцисти та політики. Їхні матеріали та заяви не будуть аналізуватися у даній статті внаслідок неготовності авторів витримувати мінімальний рівень етичних норм в процесі соціальної комунікації.

ENFANT TERRIBLE РОСІЙСЬКОГО КОНСЕРВАТИЗМУ

На дещо більшу увагу заслуговує євразійство. Якщо офіційний, респектабельний, "краватковий" російський консерватизм, що є зараз мейнстрімом, проникає в Україну поки що дуже повільно (до його проявів можна віднести афектовано публічне спілкування президента Віктора Януковича з Патріархом Російської православної церкви Кирилом), то ознаки євразійства, як і згаданого вище радикального слов’янофільства, набагато відчутніші.

Так, про євразійський шлях України любить сказати Дмитро Табачник (зокрема, у спільній з Дмитром Видріним книзі "Украина на пороге ХХІ века. Политический прогноз" та інших своїх творах), бажаним гостем на заходах російських євразійців є провідник прогресивних соціалістів Наталя Вітренко, а з практичним втіленням окремих євразійських положень жителі України свого часу мали можливість познайомитися на Говерлі, відновлюючи понищену державну символіку.

Найгучнішим виразником ідей неоєвразійства на сьогодні є московський філософ, політолог і соціолог Олександр Дугін, що розвиває ідеї класиків вчення. Зокрема, Дугін намагається покластися на роботи князя Миколи Трубецького (1890–1938), Петра Савицького (1895–1968), Миколи Алексєєва (1879–1964) та інших, а особливо на напрацювання "останнього євразійця", автора теорії так званого пасіонарного етногенезу Льва Гумільова (1912–1992).

Слід зауважити, що ставлення "класичних гумільовців" (вмістилищем їхнього колективного знання є сайт http://gumilevica.kulichki.com) до новатора Дугіна межує з відторгненням. Так, вони вважають, що Олександр Гельєвич — "...это человек, не имеющий отношения к традиции ЛНГ [Льва Миколайовича Гумільова] и использующий фрагменты его содержаний сугубо утилитарно, в своих (неважно каких) целях". Очевидно, в утилітарній лексиці найближчим еквівалентом настільки академічно відточеної оцінки є термін "шахрай".

А втім, щодо України позиції класиків і неокласиків євразійства розходяться несуттєво, про що можна прочитати там же: "Вытекает ли из этого тезис о желательности и целесообразности борьбы за немедленное и тесное объединение континента (хотя бы в рамках СССР), борьбы за присоединение Украины...? "Да и тотчас!" — говорит Дугин... "Да, но чуть погодя!" — ответит человек, воспринявший концепцию Гумилева".

Спробуємо оцінити співзвучність ідей євразійців з уявленнями та діями сучасної російської влади. Вивчаючи публікацію Олександра Дугіна "Команда Путина – Медведева", ми бачимо, що автор дуже високо оцінює цей колектив. Чи не кожен з його членів — "замечательный евразийский политический патриотический деятель", а хто не євразієць, то консерватор вже точно. А слід сказати, що в вустах Олександра Гельєвича "консерватор" є дуже високою оцінкою, безпосередньо за якої йде вже максимальна — "євразієць". Так, якщо Дмитро Медведєв викликає в євразійців тільки "осторожный восторг" (хоча й "все больше"), то Володимир Путін характеризується безкомпромісно — великий національний лідер.

Взагалі ж, Дугін вальяжно не заперечує, коли регіональні закордонні видання називають його ідеологом "Единой России", а деякі — й ідеологом Кремля. Поклавши руку на серце, ми не ризикнемо передбачити реакцію єдиноросів та мешканців кремлівських башт, якби вони дізналися, що їхнім ідеологом є сам Олександр Гельєвич Дугін. Але в нашому випадку, як і в сюжеті з євразійськими класиками та неокласиками, це не видається суттєвим. Бо сказано древніми: "Якщо у звіра хвіст, як у собаки, якщо у нього зуби, як у собаки, якщо він гавкає, як собака, то це собака".

БЕРИ ШИНЕЛЬ, ПІШЛИ В ОКОП

Головним, фундаментальним і неодмінним принципом російського консерватизму є запекле протиставлення Росії Заходу. Без цього протистояння російський консерватизм втрачає зміст, він мертвий.

Федір Достоєвський у своїх "Дневниках писателя" про польське повстання 1863 року записав: "Польская война есть война двух христианств — это начало будущей войны православия с католичеством, другими словами — славянского гения с европейской цивилизацией".

Консервативний історик Микола Данилевський (1822–1895) запропонував таку тезу: "Самый процесс этой неизбежной борьбы [з Європою] ...считаем мы спасительным и благодетельным, ибо только эта борьба может отрезвить мысль нашу, поднять во всех слоях нашего общества народный дух, погрязший в подражательности, в поклонении чужому, зараженный тем крайне опасным недугом, который мы назвали европейничаньем" ("Россия и Европа", р.XVI).

Класик євразійства князь Трубецькой зазначав: "Европеизация является безусловным злом для всякого не-романогерманского народа. ... Надо, чтобы ясной и очевидной сделалась невозможность каких бы то ни было компромиссов: борьба, так борьба" (“Европа и человечество”).

