Держава не зекономить на дітях, розлучаючи їх з родинами

Початок літа – час, який традиційно проходить під знаком підвищеної уваги до підростаючого покоління. Першого червня Україна і світ відзначають Міжнародний день захисту дітей, 4-го – День невинних дітей-жертв агресії. З року в рік офіційні особи у своїх протокольних промовах, присвячених цим дням, змагаються в красномовстві і обіцянках якнайшвидшого вирішення усіх проблем маленьких українців. На словах. На ділі ж все не так райдужно, як би того хотілося, – принаймні для тих дітей, які в силу життєвих обставин вимушені рости не в рідних сім’ях, а в інтернатах і тому подібних закладах.

Останніми роками Україна зробила чимало кроків для того, щоб докорінно переломити систему, сформовану ще за радянських часів, і таки знайти шлях до виховання таких дітей, їх підготовки до життя в суспільстві. Про те, як складається ситуація з дітьми, позбавленими батьківської опіки, зараз і чи далеко Україні до цивілізованого світу в цьому питанні "Коментарі" дізналися у директора ПБО "Надія та житло для дітей" в Україні Галини Постолюк.

Всі розвинені країни поступово відійшли або відходять від інтернатної системи виховання дітей, замінюючи її системою виховання в прийомних родинах або профілактикою вилучення дітей з проблемних родин. Як складається справа з інтернатами в Україні? Чи спостерігається якийсь прогрес в розвитку індивідуального виховання проблемних дітей?

Сьогодні в Україні функціонує понад 700 інтернатних установ 15 різних видів. За радянських часів інтернати будувалися з розрахунку на 300-500 дітей. На сьогодні вони продовжують функціонувати, навіть якщо там залишилося 50 дітей. Доволі часто керівники закладів змушені заохочувати дітей з малозабезпечених сімей, щоб заповнити ці місця в інтернатах. Звідси й маємо результат: 80% з 80 тисяч дітей в інтернатах – це "домашні" діти, тобто такі, що знаходяться в інтернатах тому, що в родинах є проблеми, пов’язані з відсутністю роботи, станом здоров’я, бідністю чи низьким рівнем батьківської компетенції, які не було виявлено та попереджено на початковому рівні. І лише 20% дітей, що перебувають в інтернатах, – це ті, хто має статус сироти чи дитини, позбавленої батьківської опіки. Вся решта могли б виховуватися в сім’ї.

Самі по собі інтернати не вирішують проблему. Вони лише консервують її та ускладнюють через жорсткий режим, який в них існує. Інтернати не враховують індивідуальних потреб та відсутності прив’язаності. Все це приводить до відставання у всіх аспектах розвитку дітей. Згідно зі статистичними даними, менше 10% дітей, що виросли в інтернатах, можуть успішно реалізувати себе в дорослому житті.

Чи були зроблені якісь кроки з реформування інтернатної системи з боку держави?

За останні десятиліття ситуація практично не змінилася: не було ніяких реформ, були лише заміни вивісок та розширення категорії дітей, що можуть облаштуватися в інтернатах. Це жахливо визнавати, але працівники інтернатів дуже бояться втратити роботу і тому утримують дітей усіма силами. Більше того, щорічно держава витрачає на утримання цих установ близько 5,7 млрд. гривень – це трохи менше, ніж парламент виділив у березні на утримання армії. І що найжахливіше, лише 10% з цієї суми витрачається на потреби дітей – все інше йде на комунальні виплати, зарплатню та утримання величезних приміщень, що залишилися ще з радянських часів.

Чи є механізм виходу з цієї патової ситуації? З чого варто починати реформування – може, з закриття інтернатів?

Звісно ж, система інтернатних установ – це пережиток минулого. Однак закриття не вирішить проблеми, хоча воно і необхідне. Сьогодні європейські країни чітко визначили пріоритети виховання дітей. Перш за все це перехід від системи інституційного догляду до системи, що забезпечує догляд в родині та суспільстві. Рекомендації, прийняті в ЄС, забороняють використовувати будь-які гроші, що надаються в якості допомоги країнам-членам ЄС та країнам кандидатам в ЄС на укріплення інституцій. Натомість пріоритетним є раннє виявлення проблем у сім’ї та вчасне реагування на них – цим в Україні займаються фахівці із соціальної роботи (ФСР). А також виховання у прийомних родинах, якщо дитина – сирота.

Інфографіка "Як працює інтерната система"

Тобто система захисту дітей має бути спрямована на профілактику загрози вилучення дитини з родини. Але відомо, що держава в 2014 році з метою економії державних коштів скоротила всіх ФСРів, які почали працювати з 2012 року. Чи була робота цих соцпрацівників ефективною?

Була. Адже основне завдання фахівців– зробити все можливе, щоб дитина не потрапила в інтернат. Іншими словами, це раннє виявлення проблеми, своєчасне реагування на неї і адресна допомога – тобто саме та, якої найбільше потребує та чи інша родина – від послуг психолога до няні та вихователя.

