Політична партія - не футбольний клуб

Це – нонсенс. У олігарха і працівника від початку закладено конфлікт інтересів. Працівник хоче більшу заробітну платню, кращі умови праці, більшу відпустку, а власник підприємства зацікавлений в тому, щоб мінімізувати свої видатки, в тому числі, на забезпечення своїх співробітників. Обираючи до парламенту не за становою, а за територіальною ознакою, вчителі, лікарі, студенти, пенсіонери, військові, вчені, підприємці повністю позбавляють себе справжнього представництва, більше того, позбавляються справжньої демократії. Справжню демократію може забезпечити тільки потужне структуроване громадянське суспільство. Базою для такого громадянського суспільства мають стати багаточисельні загальнонаціональні станові об’єднання, що представляють інтереси, в першу чергу, економічно-активної частини населення. Саме ці люди створюють той продукт, який в їхніх же інтересах має перерозподіляти держава. Економічно активна частина населення ділиться на дві прості категорії: роботодавці та наймані працівники (студентів можна формально віднести до останніх). Таким чином, основними громадськими об’єднаннями мають стати профспілки, організації роботодавців та галузеві асоціації. Саме вони, шляхом діалогу, мають визначати соціально-економічну політику держави та перерозподіл національного продукту. Найвпливовішим громадянським органом в державі має бути Національна Асамблея – зібрання представників всіх галузевих організацій, як роботодавців, так і працівників. Такий підхід не означає демонтажу політичних партій. Проте між політичною партією та громадянином нарешті з’явиться той посередник, який одночасно може виступати гарантом виконання передвиборчих обіцянок, що даються конкретній соціальній групі. Таким чином, будь-яка політична сила, яка хоче отримати підтримку тієї чи іншої соціальної групи, буде змушена переконати її представників в тому, що після приходу до влади нею будуть втілені ті законодавчі зміни, які є найбільш сприятливими саме для цієї категорії. В системі спілкування партія-виборець давати обіцянки дуже просто, зазвичай партії навіть не намагаються підготувати обґрунтування або законопроекти, які будуть прийняті після перемоги на виборах. В такій системі в цьому й немає необхідності. Експертний рівень пересічного виборця все одно не дозволяє йому проаналізувати реальність втілення таких програм. Крім того, не об’єднаний з іншими представниками своєї соціальної групи виборець не має можливості спитати потім з політичної партії за невиконання нею своїх обіцянок. Зовсім інша ситуація буде складатись тоді, коли політикам доведеться виходити на передвиборчі домовленості з підготовленими галузевими організаціями, які не лише спираються на значну кількість своїх членів, а також мають можливість утримувати фахових експертів та самостійно розробляти ті законодавчі пропозиції, які їм імпонують. Домовлятись, беручи на себе конкретні зобов’язання з зазначенням термінів їхнього виконання. Домовлятись, знаючи, що кожен твій крок перебуває під постійним контролем з боку іншої сторони. Наслідком цього буде жорстка селекція шахраїв від політики, які не здатні нічого запропонувати окрім порожніх обіцянок, які вони до того ж ніколи не планують втілювати. Ті багатомільйонні бюджети, які сьогодні витрачаються партіями на політтехнологів (фактично на маніпуляції громадською свідомістю), доведеться витрачати на роботу експертних інститутів. Кожній політичній партії доведеться реально шукати свою соціальну платформу, оскільки неможливо сидіти на кількох стільцях одночасно. Буде неможливо одночасно виступати за зменшення податків та збільшення соціальних виплат. Або стояти на захисті і імпортерів, і експортерів. Власне робити все те, чим сумновідома українська політика.