Вадим Скуратівський: Кожен має допомагати будь-якій поміркованості

Вадим Леонтійович запросив на розмову до себе додому. Він живе на Лівому березі в старій київській багатоповерхівці-"чешці". Мешканці будинків цього району мають одну перевагу — з вікон чудово видно Печерськ. У дні протистояння повстанців зі спецпідрозділом "Беркут" було видно хмари чорного диму, що піднімається з барикад на Грушевського.

Скуратівський перепрошує, що вже глухуватий. Звертатися до нього треба, підвищуючи голос. А монологи Вадима Леонтійовича майже неможливо перебити. Через це інтерв’ю, власне, не вийшло. Однак енциклопедична глибина знань цієї людини, авторитет серед інтелектуалів змушує нас уважніше прислухатися до його думок про нинішній стан України.

Де ми зараз перебуваємо?

Бої на вулицях, пропалі безвісті — це початок громадянської війни. Пролита кров потвердила настрої суспільства стояти до кінця. Потвердила й позицію нинішньої української еліти — вони теж можуть стояти до кінця. Але кров не приносить спокою. Лівія, бачите, досі не заспокоїлася.

Геополітично ми виглядаємо дуже ексцентрично. Під боком зі своїми інтересами Росія, Румунія, Угорщина, Польща. Забери в України п’ять квадратних метрів землі — буде криза. Почнеться ланцюгова реакція патологічних світових конфліктів. Суспільство не бачить цієї складності. Воно бачить тільки безпосередній конфлікт Майдану з владою.

Програє демократична Україна — програє весь світ. Якщо нас інкорпорують до нової Російської імперії, вона намагатиметься диктувати свою волю всім іншим країнам. А нинішня Росія настільки кризова, настільки багато в неї зброї, що може знищити пів Сонячної системи. Другої Кубинської кризи світ не переживе.

Люди складу Добкіна й Кернеса просто так цю країну не залишать. Єдина надія, що сучасна Росія розуміє: Україна — це навіть не Чечня. Друга надія — що українська армія не втручатиметься. Офіцери знають, що можна солдатів і техніку вивести на вулиці міст, але потім дуже важко повернути їх у казарми.

Ми дуже запустили країну. Із цим неймовірно важко боротися, коли Перший національний канал безперервно показує фільми про чекістів. Але варто розуміти: Захід може допомогти нам бодай гіпотетично, а Росія уже не допоможе — в неї немає на це ресурсів. Недавно Володимир Жириновський нарікав, що Красноярськ у 40-градусний мороз сидить без тепла.

Репресії — це реально. Поліційна дурня полягає в тому, що десятки тисяч людей у формі зі своїми генералами нічого іншого не вміють робити. Їх відправляють на пенсію в 43 роки, платять 5-6 тисяч гривень. Вони вже навіть не кажуть "Я присягу давав". Кажуть: "Ми виконуємо наказ". Та пошліть цих мордоворотів у райцентри. Хай там придушать кримінал, який вже на вухах стоїть.

Згоден із новоявленою українською "екстремісткою" Інною Богословською: "Програє Майдан — всіх нас посадять". Що її посадять — це точно. Але, перепрошую, за нею і мене поведуть. Воно навіть картинно — закінчити своє життя в тюрмі. Хоч в енциклопедіях мене згадають. Достоєвський казав: "Человек должен пройти через войну, любовь и тюрьму". Все у мене було, окрім тюрми. Значить, треба трохи посидіти.

Про роздвоєність країни

Будемо відверті: Майдан — це київське та західноукраїнське утворення. Лишається величезна територія України, яка не визначилася. Немає жодної постаті, яка могла б об’єднати всіх. Був В’ячеслав Чорновіл. Як колишній молодий партфункціонер, він добре розумів, що робиться на південному сході. На жаль, генерація тих політиків відходить. Інші не розуміють всієї України через провінційність своєї культури.

Немає жодної країни, де не було б "обласнічеських тенденцій". Лише в позаминулому столітті вирішилося, чи буде регіон Савойя італійським, чи французьким. Вчителі шкіл навіть плакали, коли запроваджували літературну французьку мову.

