Віталій Капранов: Із рейдерськими захопленнями закладів культури можна боротися, лише порушуючи закон

Письменники і видавці брати Капранови – ініціатори Національних зборів "Україна – зона культурного лиха". Про методи і мету боротьби проти рейдерських захоплень мистецьких закладів один із братів – Віталій – розповів кореспонденту "proUA".

− Рейдерські захоплення, про які ви говорите на прес-конференціях, зазвичай бездоганно юридично оформлені. Виходить, ви закликаєте порушувати закон?

− Так. Із ними можна боротися, тільки порушуючи закон. Честь і совість вищі, ніж закон. Це первинні цінності. Відповідно, якщо закон порушує честь і совість, треба їх відстоювати.

− А ви не думаєте, що звернення за допомогою до юристів або правозахисних організацій було б ефективнішим, ніж прес-конференції та мистецькі акції?

− Ну, ми ж усі обороняємося поодинці. У кожному конкретному випадку люди звертаються до юристів. Як мене ображають, то я сам вирішую, до кого мені звертатися. Ми намагаємося використати всі законні методи боротьби на сто відсотків. Але з практики видно, що цього не вистачає. Суддя, наприклад, пише: "Всі докази з певної сторони вважати неналежними і не брати до уваги". Проти лому нема прийому. Або рішення суду виноситься всупереч логіці і закону – це, що називається, легко. Тут уже і адвокати не допоможуть.

Та й адвокати – це люди, які заносять суддям гроші. Професія така.

− Кожен змушений боротися поодинці… То чому б не зробити якесь громадське об’єднання, яке надавало б безкоштовні юридичні консультації тим, хто постраждав від рейдерських захоплень чи ще чогось? Немає таких планів?

− Немає. Ми говорили про це, але дійшли висновку, що це неможливо.

− Чому?

− Грошей нема. А самі ми – не професійні правозахисники, а письменники, видавці і так далі. Це зовсім інша професія. Може, громадські організації за це візьмуться – ті, хто вміє. Ми будемо це тільки вітати. Але це не наша робота. Наша робота – видавати книги, малювати картини, писати музику.

− Громадські організації самі по собі не візьмуться, їх треба про це просити. Ви вже зверталися до когось за допомогою чи очікуєте, що хтось усе-таки проявить ініціативу?

− Знаєте, йдеться ж бо не про нашу конкретну проблему і не про наше намагання врегулювати саме цю ситуацію. У нас трохи інша мета. Ми хочемо переставити акценти у суспільстві. І якщо ми це зробимо – змінимо акценти у суспільній думці, − то тоді тим, хто візьметься за реалізацію цього всього, буде легше.

Один із основних чинників білого, не за гроші купленого судового рішення – правосвідомість судді. Що таке правосвідомість? Це трактовка суддею понять права відповідно до його, судді, системи цінностей. А його система цінностей – це система цінностей суспільства. Якщо у нас культуру зневажають, говорять, що це плакальники, очкарики, інтелігенти вошиві, у нього, відповідно, цей моральний критерій не задіяний, і цей чинник – що це культура, і її треба оберігати – навіть у рівній ситуації не діє. Він приймає рішення, не враховуючи, що це – заклад культури. Якщо ж повернути це як цінність, то при прийнятті рішення, навіть за гроші купленого, на суддю буде тиснути оця сама його правосвідомість.

Є право звичаєве, є право юридичне. Так от судді багато в чому керуються правом звичаєвим – попри їхню юридичну освіту. Юриспруденції як "чистого" механізму ніде у світі немає. Купа законів не діє. Чому? Саме тому, що вони у звичаєве право не перейшли. Наприклад, є абсолютно геніальна стаття: статева дискримінація заборонена. А потім написано, що статевою дискримінацією не вважається призов чоловіків в армію та вихід їх на пенсію на п’ять років пізніше. Будь-який юрист скаже, що це, вибачте, херня. Адже далі можна сказати, що статевою дискримінацією не вважається неприйняття жінок на роботу, расовою дискримінацією не вважається відмова у прийнятті на роботу за чорний колір шкіри тощо. Так можна регулювати до безкінечності.