Подібний підхід не втратив своєї актуальності і для неоєвразійців, тому що, як пише Дугін, "...говорить о Трубецком — то же самое, что говорить о евразийстве как таковом" (“Преодоление Запада”). Далі він узагальнює: "Человечество, по Трубецкому, должно осознать свое единство через отрицание тоталитарной модели современного Запада, объединив "цветущую сложность" [термін російського консервативного філософа К.Леонтьєва (1831-1891)] народов и культур в единый лагерь антизападной планетарной освободительной борьбы".

Таким чином, ідея боротьби із Заходом червоною ниткою проходить через увесь спектр російського консерватизму — від слов’янофілів через монархістів та імперіалістів до євразійців — і трактується ними як місія найвищого звучання.

РОЗУМНІ — ЛІВОРУЧ, КРАСИВІ — ПРАВОРУЧ

Хто такі "Захід", "Європа" і хто такі "Ми", що їм протистоять, постійно уточнювалося (і продовжує уточнюватися досі), але протистояння від цього не стає менш гострим і пристрасним, залишаючись становим хребтом всіх напрямів російської консервативної думки.

З часом дійові особи протистояння видозмінювалися наступним чином. Аж до 20-х років минулого сторіччя російські консерватори вважали, що, починаючи з княжих часів, Русь — спочатку в союзі з Візантією (Візантія — це добре), а згодом сама — протистояла безумовно злому началу — Заходу ("латинству"), і саме в цьому було її містичне призначення. Якщо князівська Русь і сварилася з Візантією, то траплялося це внаслідок інтриг Хазарського каганату (Хазарський каганат — це погано, що буде додатково показано нижче). Від головної місії — протистояння Заходу — часом доводилося відволікатися на протистояння Орді (Орда — це погано (застаріле)). Максимально ефективно містично зумовлене протистояння "латинянам" (католикам, лютеранам, аріанам etc. — всім неправославним християнам) здійснювалося за часів Святої Русі (з 1480 року до воцаріння Петра І), яка стала для консерваторів ідеалом традиційних держави та суспільства (традиційний — це добре). Далі, з воцарінням Петра І, трапилося "романо-германське іго", що тривало до революції 1917 року і трансформувалося у свій найогидніший різновид — радянський режим (СРСР — це погано (застаріле)).

ОКОПИ ГЛИБШАЮТЬ, БІЙНИЦІ ВУЖЧАЮТЬ

У 1920-х роках у гру вступили "класичні" євразійці і зробили деякі уточнення. Їхня логіка була приблизно наступною: якщо нам щоразу не вдається їх подолати, давайте міняти систему. Множину наших ворогів звузимо, зосередившись на найзатятіших, а множину "Нас" — розширимо за рахунок нових елементів, хай ті попервах і здаються екзотичними. Відповідно до цієї логіки відбулося територіальне розширення "Нас" за ланцюжком: княжа Русь — Свята Русь (Московське царство) — Росія-Євразія (степова смуга від монгольських степів до Карпат). До етнічних росіян та православних слов’ян (вершина етнічного розширення для російських панславістів XIX століття) у якості союзників було додано так звані туранські азіатські етноси. Орда, таким чином, перейшла з категорії "погано" у категорію "добре", а Росія виявилася спадкоємицею імперії Чингісхана, оскільки після нього вона одна об’єднала євразійську смугу в цілісне державне утворення.

Пізніше з категорії "погано" у категорію "умовно добре" було переведено Радянський Союз, оскільки для того, щоб стати зовсім "хорошою" євразійською імперією, його західницький більшовизм (комунізм + інтернаціоналізм, що однаково погано) мало б бути заміщено фундаментальним православ’ям (вершиною "добре"). А так, в іншому, з СРСР усе було більш-менш нормально. Відзначимо для себе, що заміщення більшовизму православ’ям об’єктивно було здійснено за часів Володимира Путіна.

Очевидно, наполегливі заклики не ганьбити радянську дійсність, зарахування Сталіна до стану "ефективних менеджерів", підкреслена культивація радянської стилістики значною мірою має своїм джерелом сказане вище.

ОКОПИ XXI СТОЛІТТЯ

Подальшу сепарацію ворогів і розширення кола своїх здійснив Олександр Дугін. У категорію умовно нейтральних — хоч і соціально підозрілих, але не без шансів на виправлення — було переведено Німеччину та Францію як держави "континентальні" — у цьому вони схожі з Росією-Євразією.

Взагалі ж, за Дугіним, неодмінною метою євразійської геополітики є створення континентальної осі Москва — Берлін — Токіо ("Основы Евразийства"). Зауважимо, що така вісь була ідеалом і для батька німецької геополітики Карла Хаусхофера (1869–1946), учителя Рудольфа Гесса. На практиці вісь Москва — Берлін — Токіо була реалізована та діяла протягом 1939–1941 років (від часу підписання пакту Молотова — Ріббентропа до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР).

Водночас множину заклятих ворогів Росії-Євразії вольовим зусиллям Дугіна було урізано до держав так званих атлантичних, які історично конфронтують з "континентальними", тобто до осі США — Великобританія.