При владі зараз колишні південно-східні сепаратисти. Вони не можуть її проковтнути. Наша еліта не знає Європи, не розуміє Києва. Тому продукує кризи одну за одною. Таке враження, що це середовище висунуло Віктора Януковича з єдиної причини — він вивчив українську мову. А інші й на це не спромоглися.

За галицький сепаратизм треба бити по голові. Як Галичині жити окремо? Там немає ресурсів, окрім інтелекту і того, що можна назвати скромним європейством — у неділю ходити при краватці до церкви. Відложиться Закарпаття, розквітне ідіотський русинський рух — галичани перестануть існувати фізично. Та й Центральна Україна ніщо без індустрії Сходу та пасіонарних західняків.

Ми програли ще в 1990-х. Я колись казав: "Відправте мене на Донбас на телебачення. Дайте 2-3 години на тиждень, і я на "понятном русском" переконаю шахтарів, що треба триматися Києва. Ще Короленко писав: "Донський козак як нап’ється, то кричить "Мы еще тряхнем Москвой". Діди ж цих козаків з генералом Красновим пішли проти Сталіна.

Як бути далі?

Бачу, як людей аж трусить від люті. Не треба лютувати. Кожен має допомагати будь-якій поміркованості, зменшувати ступінь конфліктності. Хочете — помагайте Майдану. Але не підвищуйте температуру ненависті! Пояснюйте начальству, що не можна ловити людей і відрізати їм вуха. Якщо вже не розумієш, що відбувається — не втручайся. Не беріть дурнуватих прикладів і не вдягайте футболок "Беркут".

Я завжди був учнем Михайла Драгоманова, який говорив: "Місцеве — найголовніше. Треба, щоб всюди працював автономний принцип". Зрештою все залежить від того, як політичний режим справляється з цими "сепаратизмами". Потрібна наскрізна стратегічна ідея, яка об’єднує. Інакше сусіди просто "демонтують" Україну. До нас прийдуть і навіть Києва нам не залишать.

Донбас — це та ж Україна, яка хоче жити по-своєму. Та хочете говорити російською — говоріть! Мовне питання не повинно бути політично орієнтоване. Дайте економічну свободу Криму. Зробіть, щоб молдаванам Бесарабії жилося краще, ніж у Молдові. Чи, перепрошую, не у надто успішній Румунії.

Треба, щоб нами керували якісь помірковані люди. Зрозуміло, якщо вибирати між Азаровим і Арбузовим, я цілком вибираю другого — хоч трохи інша людина. Азаров — геній збирання податків, але крім адміністративної дурості, в нього немає жодної гуманітарної культури.

Янукович готовий поставити на український націоналізм, євроінтеграцію — тільки лишили б його у спокої. Ну так мають з’явитися сили, які скажуть: "Та чорт з тобою — лишайся. Але роби розумно. Пощади свій народ, дітей, родичів". Але, бачите, розумних радників у нього не так багато.

Єдиний наш шанс — вийти на творення компромісних урядів, парламентів. Можливо, до цього спонукає євро-американський дипломатичний терор. Переконають кіпрського президента-комуніста не віддавати українським буржуям їхні капітали. І не пускайте в Європу їхніх жінок та дітей!

Довідка "Коментарів"

Скуратівський Вадим Леонтійович, 72 роки. Уродженець Чернігівщини. Живе в Києві.

Мистецтвознавець, історик, літературознавець, публіцист. Професор кафедри Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого.

 Доктор мистецтвознавства, кандидат філологічних наук. Заслужений діяч мистецтв України. Автор понад тисячі публікацій на теми історії та культури. Ведучий авторських програм на телебаченні.

Закінчив Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка (факультет романо-германської філології). Кандидатська дисертація — "Мистецькі проблеми у німецькому романі ХХ ст.". Докторська — "Екранні мистецтва у соціокультурних процесах XX століття".

Видав сім книжок з літературознавства та історії свотового мистецтва. Пробував себе в ролі кіноактора. Знімався у фільмах "Родимка", "Співачка Жозефіна та мишачий народ", "Посмішка звіра", "Шум вітру".

2011 року Указом Президента України удостоєний звання Заслужений діяч мистецтв України.

У молодості захоплювався боксом.