Ми маємо намагання перевести культуру у звичаєве право. Традиційно ж як: чоловік – сильний, він повинен захищати батьківщину. Це ввели у закон, зробили обов’язком. Так само і з культурою. Поки це не стане звичаєвим правом, поки не вкоріниться: не чіпай культуру, бо гірше буде. Сильних же не чіпають – бо можуть убити. Наше завдання – змінити акценти, щоб у суспільстві культура вважалася сильною.

– Глобально…

– Глобально. Але це єдине, що ми можемо. Ми – митці. А митець – він же з Господом сам-на-сам розмовляє. Він же посередників – суддів там, президентів – не бачить. Напряму. Крім правди, у нас немає зброї. У геніїв зброя – істина. А у нас, не геніїв, – правда. Відповідно, ми можемо ставити перед собою лише глобальні задачі. Коли ми говоримо, що завтра прокинемось – а нема Софії, то це те саме звернення до людей, людина повинна схаменутися, стрепенутися. Ми робимо фундамент, а хтось на цьому фундаменті будуватиме вже якісь там громадські справи.

– І коли, за вашими прогнозами, ви цієї мети досягнете?

– Я думаю, що переставити акценти вповні можна за рік – два.

Насправді всі гуманісти роблять це щодня. Ми зараз говоримо про терапію, про ліквідацію диспропорції. Може, в результаті буде ще й хірургія. Таке собі лікування – щоб почали помічати, бо так низько культура в Україні ще не падала.

Сама система управління культурою підсилює занепад культури. Якщо ти такий відомий діяч, моральний авторитет – то вийди і говори правду. А він не може говорити правду, тому що залежить. Журналісти починають відвішувати йому щалбани, кваліфіковані люди – тикати пальцями. Бо моральний авторитет не має права не вийти і не сказати правду. А якщо хоч раз не вийшов, промовчав – усе. Народ чекає самоспалення якогось, а самоспалення – нема.

Ви бачили, до речі, хто у нас на Національних зборах сидів на сцені? Сильні, творчо вдалі, але незалежні люди. Сиділи ті, кого не призначає держава, або ті, кому начхати, призначить його завтра держава чи ні. Якби культура так сильно не залежала від держави, таких людей було б значно більше. У кожному районі, у кожній області. Тому якщо поламати оцю всю систему – я розумію, що це не зовсім формат вашого видання, тому можете не писати…

– Та якраз формат…

– … якщо ви зайдете на наш сайт (http://cultura.net.ua/ – "proUA"), то там побачите програму подолання культурного лиха. Там є проект реформи, і основне у цій реформі – забрати у держави право призначати керівників закладів культури. Фінансування державне повинне бути, але фінансування і призначення – це різні речі. Грубо кажучи, перед ким буде вислужуватися головний режисер театру, якщо його не призначає влада? Перед громадською радою творчих спілок, яка його призначить. А якщо головний архітектор буде призначатися в тому числі за участі екологів? Як він тоді розроблятиме генеральний план? З урахуванням думки екологів, безперечно. Тоді, скажімо, придворний театр – це буде якась локальна меценатська штучка. Хочеш тримати придворний театр – тримай на здоров’я. І не треба тоді кру, мру, тендерної палати та іншої сволоти, бо це контролюватиме місцева громада. Тільки треба збалансувати це діло і започаткувати таку модель соціального партнерства. Якщо ми перевернемо цей камінь, то далі почнеться діалог влади з культурою. Рівноправний діалог, бо влада виступатиме партнером. А зараз нема предмету для діалогу, тільки благочинність.

– Одним із результатів Національних зборів, про які ви щойно згадали, стало оголошення передстрайкової готовності культурних закладів. Скільки закладів в Україні, за вашими даними, готові до цього? Якою буде форма страйку, що це дасть?

– Це цікава штука… Страйк закладів культури – знаєте, культури і так немає, а тут вона ще й страйкуватиме. Потреби в таких страйках практично ніхто не відчуває. Ну, закриється бібліотека яка-небудь, ну музей, письменник не писатиме… І що? До речі, дуже показовим у цьому плані є недавній страйк у Голівуді. У нас повинна була бути прес-конференція, і Олесь Санін каже: "Я не приїду, бо маю термінові справи". Приходимо на прес-конференцію, а він уже там. Питаємо, що таке, він відповідає: "Не повірите. Я повинен був летіти в Англію писати сценарій з моїм американським співавтором. Ми мали зустрітися у Лондоні і сидіти три дні – писати. Але він зателефонував мені і каже: у нас страйк, мовляв, я не прилечу". Я йому: "Як так можна, ми ж в Англії будемо, це ж не Америка. І потім – ми ж не на Голівуд працюватимемо". "У нас страйк, – каже він. – Ми не пишемо сценаріїв. Я – учасник страйку, значить, я не пишу сценаріїв. Ні для кого".