У цю логіку прекрасно вписуються участь екс-канцлера ФРН Герхарда Шрьодера у міжнародних проектах "Газпрому", присутність чинного канцлера ФРН Ангели Меркель у Москві на святкуванні 65-ліття перемоги СРСР над Німеччиною, перманентні дипломатичні війни зі шпигунським присмаком між Росією і Великобританією, а також багато чого іншого.

З часом Олександр Дугін за принципом "ворог мого ворога — мій друг" кооптував у союзники Євразії (невідомо, чи за їх згодою) антиглобалістів та закордонних правих радикалів — як загартованих бійців зі світовими ліберальними режимами (лібералізм — це погано).

Приблизно у такому складі владна Росія і сидить в окопах наприкінці першого десятиліття теперішнього тисячоріччя. Якщо оцінити електоральну підтримку режиму Путіна — Медведєва на рівні 60–70%, то можна припустити, що подібне світовідчуття має не тільки елітарний, але багато в чому і масовий характер.

Їм не потрібні наші "хатки й сіножатки", "ні ставок, ні млинок, ні вишневенький садок". Вони щиро дивуються, що ми не в’їжджаємо в настільки очевидні речі, не чуємо гуркоту геополітичних битв, і зворушливо ображаються на те, що не поспішаємо зайняти місце в окопах поруч з ними, тобто, за логікою війни, — дезертируємо і зраджуємо їх.

НАЧАЛЬНИК ЖЕКу — БОГ!

Найкращим державним устроєм для російських консерваторів є самодержавство — одноосібне правління. В ідеалі, звісно, монархія. Але якщо до монархії з якихось причин народ ще не готовий, то традиційна держава (або та, що прагне стати такою) цілком може управлятися і великим національним лідером.

Уся повнота влади, за Іваном Ільїним, надається главі держави "свыше" з огляду на цільну та щиру довіру до нього підданих. "Монархическому правосознанию присущ и характерен пафос доверия к главе государства; а республиканскому правосознанию — пафос гарантии против главы государства", — зауважує він у своїй праці "О русской идее".

Верховний правитель не підзвітний і не підконтрольний нікому, окрім Бога. Ільїн про це каже так: "В эту полноту [влади] включается независимость монарха от других органов государства, неподчиненность его им, неответственность его перед ними" (“Понятия монархии и республики”). При цьому філософ підкреслює містичну сутність верховної влади.

За Трубецьким, подальша владна вертикаль будується зверху донизу наступним чином. Найближчі підручні верховного правителя є його особистими представниками і відсвічують його сакральним сяйвом (сам верховний правитель відсвічує сяйвом Бога). Чиновники рангом нижче несуть у собі відблиск сяйва своїх безпосередніх начальників і, опосередковано, — сакральний відблиск вищого порядку, хоча вже дещо і в меншому обсязі. І так — до кінця ланцюжка вниз.

Нижчі чиновники відповідальні перед вищими, а не перед народом. Належне виконання ними своїх обов’язків забезпечується таким їхнім добором, за якого на посаду призначаються лише ті особи, що мають виняткові особисті якості. Лояльне ставлення керованих верств населення до представників вертикалі забезпечується, знову ж таки, довірою, а також розумінням на рівні інстинкту, що будь-який чиновник навіть найнижчого рангу є (по ланцюжку) прямим представником верховного правителя, відсвічуючи сакральним сяйвом останнього. Непокора будь-якому чиновникові — непокора верховному правителю.

Щоб усвідомити пропоновану схему у всій її розкоші, жителеві України варто уявити собі акт своєї взаємодії, скажімо, з начальником ЖЕКу, що відсвічує сакральним сяйвом Віктора Федоровича Януковича. Якщо уявна ситуація не викликала очікуваного містичного захвату, то це означає, що вам ще належить попрацювати над собою для того, щоб стати ідеальним підданим традиційної держави.

ОПОЗИЦІЯ МАЄ БУТИ КОНСТРУКТИВНОЮ

Що ж робити, якщо влада бешкетує, а гарантій проти неї, як ми бачимо, немає за означенням? Ні Чорної ради, ні Майдану, ні банальних перевиборів?

По-перше, потрібно взяти себе в руки, утриматися від злісного критиканства і конструктивно допомагати.

Про це у своїй праці "Идея ранга" пише Іван Ільїн: "Несимпатичному, неопытному, неумелому, безвольному, бездарному начальнику надо помогать — во имя чести, во имя совести, во имя патриотизма, во имя всенародного и государственного дела, а не интриговать против него, не вредительствовать, не изолировать его, не подкапываться под него".

Цим важелі впливу на владу не вичерпуються — можна ще скаржитися. Замість відомих, хоча й не завжди дієвих механізмів демократії європейського та власне українського гатунку (демократія — це погано), пропонується так звана "демотія" (термін німецького консервативного філософа Артура Мьоллера ван ден Брука (1876–1925), автора книги "Третій Рейх" (1923)).

