Політичне чтиво в Україні: бізнес чи «джинса»?

У лютому 2005 року відбулася подія, знакова для українського книжкового бізнесу, хоча й абсолютно невдала та провальна як бізнес-проект. У кулуарах Верховної Ради було влаштовано триденний книжковий ярмарок спеціально для українських політиків, аби максимально наблизити їх як до української книжки, так і до її проблем. Попри те, що більш-менш активними покупцями виявилися жіночки з так званої "обслуги" ВР, а політики масово ігнорували "культурноє мєропріятіє", що відбувається під їхнім носом, вдалося з’ясувати одне: якщо наші політики щось і читають, то переважно життєписи інших відомих політиків, їхні мемуари та просто звичайнісіньку політичну писанину своїх та іноземних колег. Склався навіть неофіційний рейтинг таких уподобань. Вияляється, українські політики дуже люблять читати про Вінстнона Черчілля, Ернесто Че Гевару та Беніто Муссоліні.

Початок 2005 року для українського видавничого бізнесу славний та знаний також початком системного видання власної політичної літератури. Станом на березень 2005-го таких книжок у різних видавництвах вийшло 7. Всі вони, ясна річ, були присвячені "помаранчевій революції". Переважно ця література носила ейфорійний характер. Проте вже за місяць таких видань уже було кілька десятків, і в них почала з’являтися аналітика та вирізнятися окремі персоналії. Головна тенденція того часу: політичну літературу видавці нарешті почали друкувати своїм коштом, відчувши різке зростання попиту. Тобто, найбільш спритні встигли заробити на політичній заангажованості населення.

До того часу політична література виходила безсистемно і переважно проплачувалася фігурантами. На початку 90-х одна за одною вийшли книги Леоніда Кравчука "Є така держава – Україна", і про Леоніда Кравчука "Президент". Її автор, український письменник Валентин Чемерис, багато пізніше написав книгу "Феномен Януковича". Згодом вийшли мемуари тодішнього міністра закордонних справ Анатолія Зленка – тираж був проплачений МЗС і більшу частину тиражу замовник забрав собі.

Тепер ринок політичної літератури можна вважати чине найбільш сформованим, хоча за останні півроку народ частково збайдужів до політики, частково – зненавидів її. Одначе в ситуації, що склалася в країні, не дивує стабільне зацікавлення постаттю Леоніда Кучми. Масово розчарувавшись у Ющенкові, люди почали з дедалі відвертішою ностальгією згадувати про знамениту кучмівську "стабільність", хоча демократи не втомлюються нагадувати: ця вдавана стабільність замішана на корупції та політичних репресіях. Все це нагадує ситуацію з стабільним інтересом до СРСР часів правління Брежнєва і його команди.

Перша "ластівка" у серії книжок про Кучму – твір журналіста Юрія Луканова "Другий Президент", надрукований у середині 90-х років. Далі – знаменита "цеглина" "Україна – не Росія", підписана Кучмою як автором, проте досі не розсекречені прізвища тих, хто її насправді ваяв. Півроку тому світ побачила книга того ж таки Леоніда Кучми "Після Майдану. Записки Президента". Про її несподівану популярність для мене особисто свідчить той факт, що цю зеленого кольору книжку читають київські таксисти в очікуванні клієнтів. Нарешті, грубезний том авторства відомого політолога Костя Бондаренка "Леонід Кучма на фоні епохи". Наскрізна її теза: Кучма пийшов до влади як демократ, проте його зіпсувало корупційне оточення. Коротше, хороший, але слабохарактерний. Тут згадуються лише основні видання "кучміади", бо є ще кілька менш резонансних видань.

На другому місці по популярності стоїть Юлія Тимошенко. Донедавна про неї писав лише один автор – Юрій Рогоза. Спочатку була брошура "Невыполненный заказ", через друк та поширення якої виникли проблеми у видавництва "Такі справи". Потім був "Невыполненный заказ – 2" — теж підписане Рогозою, але вже доведено: він її не писав, це – типовий зразок "чорного піару". Далі письменник створив політичний детектив "Вбити Юлю". Брошура в 90 сторінок вийшла двома мовами, виставляла всіх, крім Тимошенко, ідіотами та алкоголіками, і мала сукупний тираж, за неперевіреною інформацією, близько мільйона (!) примірників. Нарешті, нещодавно пан Рогоза розродився новим шедевром – "Вбити Юлю – 2", де зрікається своїх попередніх поглядів на постать Тимошенко і починає її критикувати. Колишній "бютівець" Дмитро Чобіт долучився до критики "народної Юлі України" книжкою "Монолітне болото або ЗАО БЮТ". Всі ці видання попри полярність єднає одне: вони були спеціально профінансовані певними політичними силами. Цього, між іншим, ніхто особливо і не приховує, хоча джерела фінансування, звісно, не афішуються.

