Ефект відрізаної ноги

Останнім часом трапилося побувати на різних заходах, де збирається київська русская інтелігенція. Саме русская, не російська. Це переважно люди поважного віку і статечного вигляду. Вони чітко вимовляють «ґ», точно знають, що «кофе» чоловічого роду, а книжки на полиці «раскладывают», а не «разлаживают». У Києві вони почуваються самотніми й відірваними від великого материка русской культури. Їхні притулки — театр російської драми (і хто тільки дав йому ім’я Лесі Українки?!), музей російського мистецтва, музей Булгакова, пардон, Міхаіла Афанасьєвіча. Це ті острівці, де вони можуть безкінечно ностальгувати за часами милих баришень-гімназисток і шляхетних офіцерів зі шпагою на боці, панн, бонн, мушок, душок, серсо, дортуарів і папільйоток.

Культурний момент для київської русскої інтелігенції законсервувався десь так між Лютневим і Жовтневим переворотами. Вони натхненно згадують у розмовах і цитують Анну Андрєєвну й Маріну Івановну, захлинаючись, обороняють Фьодора Міхайловіча від наклепів у психічних розладах. Прізвища ніколи не називаються — тут усі розуміють один одного з півслова, та й люди ці стали їм майже рідними. З пізніших літераторів русскіє інтелігенти в Києві особливо шанують тільки Солженіцина, тобто Алєксандра Ісаєвіча, і Євтушенка, якого досі називають просто Женею. Бродського обережно не зачіпають. Маяковського, мабуть, уважають більшовицьким запроданцем, хтозна, що вони думають про Пастернака. Є в цій касті утаємничених і молоді люди. Як і старше покоління, вони надзвичайно обмежені у всьому, що виходить за рамки великої русскої культури. Молода освічена дама, яка закінчила київську школу й Московський університет, на повному серйозі запитала в Олександра Ірванця, котрий щойно виголосив свої іронічні спостереження про образ письменника в уяві простого українського дядька: «С какого момента, по Вашему мнению, существует литературный украинский язык? Вот у нас литературный язык начинается с Пушкина, а у вас с кого?» Звісно, вона зовсім не збиралася підкреслювати оте «у вас» і «у нас» чи виказати зверхнє ставлення до «молодшого брата», вона просто не знає, відколи існує українська мова. Якось молода й трепетна літературознавиця з побожністю розповідала мені про те, як вона поїхала до Пітєра і там бачила наслєдніка прєстола, котрогось князя імператорської крові, навіть торкнулася його руки! Щастя людини було неймовірне. Ну й нехай князівен тепер звати Медісон Данилівна і Челлі Миколаївна, головне, боже, царя храни! Це тісне коло самозахоплених людей не помічає, що світ довкола давно змінився. Вони продовжують жити в іншій реальності, бо їм так зручно. І мені вони нагадують «Повесть о настоящем человеке» (цей зразок соцреалістичної літератури вони, ясна річ, якщо й читали, то зневажають): льотчику Мересьєву відрізали ноги, а йому все здавалося, що ноги є і ними можна поворушити…