Відомо, що зловживання в традиційній державі трапляються тому, що вищі начальники не завжди поінформовані про неподобства, що творяться їхніми підлеглими. А найвищий з начальників — про зловживання всіх нижчих ланок владної вертикалі. Варто лише проінформувати вищу інстанцію (бажано верховну), як усе має владнатися. У селах це проявлялося в заповітному "Барин приедет, барин нас рассудит", "Жалует царь, да не жалует псарь", а в столицях — у масових походах до государя, останній з яких, розстріляний у 1905 році, очолив піп Гапон.

Збирати й формулювати народні скарги, серед інших своїх обов’язків, повинні органи представницької демотії — земські ради, повітові й національні (у випадку малих народів) представництва (Олександр Дугін, "Вехи евразийства"). У такий спосіб забезпечується всенародна участь у долі Батьківщини, оскільки невід’ємним правом на висловлення своєї думки при формуванні корпусу скаржників володіє кожен підданий традиційної держави.

За Олександром Дугіним, приклад "демотії" — виборність настоятеля Церкви парафіянами в Московській Русі. Він же зауважує: "Если "демократия" формально противоположна автократии [самодержавству], то "евразийская демотия" вполне может сочетаться с "евразийским авторитаризмом".

ЯКЩО ЛІДЕР "НАЦАРЮЄ" СОБІ СТО РУБЛІВ, "ГАЗПРОМ" ЧИ МЕЖИГІР’Я

Загалом, за Іваном Ільїним, обов’язки у монарха теж є. Головний з них — "...искать и строить в себе праведное и сильное правосознание". У більшості випадків цей обов’язок, а також дрібніші, осмислюються як такі, що мають релігійну природу.

І найскладніше питання постає перед традиційною монархічною свідомістю тоді, коли через явну невдачу з побудовою належною правосвідомості гідні осуду дії чинить сам верховний правитель.

Такі дії, на думку Івана Ільїна, діляться на два принципово різні класи. До першого з них належать ті, які хоч і здатні нажахати підданих, але не можуть підірвати їхньої довіри до монарха, тобто поставити під сумнів його владу. Цей клас є досить широким і містить усі можливі злочини проти підданих, їхнього особистого та державного майна. Засуджуються, але залишаються без наслідків жорстокість, присвоєння чужої власності, розпуста, лжесвідчення і тому подібні "страстные эксцессы царя". У якості прикрого, але такого, що не дає підданому права засумніватися у легітимності верховної влади, Іван Ільїн наводить наступний випадок: "Великий император Адриан ...выковырял своему слуге, мальчику, глаз посредством грифеля" ("Внутреннее делание монарха и его качества").

І відразу описує злодіяння іншого, більш страшного класу, що не підлягають вибаченню в монархічній традиції: "Такое событие [випадок з грифелем] могло ужаснуть, потрясти окружающих, вызвать глубокую скорбь и сострадание к нему [до монарха], но не могло подорвать к нему доверия так, как обычай Императора Петра III грубо ругать духовенство в церкви во время Богослужения или показывать язык священнику, выходящему из алтаря со св. Дарами".

Тому що, за Іваном Ільїним, підданий може (і повинен) повстати проти монарха тільки у двох випадках: якщо елемент №2 уваровської тріади "За Веру, Царя и Отечество" зрадить елементу №1 чи №3. Тому що повстання це матиме благу мету: заміну поганого монарха на гарного і, таким чином, зміцнення монархії.

НАМ БУДЕ ТРОХИ НЕ ВИСТАЧАТИ ВАС, ВИБОРИ

До класичної виборчої системи у стилі західної демократії російська консервативна традиція ставиться з відразою. Замість так званого принципу егалітаризму, відповідно до якого всі громадяни країни мають рівні виборчі та інші права, Іван Ільїн пропонує "ідею рангу".

Відповідно до цієї ідеї, не можна надавати право голосу будь-кому — "...независимо от их внутренних свойств и качеств; скажем совсем точно — независимо от их правосознания". "Считать-то надо именно честные и разумные голоса, а не партийные бюллетени", — зазначає філософ у праці "Об органическом понимании государства и демократии".

Тому ефективний ранговий відбір, за Ільїним, "найкраще" здійснюється за допомогою призначень, а за допомогою виборів — лише "іноді".

До думки про обмеження загального виборчого права, а також про фактичне зведення компетенції виборів до згадуваної вище демотії філософ прийшов не просто так: "К каким политическим выборам способен продажный, застращенный, изолгавшийся народ?" ("Идея ранга").

До того часу, поки такий народ дійде належної кондиції, закономірно "минуть роки". "А до тех пор его может повести только национальная, патриотическая, отнюдь не тоталитарная, но авторитарная — воспитывающая и возрождающая — диктатура"", — каже Іван Ільїн у статті "О государственной форме".

Відзначимо, що саме такі диктатури зазвичай і піднімають великі країни з колін.

ПРО СЕРЕДНІЙ КЛАС, ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ІНШІ МИЛІ ДУРНИЦІ

Окрім демократії, не до смаку російським консерваторам і численні інші явища, що їх культивує західна цивілізація. Зокрема замість принципу "контракту" (договору, грунтованого на компромісі між частинами суспільства) консерватори пропонують зобов’язання, органічне служіння кожної частини суспільства (і окремої людини) єдиному цілому. Таким чином, для традиційного консервативного суспільства є категорично неприйнятними індивідуалізм, конкуренція між громадянами, підвищення особистого добробуту та інше, що є улюбленим заняттям уцілілих представників вітчизняного середнього класу.

