Раз, два, три — говори!

На летючий острів Лапута, столицю країни Бальнібарбі, Гулівер потрапив після ліліпутів і велетнів. У своєму житті він бачив чимало дивовиж, але звичаї і вдача лапутян йому здалися вершиною абсурду. Життя в столиці-острові і на материковій частині Бальнібарбі дуже відрізняється. Вельможі поняття не мають, як живе простолюд, але ні вони, ні король тим особливо не переймаються. Іноді летючий острів наближається до якогось земного міста чи села і король наказує зупинитися, щоб його підданці могли подати йому прохання. Для цього вниз кидають мотузки, до яких прохачі прив’язують свої заяви.

Якось один бальнібарбський фермер запросив короля спуститися на землю в гості, а король необережно погодився. Після того у селі, де живе фермер, збудували кілька посадочних майданчиків для летючого острова. Частенько разом з заявами в королівську канцелярію прості жителі прив’язують вино і їжу, особливо популярна зелена капуста. Король Бальнібарбі міг би стати найабсолютнішим монархом, якби зумів переконати своїх міністрів приєднатися до нього. Але міністри мають по великому маєтку на континенті і не хочуть віддавати свою вотчину та переходити на становище придворних фаворитів, надто непевне і хистке. Найбільше вразила Гулівера пристрасть лапутян до новин і політики, яку вони просто обожнюють. Лапутяни постійно цікавляться суспільними справами, висловлюються з приводу державних питань, запекло сперечаються через кожну партійну дрібницю. Вони дивляться новини на всіх каналах поспіль, читають Інтернет, газети й журнали вперемішку. Рейтинги партій затуманюють їхній мозок, і вони не помічають, як виросли ціни на бензин, а фракційні зрадники в парламенті їм важливіші, ніж шкільна програма. Та найцікавіше явище на летючому острові — ляскачі. Одягаються вони як слуги, а насправді керують усім лапутянським життям. Ляскач приставлений до кожного визначного лапутянина, у руках він носить коротку паличку, на кінці якої прив’язано надутий пузир із сухим горохом або камінчиками. За допомогою цього нехитрого пристрою ляскачі б’ють час від часу лапутян по губах і по вухах і в такий спосіб примушують промовців говорити, коли треба, а слухачів слухати, коли треба. При нагоді вони ще й по очах ляскають, щоб заглиблений у себе лапутянин побачив нарешті колоду в оці. Якось в одній кримінальній справі слідчі нічого не могли прояснити, аж невидимий ляскач стукнув по очах — і всі уздріли генерала, який сидів під самим носом і майже не ховався. Хтось із ляскачів згадав про майора, про якого всі вже майже забули, шльопнув його по губах — і майор знову заговорив. І тут залящало з усіх боків: одні ходять поговорити в прокуратуру, інші до журналістів. Ще донедавна аудіоплівки майора фігурували як запевна фальшивка, а тепер це речовий доказ. Бо ляскачі дали по вуху кому треба і їх одразу почуто: як це досі слідство сумнівалося у вірогідності плівок? А ляскачі не зупиняються і вміло керують увагою громадян. Лапутяни так до них звикли, що без ляскачів не виходять з дому ні на прогулянку, ні в гості, ні тим більше на інтерв’ю чи на прес-конференцію. Гуліверові химерні лапутянські звичаї швидко набридли. Він волів обходитися без ляскачів, інакше не довелося б нам читати про його дивовижні мандри.