Битви планктона

Приводом для написання цієї статті стала п’ятнична програма "Шустер live". Одразу варто зауважити, що все нижческазане не стосується ані телеведучого, ані формату його програми. Просто це ток-шоу, як одне з найрейтинговіших сьогодні, сконцентровано показує те інтелектуальне дно, у яке спустився наш політикум.

Отож, про все по порядку. Перший політичний раунд програми, був присвячений відомій заяві Путіна про "мазурика, який вкрав літак" та про те, що ми поставляли зброю Грузії під час війни. Про що по ідеї мали б говорити політики?

Про те, що назвати Президента мазуриком — це образа всієї держави, про нелогічний крок Президента України з літаком та про те, як мала б реагувати Тимошенко на поки що голослівні звинувачення в контрабанді зброї. Насправді ж, головний герой цього раунду Андрій Шкіль, на пряме запитання, чому Тимошенко не зреагувала на звинувачення, судячи з усього, забув, що прем’єр хоч і мляво, але зреагувала і заявила, що потрібно розслідувати це питання.

Як можна забувати про подібні речі просто загадка, хоча відповідь на неї виглядає дуже просто. Наші штатні "телелази", які будь-коли говорять на будь-які теми, частіш за все не готуються ні до яких передач. Але головне не це. Питання звинувачення держави, яке в перспективі має всі шанси перерости в другий кольчужний чи навіть Тузлинський скандал, звелося до того, хто більше винний: Тимошенко чи Ющенко. Вийти на трошки вищий рівень і поговорити про те, як має реагувати держава на слова Путіна, чому МЗС не надіслав ноту протесту і не вимагає офіційно підтверджених даних про поставки зброї ніхто не захотів.

Проте вершинними моментами цього раунду стали заяви двох політиків: Володимира Литвина та Інни Богословської. Екс-спікер, на питання про порівняння нинішньої ситуації з кольчужним скандалом епохи Кучми вже через тридцять секунд свого спічу говорив про те, що наша металургія стала. Він нам розповів, що дізнався про це, відвідавши завод ім.Ілліча. Не будемо згадувати, що про проблеми в металургії відомо як мінімум тижні три. Варто лиш зазначити, що пасаж про металургів – це справді щось нове в промовах Литвина. Адже досі, ось уже рік чи півтора, Литвин усі свої спічі на 30-60 секунд прикрашає нетривіальної фразою: "А ви давно були на селі? Поїдьте і подивіться як там живуть люди".

Усе-таки, слова про металургів — це великий прорив, але хотілося б порадити Володимиру Михайловичу об’єднати село і металургів і говорити: "А Ви давно були на селі чи на меткомбінатах’?

Другий герой цього раунду, очевидно хотіла змусити всіх нас плакати. Інна Богословська заявила, що не тільки вона, а й уся її сім’я не спали всю ніч і до ранку обговорювали заяву Путіна. Правда, судячи з заяви, Інни Германівни, ні до чого вони за ніч так і не договорилися, нових ідей не вигадали, і тому надалі вибрали стару стратегію для полум’яних спічів, які будуються за наступною схемою: 1 крок – ніч не спала, думала (емоційна домінанта); 2 крок – Тимошенко і Ющенко нічого не вміють (ніби то інтелектуальне підгрунтя); 3 крок – мені дуже соромно, або мовою оригіналу "Стыдоба то какая" ( видатний державницький висновок).

Другий раунд був присвячений майбутній коаліції. Герой, лідер ЄЦ Ігор Кріль, просто заявив, що перед програмою інтернет не читав, а тому хотів би поговорити про те, що найважливіше – про вивід зарплат із тіні. Але такий поворот коаліційної теми породив бурхливу дискусію. Регіонал і екс-нашоукраїнець Олександр Стоян звинуватив владу в тому, що вона не прийняла його 8 соціальних законів, Нестор Шуфрич, який добре запам’ятав головну настанову політтехнолога СДПУ(о) Георгія Почепцова "Політик вмирає, якщо не породжує тексти", зрозумів, що тут він також може прислужитися українському народові і по суті звинуватив Кріля, що той не хоче підтримати його ідею зниження ПДВ. Ну а заява Шуфрича викликала просто ланцюгову реакцію, і Микола Катеринчук, якому вже, вочевидь, нема чого соромитись, переможно заявив, щось на кшталт: А для чого нам міняти закон про ПДВ, якщо я підготував цілий податковий кодекс. Ну, а власне дискусія про роль ЄЦ в розбудові демократичної коаліції звелася до того, хто її розвалив.