Показник ефективності роботи ФСРів – 80% дітей повертаються до своїх сімей. Для підкріплення економічної ефективності діяльності соцпрацівників можу навести такий приклад. Протягом 2013 року один з спеціалістів працював з 19 родинами, в яких було 45 дітей. В них була реальна загроза виключення дітей з родини, тому що умови, в яких вони виховувались, не були сприятливими для виховання та здоров’я. З цих дітей 17 в віці 1-13 років могли відправитися в інтернат. Якби вони туди потрапили, то держава б витратила на їх утримання близько 13 млн. гривень або 1 млн 400 тисяч гривень на рік. В той час як витрати на роботу фахівця соціальної служби складають 20 400 гривень на рік плюс, можливо, 3 000 гривень на перекваліфікацію. Достатньо порівняти ці цифри, щоби зрозуміти, який варіант вигідніший з точки зору економіки, не беручи до уваги соціальний, психологічний та моральний аспекти.

Ось ще один аргумент: понад 50% сімей, з якими сьогодні працюють соцпрацівники, – це сім´ї, створені колишніми вихованцями інтернатних закладів. Тобто це система, яка за державні кошти продукує неблагополуччя цілих поколінь.

Якщо ми говоримо про скорочення чиновників, то, безумовно, можна компенсувати зменшення їх кількості, перекладаючи повноваження на інших, однак скорочуючи фахівців соціальної роботи ми отримуємо відірваність від найбільш вразливих прошарків суспільства. Таким чином, утворюється вакуум, який нема ким заповнити.

А чим був заповнений вакуум до 2012 року, коли такої спеціальності, як фахівець з соціальної роботи, в Україні не існувало?

Система соціальної роботи в Україні була збудована таким чином, що соцпрацівники вирішували лише кризові ситуації. Тобто доволі часто до соцпрацівників, що сиділи в райраді чи іншому державному органі, мали приходити родини із своїми проблемами. Але частіше за все до соцпрацівника родина зверталась в останню чергу, коли розлучення батьків та дитини було неминучим. Або ж до родини приходили фахівці служби у справах дітей разом з кримінальною міліцією і методом ультиматумів та залякувань говорили з батьками, наприклад, "якщо не прибереш в хаті або не пофарбуєш паркан, заберемо дитину".

Завдяки ж індивідуальному підходу і роботі з кожним окремим випадком досягаються дуже гарні результати. У нас є випадки, коли навіть у родинах алкоголіків – таких, що, задавалося, вже нічого не може їх змінити – мама одумувалась, знаходила роботу і починала доглядати за дитиною. Тобто з запровадженням посади ФСР ми почали працювати на попередження кризи.

Як приклад ідеальної системи охорони дитини наведу випадок, що трапився в Німеччині. Там дуже рідко приймаються рішення про позбавлення батьківських прав, адже до останнього борються за сім’ю. І коли був такий випадок, що треба було позбавити батьківських прав, то держава оштрафувала працівників соцслужб за те, що вони не вжили достатньо заходів, щоби попередити розлучення. Але для нас такий варіант наразі вважається утопічним.

Інфографіка "Як має працювати система захисту дітей-сиріт ти дітей з проблемних родин"

Якщо робота соцпрацівників настільки ефективна, як би ви пояснили такий крок держави –рішення про звільнення тисяч людей?

Я думаю, уряд думав про те, як суто технічно урізати бюджет, про можливість зекономити. Але думав безвідповідально: їм запропонували, вони проголосували пакетом, ніхто того не помітив. Тому що пояснення Мінфіну, яке вони дали, не витримує жодної критики.

А що то було за пояснення?

Начебто соцпрацівники дублюють інші установи та заклади. Які установи і заклади можна дублювати, якщо у ФСР зовсім інша система роботи з дітьми, і таких фахівців в принципі не було? Як сказала на це сільголова з Макарівського району: "Хай той, хто так сказав у Мінфіні, приїде в наше село і знайде ту установу, яку дублює соціальний фахівець. Таке враження, що наші керівники уявлення не мають як ми в селі живемо…"

На вашу думку, як буде розвиватися система захисту дітей після звільнення тисяч соцпрацівників?

Багато залежатиме від того, як впроваджуватимуться оголошені урядом реформи з децентралізації влади і органів місцевого самоврядування. За логікою, питання захисту дітей, підтримки вразливих сімей мають бути у повноваженні територіальних громад, а це означає, що в місцевих бюджетах мають бути і гроші на виконання цих функцій. в тому числі на оплату праці фахівців з соціальної роботи в громадах.

Я сподіваюся, що в сьогоднішніх умовах нам вдасться зберегти частину працівників, лобіюючи на рівні районних адміністрацій, районних рад їх необхідність. Наприклад, я переконана, що нам вдасться зберегти 28 посад соцпрацівників у Дніпропетровському районі, де ми працюємо, оскільки і районна влада, і сільські та селищні громади бачать їх реальну роботу. Мені відомі і інші приклади, коли керівники районів і міст, які мають власні надходження до бюджетів, намагаються зберегти працюючих фахівців. Деякі сільські ради планують утримувати фахівців за власні кошти. Але це – поодинокі випадки.

Позиція Мінсоцполітики в цьому питанні мала б бути більш активною. Ми втратимо людей, які вже почали демонструвати перші результати, ми втратимо гроші, витрачені на технічне забезпечення. Не думаю, що 300 мільйонів гривень врятують бюджет нашої країни, а шкоди заподіємо на значно більшу суму.

Щодо можливих тенденцій, то дуже складна економічна ситуація разом з непродуманими державними рішеннями призведе до збільшення кількості дітей, які вилучатимуться з сімей і потраплятимуть до інтернатних закладів. А суспільство і держава і надалі безуспішно працюватимуть на боротьбу з наслідками замість вирішення проблеми.