А ось Ганна Герман-Стеців, екс-речник Віктора Януковича і одне з нинішніх облич "Партії регіонів", не приховує – свою книгу про Януковича вона оплатила з власної кишені. Це обійшлося приблизно в $5 тисяч, інформація взята з відкритих джерел. Правда, як і більшість перерахованих вище видань про Кучму і Тимошенко, ринкової вартості вона не мала і на ринку не була.

Невідомо, чи можна вважати бізнес-проектом книгу Василя Волги "Закулисье. Откровенный и шокирующий разговор". Джерела фінансування цього, як зазначено в анотації, "до неможливого відвертого видання", в якому відбувається процес "самооголення", так само не розголошується. Але цю книгу, подану в форматі інтерв’ю з самим Волгою, хоч можна побачити, потримати в руках, погортати і запитати, скільки коштує. Хоча… навряд чи шанувальників політичного чтива зацікавлять одкровення пана Волги, політика навіть не другого, а третього ешелону.

Цього року стартував ще один видавничий проект: з різницею в кілька місяців вийшли друком книги політичного журналіста Сергія Руденка "Вся Президентська рать" (про оточення Віктора Ющенка) і "Вся Прем’єрська рать" (відповідно, про оточення Віктора Януковича"). Судячи з того, як видавці просували книги, включаючи навіть виготовлені спеціально з нагоди презентації картонні фігури Президента і Прем’єра, вони вклали свої гроші і хочуть їх повернути. Спеціально для гостей столиці повідомляю: на вокзалі ці книжки можна купити по 45 гривень. Правда, в цього проекту є одна вада: якщо в Ющенка може бути оточення, то в Януковича його нема за визначенням. Просто оточення Президента весь час тасується і міняється залежно від політичної ситуації, а політики, згуртовані довкола фігури Прем’єра, лишаться єдиним цілим навіть за умови, якщо Януковича приберуть з політичної шахівниці. Про те, що він – лише формальний лідер ПР, журналісти пишуть уже давно і досить сміливо. Так само вони пишуть і про можливість його скорої заміни, чому може посприяти лідер неформальний. Отже, у Януковича як такого не може бути оточення. Воно є в того, хто в кожному конкретному випадку буде формально очолювати "біло-блакитних".

Повністю розійшовся перший наклад книги Бориса Березовського "Мій Майдан". Одначе і БАБ, і видавці не приховують – для початку автор повністю оплатив друк, милостиво дозволивши видавцям знімати пінки. Тепер другий наклад уже друкується за гроші видавництва, тобто – книжка потрапила в ринок. Хоч насправді там не сповідь Березовського, а лише збірка його статей та інтерв’ю.

Нарешті, хочеться трошки сказати про власну участь у ринку політичної літератури. Бо ця тема настільки розтиражована, що все одно доведеться вислуховувати дошкульні коментарі типу: "А сам на кого працюєш?". Однак усе, про що сказано вище, я пишу, бо мимоволі знаю ринок із середини. Справді, минулого року я за півтора місяці написав, користуючись виключно Інтернетом та книжкою "Оранжевая принцесса", біографію Юлії Тимошенко ("Юля"), а цього року, розшифрувавши кілька касет, які мені наговорив Луценко, його біографію "Юрій Луценко. Польовий командир". Цей процес тягнувся майже рік, і книга реально почала писатися взимку цього року, коли про перевибори ще ніхто не говорив. Замовило мені цю серію видавництво "Фоліо" і заплатило стандартний гонорар. А ті, хто читав ці книжки, навіть при всьому бажанні не змогли знайти там компліментарності, про що, зітхнувши, свого часу і написали. Кожна книжка має стартовий тираж 4 тисячі, є практично в усіх книгарнях України та на Петрівці, що означає: ваш автор виступив лише як підрядчик, який виконав комерційне замовлення видавця. А самі книжки – стовідсотковий бізнес-проект: видавець хоче заробити, відчуваючи кон’юнктуру вже сформованого ринку політичної літератури. Чого, до речі, не приховує.

Наведені вище факти свідчать про наступне: серед стосів української політичної літератури 70 % — справді "джинса". Свідчення цьому – показова відсутність розпіарених видань у вільному продажі. Ще 20 % — бажання амбітних політиків залишити про себе слід в історії бодай у такому вигляді. Нарешті, 10 % — справжній товар, який має відповідний товарний вигляд і цінник на обкладинці. Хоча сам я такої літератури не читаю і політикою не цікавлюся, все ж таки як людина поінформована раджу всім, кому це все ж таки цікаво, звертати увагу саме на ці 10 %. Бо рештою ви лише засмітите голови.