Тобто повноцінний страйк культури – як дія, що може привести до економічного краху – він можливий лише там, де культура інтегрована у суспільство. У нас культура сьогодні – маргінальна, вона на узбіччі. Ну, завтра старці припинять просити подаяння. І що – всім буде погано? Тому страйк культури, про який ми заявили, – це трохи інше.

Дивіться, яка сильна риса культури? Тільки одна – яскравість. Так яскраво і так помітно, як це роблять митці, ніхто зробити не може. Тому страйк закладів культури – це, скоріше, не припинення роботи, а система акцій, які б ударили по владі, по судах, боляче вдарили.

Передстрайкова готовність відтак – це, по суті, готовність до діалогу. Це можуть бути як локальні дії, так і глобальні. Наприклад, ми можемо страйкувати по відношенню до певних персон. Вивісити оголошення: такій-то особі вхід у цей заклад заборонено. Варіантів – купа.

Зараз усі ці виборчі тренування привели до того, що політики думають, що вони знають методи протидії всьому. І їхня задача – свідома чи несвідома – розмазати акценти, якщо відбувається те, що для них небезпечне, чи вони його просто не контролюють. Наше завдання – зробити так, щоб ці політичні технології не діяли. Як у нас було зі зборами: збори були раптово скликані, раптово проведені. Якби ми їх готували півроку, нас засипали б різними заходами, форумами інтелігенції тощо, і наш крик про культурне лихо не прозвучав би. А він прозвучав! Тепер культурне лихо – це вже факт, а не купка маргіналів-інтелігентів. Ми встигли.

Страйк – так само. Раптова і несподівана акція, дуже сильно персоніфікована.

– Щось ваш список ворогів культури не збільшується…

– Не збільшується. Дуже важко відсіяти необґрунтовану лайку від справжніх фактів. Мало поки документів у нас. Список буде рости, звісно. От, наприклад мають наче скоро назбиратися матеріали по Лаврських воротах…

– На кого?

– От як назбираються – я зразу скажу.

– Культура має лобістів у Верховній Раді?

– Нема там ніяких лобістів. Хоча наша система влади й побудована на лобізмі. А ентузіазм людей, котрі вболівають за культуру, обернено пропорційний до часу їх перебування у парламенті. Спочатку – я хочу щось зробити, купа ідей. Потім – я опікуюся тільки своєю галуззю, бо все охопити складно. Потім – часу не вистачає і на свою галузь, і я сідаю на якийсь фонд і в межах того помешкання, що вдалося вибити, роблю хутір культури. Хуторянство таке.

Культура не може працювати на одному лобізмі. От коли буде рівноправний партнерський діалог з владою, лобізм виступатиме одним із додаткових чинників.

– Хтось із політиків обіцяв вам підтримку?

– Та ми не сильно й просимо. Ми запрошуємо до діалогу. Наші плани на найближче майбутнє – зустрітися з віце-прем’єром із гуманітарних питань, з міністром культури, з комітетом з культури тощо. Поговорити, розповісти, запропонувати співпрацю. Від цього багато що залежить. Якщо нас розвернуть від дверей, тоді наша діяльність перейде у максимально яскраву стадію і максимально спрямовану проти тих, хто розвернув. Якщо нам дадуть шанс на співпрацю, то ми спробуємо його використати. Але цей шанс на співпрацю – не ми при них, а саме рівноправ’я. Я, наприклад, не хочу протирати штани у раді при якомусь органі. Часу немає, є чим, крім цього, зайнятися. До того ж ще обов’язково згодом виявиться, що ти підписався під знесенням якоїсь пам’ятки. Тоді доведеться самого себе записувати у вороги української культури, бо крити нічим.

Тому: або діалог – або нічого не вийде. Якщо нам вдасться замакітрити цю історію, то десь рік треба буде на законодавче впровадження всяких змін, і рік культуру тіпатиме – перші призначення і перші звіти про роботу. А далі почнеться поступове покращення. Тобто якщо почнемо саме зараз, то через два роки можна очікувати завершення культурної кризи.