"Органічне служіння" пропонується кожному члену традиційного суспільства і замість прав людини, які у європейському розумінні виникають із його "природних прав" (термін Ж.Руссо). Замість юридичної системи західного типу пропонується концепція "правообязанностей" (термін одного із засновників євразійства Миколи Алексєєва), яка базується на тій самій "обязательности" частини перед цілим за відсутності, як ми пам’ятаємо, захисних гарантій.

Тому якщо Володимир Путін оголошує в Росії "диктатуру закону" (термін Івана Ільїна), то потрібно розуміти, що йдеться тут не про правила, вироблені суспільством на підставі "контракту", компромісу, а про приписи, спущені зверху. Тобто у звичніших термінах, не про закони, прийняті демократично обраним парламентом, а про укази президента чи закони, одноголосно прийняті Державною Думою Російської Федерації.

Про таку явну нісенітницю у протиставленій "латинству" традиційній державі, як структури громадянського суспільства, можна було б і не згадувати, якби не дотепне спостереження московсько-київського дослідника Андрія Окари, зроблене ним у часи свого романтичного флірту з євразійством: "В основе западноевропейской модели бытия лежит трехчастное представление о Рае-Чистилище-Аде, в нашей версии христианства есть только Ад и Рай — никакого Чистилища нет и близко (Петр Могила хотел, было, ввести этот догмат, да не дали). А потому нет и социальных проекций Чистилища — этически нейтрального локуса, понимаемого в либеральных теориях как "гражданское общество" ("Украина и евроуроды").

НАВІЩО СУРКОВУ ДЕМОКРАТІЯ

І все-таки, незважаючи на всю непотрібність демократії для ідеального консервативного суспільства, навіщось російській еліті вона знадобилася, хоча б на рівні терміна. Принаймні, у назві "суверенна демократія" це слово присутнє. Навіщо? Не для того ж, щоб хвалитися?

Свою версію необхідності у цій зв’язці слова "суверенна" запропонувала іронічна газета The Washington Post: ""Суверенна демократія" — термін, вигаданий Кремлем, покликаний донести два повідомлення: перше, що нинішній політичний режим у Росії є демократією, і друге, що це твердження потрібно прийняти на віру, і крапка. Будь-яка спроба перевірки розглядатиметься як недружелюбне втручання у внутрішні справи Росії".

А ось навіщо Кремлю потрібно, щоб існуючий у Росії режим вважався саме демократією, пояснив активу "Единой России" Владислав Сурков: "Кроме того, немаловажный прагматический момент: если мы не будем открытым демократическим обществом, если мы не будем широко интегрироваться в мировую экономику, в мировую систему знаний, то мы не получим доступа к современным технологиям Запада, без которых, как мне представляется, модернизация России невозможна".

Таким чином, термін "демократія" для влади сучасної Росії критично важливий. Без нього можна потрапити під дію поправки Джексона-Веніка, обмежень на експорт технологій недемократичним режимам, та мало ще під що можна потрапити.

Таким чином, за спостереженням російського дослідника Юрія Пивоварова, Захід стає "...для русских одновременно и целью, к которой стремятся, и целью, по которой стреляют" ("Русская история как "Русская идея")".

ШВИДКО ПРИВЛАСНЕНЕ НЕ ВВАЖАЄТЬСЯ ВКРАДЕНИМ

Модне нині серед російської влади слово "модернізація", загалом, має досить широке значення. Однак сучасна російська консервативна думка зводить його винятково до технологічної складової. Причому те, що технологічна модернізація повинна бути здійснена без соціальної вестернізації, є принциповою умовою. Чи можливо це?

Елементи саме такої модернізації (без потрясіння традиційних основ) спостерігаємо у Святій Русі (Московському царстві) XV–XVII століть. Досвід модернізації Петра I (якщо розглядати її як неподільне явище) є неприйнятним, оскільки в її процесі було здійснено вестернізацію правлячого класу. Найближчою за часом і разом з тим ефективною модернізацією без озахіднювання стала форсована індустріалізація СРСР, проведена Іосифом Сталіним. Для усіх цих трьох модернізацій характерне, здебільшого, запозичення технологій у Заходу, а не творення їх власноруч.

Про те, чому цей підхід не може бути відтворено у нинішніх умовах, розмірковує московський дослідник Роман Вишневський. За його логікою, потік інновацій у сучасному світі настільки інтенсивний, що забезпечити постійно модернізований стан економіки (щоб потім знову не доганяти) разовими запозиченнями технологій просто неможливо. За Сталіна кількість принципових інноваційних методик була у світі невеликою, оновлювалися вони не часто, тому після їх запозичення можна було десятиліттями почуватися порівняно спокійно.

Зараз же ситуація принципово змінилася, кількість важливих технологічних нововведень обчислюється десятками тисяч на рік. Зрозуміло, що запозичити хоча б якусь значну їхню частину неможливо просто фізично, тому потрібно казати про створення системи, здатної до самостійного творення інновацій.

