5 книжок, що змінили уявлення про Другу світову війну

Друга світова війна, чи, точніше міфи про цю війну, які були закладені ще кілька десятиліть тому, вже котрий рік поспіль стають основою ідеологічних баталій. Пояснити, причини цих політико-воєнних боїв можна кількома причинами. По-перше, Друга світова війна – це єдиний міф, який ще тримає докупи так званий «русский мир». Більше немає жодного вагомого історичного факту, який би міг зачепити всі народи колишнього СРСР від Середньої Азії до «непримиримих фашистів» естонців чи латишів (православ’я не хвилює казахів чи узбеків). По-друге, ця війна – всього лише друга за два століття, яку виграла непереможна російська армія: Кримську кампанію Росія бездарно програла; Японська війна завершилася принизливою капітуляцією; Першу світову війну росіяни програли і імперія розвалилася; потім була виграна  фінська кампанія, яка насправді була пірровою перемогою, і, нарешті, СРСР програв війну в Афганістані. Простіше кажучи, ця війна потрібна для того, щоб хоч щось говорити про силу російського солдата і полководців. Чи можливо правдиво і чесно описати війну? Напевне, ні. Кожна війна, якою б вона не була, відразу перетворюється на ідеологізований міф. Однак кожну війну кожен народ переживає по-своєму. І його письменники теж пишуть про неї по-своєму. В наших широтах мало хто писав про те, чому французи створили так багато комедій про Другу світову і чому саме вони стали законодавцями моди на зображення німців повними ідіотами. Насправді Франції потрібно було боротися із жахливим когнітивним дисонансом між власною самозакоханістю і ганебним колабораціонізмом. Чехи, наприклад, не створили жодного серйозного твору про ці часи – всю свою увагу цей народ (точніше, його письменники) зосередили на радянській, а не на німецькій окупації. Чому? Бо очевидно не можна знайти жодного пояснення, чому цей народ здався без бою військам Вермахту. Війна завжди породжує тонни літератури від графоманів. Війна народжує кілька десятків ідеологічно вивірених бестселерів. Але війна також народжує ряд творів, які не вписуються в будь-які ідеологічні канони. Однак такі твори, напевне, найкраще показують війну такою, яка вона була насправді. «Коментарі» вирішили запропонувати читачам 5 бестселерів про іншу війну. Про ту війну, про яку ні українське, ні російське телебачення, ні навіть канал «Дискавері» не  говорять. Курт Воннегут. Бійня номер п’ять, або хрестовий похід дітей. Це книга про одну з найбільш безглуздих сторінок війни – жахливе і нікому не потрібне бомбардування Дрездена. Курт Воннегут пише почасти автобіографічний роман, бо він потрапив до німецького полону і саме був у Дрездені, коли американська авіація знищила це місто, а разом з ним - і мирних жителів, і своїх же військовополонених. Свого часу ця книга була занесена до так званого «чорного списку» як така, що неправдиво висвітлює війну. Чому? Перш за все тому, що письменник переконливо довів тезу: бомбардування Дрездена – це нікому не потрібне безглуздя. Віктор Некрасов. В окопах Сталінграда Цей твір, напевне, один із кращих радянських творів про війну. Свого часу він був опублікований і навіть став популярним, але він же і став причиною опали автора, яка закамуфльовано триває і досі. Чому? Перш за все, тому, що Віктор Некрасов спробував описати війну без лубочності. Тут немає надривних патетичних монологів про Батьківщину, немає фальшивих ідеологем. Є кошмар Сталінградської м’ясорубки. І є розповідь про те, як люди жили в цьому кошмарі. Жили страшним, тривожним, але людським, не заідеологізованим життям. Не читали томики Сталіна, не бігали в пошуках нині модних попів. Вони хотіли, перш за все, жити. А з погляду російської ідеологічної машини – це смертельний гріх. За нього, власне, і було покарано Віктора Некрасова. Василь Биков Фактично вся творчість цього письменника – це страшний надривний біль війни. Війни, яка забрала третину його народу - білорусів. Сьогодні у деяких російських довідниках можна прочитати про Бикова як про «известного русского писателя», хоча він завжди був білорусом і ніколи себе не зараховував до представників інших народів. Бикова потрібно читати і перечитувати для того, щоб зрозуміти, що таке насправді партизанщина. Не лубкова, як нині заведено про неї говорити, а справжня війна у підпіллі, коли за вбитого німця розстрілювали півсела, а за підірваний потяг спалювали цілі містечка. Це війна, яка підкосила білоруський народ, але цей народ не міг не йти на цю війну. Нехай навіть ця війна заганяла його в могилу. Річард Йєйтс. Подих долі Радянська система наполягала на тому, що всі бійці Червоної Армії - це такі собі Василі Тьоркіни (треба зазначити, що ця поема Твардовського – один із найкращих творів про війну, але творів ідеологічно правильних). Роман Йейтса – це розповідь про такого собі «антитьоркіна»: хлопця, який пробує знайти себе на війні; невдаху, над яким почасти потішається його взвод. Він не зробить нічого героїчного, не зможе розповісти, як один перемагав цілі армії. І найголовніше, що таких, як він, були сотні тисяч. І в радянській армії теж. Щоправда, радянська ідеологічна система ніколи б не дозволила зробити головним героєм твору саме такий персонаж. Борис Харчук. Вишневі ночі Це твір про любов між НКВДистом та українською партизанкою. Вона – бандерівка, яку Він допитує. Між ними спалахує любов, він допомагає їй втекти. І тікає разом з нею. Вони ховаються десь у схроні, де проводять один прекрасний день. Але завершується цей день трагічно: з одного боку закоханих оточують бандерівці, які не розуміють, як можна покохати ворога, а з іншого – НКВДисти, які мають убити свого зрадника. Цей доволі простий сюжет запаковано в прекрасний текст, який читається на одному диханні. Чи змінить він ставлення читача до війни? Навряд чи, але, можливо, він змусить задуматися над банальною істиною, що настав час примирення.