24 сентября 2007, 09:55
Поделитесь публикацией:
Хор хлопчиків

Політиків у нашій країні давно вже сприймають як діячів шоу-бізнесу. Однак бажання порівняти політика з музикантом зведеться до розмов про хор хлопчиків при Палаці піонерів

Нещодавно кореспондент із одного товстого щотижневого журналу провів серед мене бліц-опитування. Питання звучало так: "Кого з політиків я вважаю найбільшим актором?" Якщо брати поняття "актор" у ширшому значенні, то воно звучатиме як "артист". Від слова "art" — "мистецтво". Таким чином, за всім законами логіки, яку нам намагалися викладати на першому курсі університету, зазначене вище питання можна розуміти і так: "Кого з політиків можна вважати митцем?"

Голова, яка це питання придумала, вкотре намагається поєднати Божий дар і яєчню, підгнилу картоплину з овочевого магазину і стиглий апельсин, самокат і клозет у концерт-холі.

Тобто, речі, які теоретично може поєднувати хіба кандидат у народні депутати України, №15 у списку НУНС Святослав Вакарчук. І які намагався поєднати в своїй назві один із перших українських "товстих" тижневиків "ПіК" — політику і культуру.

Однак логіка у цьому питанні все-таки є. Бо політиків у нашій країні давно вже сприймають як діячів шоу-бізнесу. Свого часу Лесь Подерв’янський неодноразово зазначав: у країні, де культура розвинена слабо, її заміняє політика.

Правда, культурні авторитети не замінить ніхто. Тому непристойно байдужим до політики громадянам лишається рівнятися на культурні постаті далекого і недалекого минулого. А решті – помилково сприймати політиків як інженерів людських душ та властителів умів і навіть брати в них автографи.

Звідси – цілком закономірний інтерес журналістів до політичних фігур. Звідси – колабораціонізм тих, хто вчора і позавчора подавав себе як митців: Юрія Рогози, Руслани Лижичко, Оксани Білозір, Ольги Герасим’юк, Славка Вакарчука. Звідси – згода відомих українських акторів використовувати свої обличчя в політичній рекламі, а прізвища – в партійних списках.

Проте зараз ми говоримо про митців, тобто – "артистів", котрі ототожнюють себе з політиками. А нам треба дізнатися, з ким із мистецького, творчого середовища можна, нехай і з великою натяжкою, порівняти політичних діячів.

Якщо ми поставимо перед собою подібне завдання, то виконати його буде практично неможливо. Річ ось у чому. Для того, щоб бути навіть посереднім актором, поганим співаком та нездалим письменником, треба мати нехай малесенький, проте все ж таки культурний багаж. Принаймні, поганий український поп-співак у численних інтерв’ю готовий не лише сипати різноманітними прізвищами тих, хто є для нього культурним авторитетом і на кого він рівняється в своїй творчості. Він знає, до кого апелює і на кого посилається. Нехай ці знання поверхові, але ж вони є.

Тоді як майже кожен український політик не має за душею жодних культурних здобутків. Він не обтяжений культурною інформацією. Винятки є, але поодинокі, і цією інформацією вони не часто користуються в політичному житті та під час виборчих перегонів.

Звісно, він знає, хто такі Шевченко-Франко-Леся Українка, під час візитів до Росії готові згадувати Пушкіна-Лермонтова-Толстого-Достоєвського. Проте не факт, що вони все це читали. Звісно, вони не назвуть Франка композитором, а Заньковецьку – класиком української літератури. Однак те, що вони не роблять таких бажаних для журналістів, помилок ще не означає, що наші політики – грамотні культурні освічені люди.

Раз так, то будь-яка спроба провести паралель між політиком і артистом зведеться хіба до компромісу, назва якому – драмгурток, художня самодіяльність. А бажання порівняти політика з музикантом зведеться до розмов про хор хлопчиків, якій існував у СРСР при кожному Палаці піонерів.

Через те Нестор Шуфич на перших сторінках таблоїдів хоч і гарантує збільшення продажів, проте жодним чином не робить його зіркою шоу-бізнесу чи культурним діячем, до думки якого варто прислухатися. Це швидше формат "Караоке на Майдані".

Те ж саме – з Юлією Тимошенко, чий, без перебільшення, хітовий виступ у живому телеефірі 7 вересня 2005 року, коли вона говорила про те, як тримала руку Президента у своїй, а в цей самий час увірвався Порошенко весь у соплях. Згадую давню історію тому, що наступні кілька днів різні театральні режисери та просто митці давали журналістам кожен свою оцінку театральних здібностей екс-прем’єрки.

Наші політики попри те, що бажані герої для журналістських публікацій і подаються колегами по схемі, котра всюди працює лише на митців, жодним культурним кодом не закодовані. Вони щирі в своїй риториці та безпорадності обіцянок, бо вони не грають. Адже актори з них – ніякі. Їхнім словам не віриш, бо для них пишуть райтери – непомітні наймані працівники, змушені писати замість віршів, романів та сценаріїв плани виборчої кампанії.

Через те ми милостиво пробачаємо талановитим митцям гріхи, які вони роблять у особистому житті. І або не прощаємо нічого безталанним політичним діячам, або просто не помічаємо їх через відсутність у них жодних талантів.



Читайте Comments.ua в Google News
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
comments

Обсуждения

comments

Новости партнеров


Новости

?>
Подписывайтесь на уведомления, чтобы быть в курсе последних новостей!