"Переможцем" у цій дискусії став Нестор Шуфрич. Він, ось уже рік чи два при кожній нагоді виголошує промову про якогось міфічного старця, який йому сказав, що Ющенко — це зло, бо клявся на Біблії лівою рукою. Окрім того, Ющенко — це зло, бо під час підйому на Говерлу блискавка вбила людей.

Хотілось би порадити Нестору Івановичу пов’язати його релігійно-звинувачувальний запал щодо Ющенка із Михайлом Горбачовим. В 1986 році напередодні Чорнобильської катастрофи останній відвідав Київ. Потім, коли стався вибух, народна міфотворчість пов’язала ці дві події ( сьогодні можна, наприклад, твердити, що потоп на Західній Україні стався після того, як туди з’їздив Президент). Також, можна провести ще одну аналогію – родиму пляму Горбачова тоді багато хто називав відміткою диявола. Хворобу Ющенка теж можна так назвати. Одним словом, хочеться побажати Шуфричу розвиватися в своїх езотеричних шуканнях і не зупинятися на досягнутому рік тому.

І нарешті на газове питання, по суті не залишилося часу. Але найцікавішою тут була 10-хвилинна заява головного теківця Банкової Богдана Соколовського. Він зумів спочатку сказати одне, а потім дуже красиво довів що сам же собі суперечить. Але диспутанти на це просто не звернули уваги. Спочатку пан Соколовський показав газовий меморандум Тимошенко-Путіна і справедливо зазначив, що меморандуми не є обов’язковими до виконання. Тут би йому варто було зупинитися, але, що ж поробиш, коли всі ми родом з дитинства. Людина Банкової не може сьогодні не говорит про керівну і спрямовуючу роль партії, а відтак Соколовський розповів, що весь цей меморандум — це повний плагіат із усної домовленості Президентів Ющенка та Медведєва.

Після такого пасажу виникло два логічних запитання: 1. Чому усна домовленість – це набагато крутіше ніж "фількіна грамота" підписана прем’єрами? 2. Якщо Президенти усно домовилися про те, що потім вилилося в меморандум керівників урядів, то чому критикувати за це прем’єрів, адже вони поступово виконують те, що їм сказали зверху?

В мовознавстві є поняття фатичної комунікації – це той тип комунікації, який не передбачає жодної подальшої дії (класичний приклад: Питання: "Ви можете подати сіль?’. Відповідь: "Можу", але сіль не передається). Наші політичні дискусії є найкращим прикладом цього типу комунікації. У результаті місяців розмов ми не маємо жодних дій. Ми наперед знаємо, що скаже політик. Але при цьому слід зауважити, що попри сірість нашого політикуму та його ідей було б повною дурістю говорити, що нічого не змінюється. Насправді останній рік приніс цілий ряд великих зсувів в масовій свідомості українців.

Перший і найбільший – суспільство почали готувати до того, що Партія Регіонів може працювати разом з БЮТ. Ще рік тому про це взагалі ніхто не міг навіть подумати.

Другий – партія Регіонів перестала бути монолітною структурою. Це в свою чергу відкриває шлях для цілої низки радикальних та поки ще маргінальних партій.

Зрештою, Ющенко себе остаточно загнав в вузьку нішу Народного Руху України періоду 1994-1998 років.

Проте головна проблема, яка в свою чергу породжує збільшення відсотку тих, хто не вірить в завтрашній день – відсутність нових ідей. Суспільство рухається поки що за інерцією, але інерційна енергія скоро може вичерпатися.