Цибулько Володимир: Оборонні розслідування між воєнною необхідністю і правовою точністю.

Звідси запит на швидкий результат і поспішність у медійній активності. На цьому тлі активізація теми корупції в оборонному секторі закономірно привернула увагу — суспільну і зовнішньополітичну. Водночас вона поставила одне ключове питання: чи зберігає  саме політичний арбітраж держави   довіру, коли самі дії влади викликають внутрішні суперечності?

Справи Лієва і виробників зброї: що не так?

7 липня 2025 року було оголошено про підозру Олександру Лієву, колишньому керівнику департаменту військово-технічної політики Міноборони. За версією слідства, він сприяв постачанню Збройним силам непридатних до використання протитанкових ракетних комплексів (ПТРК) на суму понад 90 млн грн. Експертиза, проведена СБУ, засвідчила, що озброєння не відповідало технічним вимогам.

Лієву інкримінували перешкоджання діяльності ЗСУ, службове підроблення та розтрату державних коштів. Проте, як випливає з матеріалів справи, контракт на ПТРК було укладено ще у березні 2022 року — за пів року до призначення Лієва на посаду. Приймання техніки здійснювала спеціальна офіцерська комісія, яка підтвердила її відповідність вимогам. У жовтні того ж року Лієв, уже як посадовець, лише підписав акт приймання-передачі на підставі висновків цієї комісії. Зрештою, після короткочасного тримання під вартою, він був звільнений під особисте зобов’язання.

Цей епізод — лише частина ширшої проблеми. Інша подібна справа — постачання великокаліберних гвинтівок (антиматеріальної зброї) вартістю 363 млн грн. Весною 2022 року Міноборони уклало контракт на 1125 гвинтівок. За інформацією слідства, виробник поставив вироби у неповній комплектації, а посадовець МО погодив приймання без зменшення вартості. Збитки оцінили в понад 33 млн грн. Обом фігурантам оголошено підозру.

Але головне в цій історії — не лише юридичний бік, а реакція системи. Після того, як у медіа з’явилися географічні орієнтири виробника, підприємство зазнало удару безпілотної авіації противника. Частина виробничих потужностей знищена, унікальні інженерні розробки втрачено, а саме підприємство виведено з ладу. Це створює парадокс: одні підрозділи Сил оборони продовжують ефективно використовувати цю зброю в бойових умовах, визнаючи її цінність, а інші — припиняють виробництво і переслідують конструкторів.

Некомплектність не дорівнює непридатність

У логіці військових постачань періоду повномасштабної війни поняття «некомплектність» не є синонімом «непридатності». Брак елементів (прицілів, кріплень, захисних чохлів тощо) — це підстава для доопрацювання або доукомплектації, але не обов’язково — для кримінального переслідування, тим більше якщо сам базовий виріб придатний до експлуатації і застосовується на фронті.

Правова держава передбачає баланс — не лише між буквою і духом закону, а й між потребами безпеки та правосуддям. Якщо йдеться про зброю, яку замовили у найгарячіші місяці 2022 року, то критично важливо зважати на тодішні умови: обмеженість часу, нестабільні логістичні ланцюги, ризики зривів, нестачу комплектуючих. Застосування повноформатної юридичної процедури до тодішніх постачань без урахування реалій — ризикує дати не правосуддя, а конфлікт між логікою тилу та логікою фронту.

Коли дії служби суперечать самі собі

У справах, подібних до описаних, відчувається системний розрив. Якщо та сама держава — через свої силові структури — з одного боку, визнає бойову ефективність розробки, а з іншого — ініціює її кримінальне переслідування, — це не просто дисонанс. Це сигнал, що арбітраж потребує узгодженості й довіри. Інакше у фронтовиків, конструкторів, бізнесу та інституцій виникає головне питання: на кого можна спиратися в умовах війни?

Це не означає, що не повинно бути контролю. Але контроль має враховувати контекст. Право має служити безпеці, а не ламати ті механізми, які цю безпеку забезпечують. Особливо — якщо йдеться про внутрішнього виробника з унікальним досвідом і реальними результатами на полі бою.

Підсумок: не про довіру, а про послідовність

Історії Лієва й постачальника антиматеріальної зброї — це не тільки юридичні кейси. Це індикатори того, наскільки злагоджено працює держава в умовах війни. Чи здатна вона синхронізувати роботу силовиків, виробників, військових? Чи може вона розрізняти помилки в документах і свідомі зловживання? І найголовніше — чи можна вірити в об'єктивність арбітражу, коли мова йде не просто про фінанси, а про обороноздатність країни? А то може якось так по  ленінськи, прости Господи, не проти ночі буде сказано,  вийти,  - « формально правильно, а за  суттю– знущання!»

До цього питання тепер повертається і суспільство, і фронт, і зовнішні партнери. Бо навіть найкраща команда потребує не лише часу на становлення — а й рішень, у яких розслідування не стає заміною здорового глузду.