Можна погодитися з Романом Вишневським у тому, що в сучасній Росії (додамо — і в Україні) збільшувати свій прибуток шляхом застосування інновацій буде тільки дуже дурний бізнесмен. У розумного завжди знайдеться два альтернативні шляхи зі значно вищою нормою прибутку: стати монополістом (користуючись близькістю до влади) чи отримати преференції (корумпуючи суди i силовиків). Для того, щоб генерування інноваційного потоку стало єдиним способом збільшення прибутку, потрібно перекрити дві інші можливості. Монополія ліквідується за допомогою ринкової економіки з її конкуренцією, а корупція — за умови перетворення держави в правову.

Таким чином, ланцюжок міркувань привів нас до двох фундаментальних складових саме соціальної вестернізації, для традиційного суспільства неприйнятної.

ЧЕРНОВЕЦЬКОГО В РОСІЮ НЕ ВІЗЬМУТЬ

Казус мера Києва Леоніда Михайловича Черновецького обрано з двох причин: він володіє чималою власністю і належить до однієї із протестантських конфесій.

Справа в тому, що, як ми пам’ятаємо, у традиційному суспільстві власність не має гарантій, а її кількість є не більш ніж індикатором близькості тимчасового власника до верховного правителя. Причому близькості не тільки політичної (що по-різному проявилося в долях Михайла Ходорковського та Романа Абрамовича), а й у буквальному розумінні. У Святій Русі існували державні посади, що виводилися із участі чиновника в процесі життєвих відправлень монарха (постільничий — високий рівень близькості, сокільничий — трохи менший і т.д). У сучасних суспільствах, орієнтованих на традицію, це проявляється в масовому поході особистих водіїв та охоронців у депутати, призначеннях голів патронажних служб губернаторами, наділенні близьких друзів контролем над державними монополіями тощо.

Незмінним залишається одне: власність видається у тимчасове користування близьким до монарха і відбирається з їхнім віддаленням.

До речі, концепція суверенної демократії ультимативно вимагає державного контролю над стратегічними галузями промисловості, а ще краще — володіння ними державою. Це Леоніда Михайловича безпосередньо не стосується, але зачіпає інтереси багатьох інших його колег з олігархічного цеху. Перехід української металургії, хімії, енергетики під контроль російської держави відбувається пришвидшеними темпами. А щодо того, що галузі відходять до держави російської, то робиться це, очевидно, щоб потім двічі не возитися.

"КРЕСТНОГО ХОДА ЛОВИ ПОЗИТИВ..."

Однак повернімося до Леоніда Михайловича. Не менш фундаментальним, ніж відсутність гарантій права власності, у російській консервативній традиції є фактор православ’я. Скажімо, Іван Ільїн просто вважає, що саме православ’я і є російською національною ідеєю.

В ідеальних взаєминах православ’я і влада перебували в Московському царстві до церковних реформ патріарха Никона кінця XVII століття, який реалізував, головним чином, напрацювання заражених "латинством" (на думку традиціоналістів) прибульців із Русі (майбутніх України й Білорусі). А найповніше справжній дух православ’я, на думку російських консерваторів, зберігся в старообрядництві. Так, чуйний до духу часу Олександр Дугін у своєму блозі заявляє про себе як про православного "старообрядческого согласия, приемлющего священство Московского патриархата".

Кидається в очі ставлення православних Московського царства (майбутніх старообрядців) до іновірців, яких вони ділили на дві категорії. До першої входили вірні інших, окрім християнства, традиційних релігій — ісламу, буддизму, навіть шаманізму. Ставлення до них було терпиме, оскільки гріх їхнього перебування поза православ’ям був неусвідомленим — вони й не мали можливості його (православ’я) пізнати перед тим, як зробити вибір на користь іншої релігії.

Зовсім інша справа з християнами решти конфесій — католиками, протестантами, аріанами, пізніше — греко-католиками. Ті, хто мав теоретичну можливість пізнати і прийняти православ’я, але фактично відмовився від цього, вибаченню не підлягали. З ними уникали спілкування, селили в окремих слободах, вважали уособленням диявола, а то й самим дияволом.

У цьому — ще один штрих, що ускладнює Леонідові Михайловичу Черновецькому гармонійний вступ до симфонії "Русского мира". Нижче ми побачимо, що йому рано чи пізно ще й за США доведеться відповісти, як тому американському хохлу-мафіозі, закликаному до відповіді "за Севастополь" братом Данили у фільмі "Брат-2".

"НЕ ХОДИТЬ ВАМ В КАМЕРГЕРАХ, ЕВРЕИ…"

Загалом, якщо освічений російський антисеміт не має можливості лаяти євреїв відкрито, він лає Хазарський каганат — державне утворення VII–X століть між Волгою і Дніпром, еліта якого, за деякими даними, сповідувала іудаїзм. Подібне досить часто зустрічаємо в працях консервативних російських істориків.

