Ненависть до журналістики

Кілька місяців тому я перестав стежити за новинами. І не тому, що втратив інтерес до “політичного тераріуму”, де раптом зникли всі удави й кобри, а натомість залишилися самі тільки дрібні гризуни (відтак, тепер для означення депутатського життя потрібні інші метафори). І не тому, що новини ці часто-густо склеєні недбало. Просто журналісти украли в мене можливість стежити за протистоянням гусені на всіх гілках влади.

На цьому шизофренічному дереві, де одна гілляка намагається позбутися іншої, й де кожна окрема галузочка вважає, що саме вона – стовбур і крона, а всі інші – звичайні дрова, журналісти виконують функцію дятлів. Правда, на відміну від класичних “санітарів лісу”, вони добровільно погодилися на ампутацію дзьобів й страшенно тішаться, що можуть вільно й наполегливо працювати головами. І називають цей болісний і малозрозумілий процес “об’єктивною журналістикою”.

Насамперед, об’єктивність – це втрата власної думки й свідоме небажання її висловлювати. Замість цього чесні новини пропонують різнокольорові коментарі, позбавлені щонайменшої інформаційної цінності.

Як глядач, нібито навчений цінувати свободу слова, віднедавна я взагалі не можу збагнути, чому мене так наполегливо годують не інформацією, а падолистом заяв, спростувань, подальших спростувань щодо частини попередніх спростувань. Цей шлях плетення подій із пустопорожніх словес, за якими немає ані особистої відповідальності, ані найменшого бажання “сказати правду”, знецінює інформаційний жанр.

Об’єктивна журналістика гордо стає ретранслятором чужої глупоти. Щодня більшість ЗМІ жують гостей та експертів у студіях заради самого “шоу”. Заради рейтингів, але аж ніяк не заради інформації, яка поступилася рекламним замовлянням.

Днями один вуличний біг-борд повідомив мені, що “справедливість перемогла!”. Це нібито політична реклама. Але сьогодні вона нічим не відрізняється від новин, де щодня оголошують про перемогу чергової справедливості, щоб завтра надати комусь слово для спростування цього факту.