Перверзії кохання з владою

Бити хотіли мене довго, з натхненням, усі, і ні за що. Відтак було дуже сумно.

Сумно тому, що така кількість гомогабілісів мене ще ніколи не била. Гнітюче — бо знищувати мене збирались журналісти "proUA" ( а це означає, що вони втратили рештки інтелігентності і страх перед керівництвом). А найприкріше було те, що їм – так званим шакалам пера — бажали винятково добра, світла і радості. А вони… Ця псевдоеліта української сучасности – так і не зрозуміла, хто їхній добрий ангел. Хоча будь-який гомосапіенс міг би зрозуміти, яке щастя йому пропонують.

…З чого все почалось? Як і кожна бійка – зі слова. В даному випадку — з ідеї. Ідея ця була дуже правильною, патріотичною, непересічною і геніальною. Як, зрештою, будь-яка ідея, яку може придумати редактор для свого колективу.

Якщо у двох словах, то звучала вона так: "Платон, Лао-цзи, Макіавелі і Конфуцій набагато менше розуміються в управлінні державою, ніж український Кабмін".

Ідею вирішили втілити в текст. Народна, себто редакційна, підтримка тексту була бурхливою і щиро-непідробною. Приблизно такою, як під час першотравневої демонстрації 78-го року.

Тобто якби закінчилось тільки текстом, то бійки би не було. Проблеми виникли після того, як трудовому колективові було запропоновано втілити цю прекрасну ідею, яка так всім сподобалась, у реальне життя. Так би мовити — в offline.

В реаліі це би мало виглядало так:

Уся зарплата "proUA" разом з гонорарами і рекламними надходженнями концентруються у редактора. Кожен член редакційного колективу отримує мінімальну, але гарантовану редактором зарплату ( скажімо – 300 грн.). Якщо журналістові бракує цих грошей, він має право звернутись до редактора з проханням надати йому постійну (у рамках бюджетного року) чи одноразову фінансову допомогу.

Звернення трудящих розглядаються редактором і колегіальним органом ( який призначається редактором), котрий вибирають з поміж пошукувачів або найбільш достойних, або ж найменш соціально незахищених.

Якщо певні соціальні верстви редакційного колективу мають подібні фінансові проблеми, то колегіальний орган (далі – КО) приймає спеціальний внутріредакційний закон.

Додаткові фінансові субвенції можуть отримувати:

працівники, які живуть на Троєщині;

дівчата до 21-року;

просто дівчата;

журналісти, які прочитали Джойса;

інші соціальні верстви, визнані важливими членами і членкинями КО.

Мінімальна заробітня плата ґрунтується на наукових розрахунках. Вона повинна бути на 7 відсотків вища, ніж прожитковий мінімум журналіста ( далі – ПМЖ). ПМЖ ґрунтується на споживчому кошикові журналіста.

Місячний споживчий кошик працівника proUA повинен бути не меншим, аніж:

цигарки "Прима" — 30 пачок;

Кава розчинна "Галка" — одна банка;

Горілка "Шахтарська" — 15 пляшок:

Одна пара білих шкарпеток.

Усі додаткові фінансові субвенції( як то: купівля акумуляторних батарейок, хліба, оплата проїзду з Троєщини і т.п.) з метою гласності широко висвітлюються в настінній газеті, редактор якої призначається КО ( за зразок взяти газету "Хрещатик").

Переваги пропонованої системи:

Гроші, які виділяються членам трудового колективу, витрачаються на потрібні речі (шкарпетки, голки, батарейки, туалетний папір).

Розумне витрачання коштів забезпечується мудрістю і досвідом вищестоячого керівництва:

Економія бюджету (не менше, ніж 20-25 відсотків):

Відчуття вдячності трудового колективу за те, що за нього дбають.

Отак у двох словах виглядала пропозиція. Чому її не сприйняли, та ще й так різко – незрозуміло. Щоби відкинути звинувачення в можливій корупції, варто наголосити на трьох речах.

По-перше, всі діяння ( які як правило є благодіяннями) КО і редактора – оприлюднюються в місцевій пресі, а відповідно знаходяться під пильним спостереженням трудового колективу ;

По-друге, один з членів КО уже зареєстрував громадську організацію ( назва – "Тендерна палата") , яка отримає ексклюзивне право контролювати фінансові потоки "proUA". Це зайвий раз підтримає громадськість в її потугах впливати на фінансово-господарську діяльність КО;

Третє, і головне. Подібна система вже 16-ий рік з успіхом працює в Україні, і всі нею задоволені: і народ, і влада.

Система, нагадаємо, полягає в тому, що всі гроші, які заробив народ (села, підприємства чи держави загалом), концентруються в одних руках. З цих рук люди отримують найнеобхідніше, а решту – розподілює уповноважений народом орган. За що народ повинен любити свою владу, і в Україні він це з успіхом робить.

Люблять свого мера кияни, який збирає податки зі всіх, а що другий-третий день роздає їх різним соціально незахищеним верствам населенням, яких визначає сам;

Люблять своє міністерство селяни. Які отримують від влади по 100 грн дотації на гектар, втрачаючи по 200 грн. на тонні при продажі пшениці тій же владі;

Люблять Кабмін представники середнього класу, які ніколи в житі не мають шансів отримати "білу зарплату" у зв"язку з податками, зате у в"язницю їх ніхто не садить;

Жителі Ожидова люблять Шуфрича, який спершу залив фосфор водою, зате потім вивіз дітей на оздоровлення…

Ми любим владу. Можливо, вона не дає нам заробити. Зате вона прекрасно вміє розподіляти. Мудро, стратегічно, виважено. Вона знає, скільки нам чого треба, і в який час нам це дати.

А навіть якщо нам чогось бракує, то це не від того, що їй цього шкода, а лише тому, що цього просто не вистачає.

Ми усвідомлюємо, що, коли віддати тому хто заробив – зароблене, то не буде, чим втішити інших. А ми ж так само хочемо бути серед тих, кому дають кілограм гречки, продпакет на Різдво, пільги на ПДВ і свій власний СЕЗ з ТПР-ом.

Тому ми готові пожертвувати зарплатою, щоб тільки перед нами миготіла спокуса "халяви". Будь-якої: чи великого корита, чи маленького банячка. Щоби, як казав класик, бути "більш рівним серед рівних". Бо тільки в такому випадку хоча б хтось може бути щасливим.

Найафористичніше усю цю філософію свого часу висловив мій командир взводу ( Калінінська область, м. Ржев): "Якщо поділимо по-справедливому, то будуть голодні всі. Будемо ділити по-братськи. Принаймні нас троє стануть ситими".

І єдине, що не вкладається в голову: чому за таким концептом не хочуть жити журналісти "proUA"?