Однак неправильно було б зводити ставлення російського консерватизму до євреїв винятково до антисемітизму. Подібний підхід характерний лише для крайніх течій консервативної думки. Так, відкрито заявляв про свій антисемітизм згадуваний уже Василь Шульгін, досить чітко простежуються відповідні погляди у творчості російських націонал-патріотів 90-х років минулого століття Вадима Кожинова, Ігоря Шафаревича та інших.

Але вже у трактуванні близького за поглядами до Івана Ільїна автора теорії народної монархії Івана Солоневича (1891–1953) бачимо принципові зміни: "Каждый из нас, каким бы антисемитом он ни был, всегда имеет оговорку: "Вообще говоря, жиды сволочи, но вот Соломон Соломонович — прекраснейший человек". Это есть точка зрения империализма" ("Россия, революция и еврейство").

Найтонша ситуація з євразійцями. У 30-х роках минулого століття звинувачення їх у антисемітизмі стали настільки частим (особливо після переходу євразійської групи А.Меллера-Закомельського, що діяла в Німеччині, на відверто расистські позиції), що Миколі Трубецькому довелося писати спеціальну статтю з роз’ясненнями того, що стосунки євразійців з євреями не мають расового підґрунтя. Про те, що протистояння християн з євреями носить не расовий, а винятково містичний, духовний характер, казав ще один класик євразійства Лев Карсавін (1882–1952): "Или мы, христиане, избранный народ Божий, Израиль, или евреи" ("Россия и евреи").

Питання про те, чи передбачає суто духовне протистояння відмову від погромів, вимагає свого подальшого дослідження.

ЗИГЗАГ ГУМІЛЬОВА

Чи був антисемітом "останній євразієць" Лев Миколайович Гумільов? Це продовжує залишатися предметом запеклих дебатів i дотепер. У його праці "Древняя Русь и Великая степь" зустрічаємо таку характеристику ймовірного вигнання Володимиром Мономахом євреїв з Києва у 1113 році: "Зигзаг истории, породивший этническую химеру, распрямился, и история этносов Восточной Европы вернулась в свое русло".

Єврейський публіцист Андрій Рогачевський, який, будучи студентом, мав можливість спілкуватися зі Львом Миколайовичем особисто, описує один із випадків так: "С плохо сдерживаемым подростковым негодованием я даже позволил себе перебить Л. Н., когда он по какому-то поводу начал рассказывать о том, как он был в какой-то, что ли, поликлинике, "и там сидел один еврей". У меня вырвалось: "А Вы что, не любите евреев?". Л. Н. изумленно посмотрел на меня и ответил вопросом на вопрос: "А если бы я сказал "там сидел один узбек", Вы бы подумали, что я не люблю узбеков?".

Однак той самий автор зазначає: "Если у каждого антисемита, по пословице, есть свой любимый жид, то наверное, справедливо и обратное. И если мне как лицу еврейского происхождения полагается один любимый антисемит, пусть это будет Л. Н.".

"ЕСЛИ БУДЕШЬ ТОРГОВАТЬ ТЫ ЕЛЕЕМ, МОЖЕШЬ СТАТЬ ВПОЛНЕ ПРИЛИЧНЫМ ЕВРЕЕМ..."

Для російського консерватизму характерний поділ євреїв на поганих і гарних ("хаверім" та інших у термінології Вадима Кожинова, або ж "западников" і "восточников" у термінології єврейського публіциста Якова Бромберга та Олександра Дугіна). Кожному із "западників" чесно дається шанс змінитися і стати гарним. Як мінімум один такий випадок історія дійсно зафіксувала: сам Яків Бромберг був впливовим ідеологом євразійства і закликав євреїв об’єднати їхню месіанську енергію з енергією Росії-Євразії, якій призначено стати "новим Ізраїлем".

Ті ж, що не піддаються виправленню, автоматично розкасуються до Західного світу. Чи як союзники протиставлених Євразії США (держава Ізраїль), чи як провісники американської держави. Про другий випадок Олександр Дугін каже так: "Не случайно США являются делом рук протестантских экстремистских сект [привіт Леоніду Михайловичу Черновецькому], которые пытались искусственно воссоздать в Новом Свете копию древне-иудейской реальности, к которой традиционно апеллируют все кальвинистские ветви протестантизма" ("Теория евразийского государства").

МІНУС ГАЛИЧАНИ

Очевидно, саме в конфесійному факторі первісно криється і та ворожість, що вона систематично проривається у прихильників російської консервативної традиції до галичан, переважно греко-католиків. Хотілося б списати цей феномен на відгомін реліктового світовідчуття п’ятсотлітньої давнини i — забути. Тим більше, що й Дмитро Табачник нещодавно перед ними майже вибачився (чи пообіцяв це зробити).

Однак не виходить. І причини тому мають не випадковий і суб’єктивний характер, а саме глибинний і такий, що органічно випливає з духу російського консерватизму. Хай би вже чергова "обмовка" Дмитра Табачника в його свіжій замітці "Яким повинен бути підручник історії", розміщеній на офіційному сайті правлячої Партії регіонів. У цьому матеріалі міністр закликає "...керуватися позиціями цивілізованого європейця, а не представника "маленького, але гордого", загубленого в горах племені". У цьому випадку ми далекі від думки, що Дмитро Табачник ментально вжився в російську дійсність настільки глибоко, що має на увазі чеченців.

І справа навіть не в Табачнику. Аристократ, розумник, академік, основоположник євразійства князь Микола Трубецькой пише у своїй дискусії з емігрантським українським істориком Дмитром Дорошенком (1882–1951) наступне: "Ту часть украинского народа, которая не удержалась в православии, мы считаем культурно и духовно изуродованной".

Галичани "Русскому миру" не потрібні в принципі, тому сприймаються в найкращому випадку тягарем на шляху до звершення історичної місії, а в гіршому — ворогами. При цьому слов’янофілам вони не потрібні як з релігійних мотивів, так і через свою органічну нездатність засвоїти елементарну істину, яка полягає в тому, що "русскими" є не тільки великороси, але й малороси з білоросами (у середині червня тезу про єдиний народ у своєму інтерв’ю освіжив Надзвичайний і Повноважний Посол Російської Федерації в Україні Михайло Зурабов). Євразійцям же галичани не потрібні ще й тому, що географічно Карпати до зони Росії-Євразії не входять.

Отже — мінус сім мільйонів громадян України.

МОВА МОЯ, ВОРОГ МІЙ

Виводячи за межі розгляду думку окремих політиків та публіцистів про те, що української мови просто не існує, відзначимо дві інші тези, що мають своїх прихильників у вищих академічних і владних колах України.

Перша з них полягає в тому, що для більшості мешканців України рідними є дві мови — російська і українська. Цю новацію було розроблено і введено в обіг філологами Української РСР за часів інтенсивного формування нової історичної спільності — єдиного радянського народу, а зараз підтримується зокрема директором Інституту археології НАН України академіком Петром Толочком.

Другу тезу сформулював кн.М.Трубецькой у вже згаданій дискусії з Дмитром Дорошенком. Вона зводиться до того, що для української мови органічно обслуговувати "нижні" поверхи людських потреб — побут, фольклор і навіть етнічно забарвлені прозу з поезією. Однак, як зауважує М.Трубецькой, "...украинцам всего естественнее использовать русский научно-литературный язык". Адептом такого підходу вочевидь є міністр освіти і науки Дмитро Табачник.

Прихильники розширення зони функціонування російської мови в Україні пояснюють, що воно повинно бути реалізовано не "за рахунок чогось", а як "доповнення до чогось". Однак ще в 1748 році авторитетний антизахідник Михайла Ломоносов відзначив у листі до Леонарда Ейлера: "...если что-либо прибавится к чему-либо, то столько же отнимется от чего-то другого".

Навіть будучи палким прихильником розширення гуманітарного простору України, важко повірити, що країна зараз перебуває на порозі відповідного буму. Що українські громадяни одномоментно почнуть більше читати, дивитися кіно і ходити в театри. Очевидно, все-таки найближчим часом обсяги виробництва і споживання продукції гуманітарного штибу істотно не зміняться.

А тому матиме рацію, скоріше, не Дмитро Табачник, а Михайла Ломоносов. Чи навіть Віктор Чорномирдін із його класичним "Хотіли як краще, а вийшло як завжди".

КОЛИ ВОНИ ВІД НАС ВІДСТАНУТЬ

Ніколи.

Для слов’янофілів сакральне значення має княжа Русь із її золотоверхим Києвом, інакше принципову для російської державності спадковість від православної Візантії доведеться виводити через Софію Палеолог, яка приїхала у XV столітті до Івана III з Італії. Та й "общерусский" народ без українців (мінус галичани) буде неповним.

У євразійців свої резони: велика смуга Євразії без її західної кінцівки — українського степу — виявиться надщербленою і нездатною резонувати з космосом.

Тому доводиться покладатися лише на умовиводи історика Олександра Янова, який спостеріг, що приступи консерватизму російської верхівки мають певну циклічність, причому цикли ці з часом коротшають. Так, на зміну антизахідникам Святої Русі свого часу прийшов Петро І, потім його спадкоємців-західників змінили протоєвразійці Ленін зі Сталіним, їхніх спадкоємців у свою чергу змінив західник Єльцин, а вже його — євразієць Володимир Путін.

Із цього погляду ситуація, загалом, не безнадійна.

ДО ЕСТЕТИКИ ЄВРАЗІЙСТВА

На завершення варто процитувати російського письменника Івана Буніна, який мав можливість безпосередньо спостерігати початковий етап становлення радянської держави — практично ідеальної євразійської імперії (мінус більшовизм плюс православ’я).

У своїй книзі "Окаянные дни" Іван Бунін наводить наступну витримку з одеської газети за 1918 рік: "Весело и радостно в клубе имени товарища Троцкого. Большой зал бывшего Гарнизонного Собрания, где раньше ютилась свора генералов, сейчас переполнен красноармейцами. Особенно удачен был последний концерт. Сначала исполнен был "Интернационал", затем товарищ Кронкарди, вызывая интерес и удовольствие слушателей, подражал лаю собаки, визгу цыпленка, пению соловья и других животных, вплоть до пресловутой свиньи…".

По материалам "Комментарии".