Про роль статевого життя в історії України

На стінах "Українського дому" в Києві ще можна побачити виставку відомих та впливових діячів політики, культури та науки, які мають українське коріння. Загалом, за підрахунками Петра Андрійовича Ющенка, старшого брата діючого президента України, таких особистостей світова історія нараховує десь дві тисячі. Коли півроку назад ця виставка лише готувалася, Петро Андрійович як ідейний натхненник сказав фразу, яку потім ще довго цитували столичні та регіональні ЗМІ: українці, мовляв, запліднили усю планету.

У своїй затятості Петро Ющенко не оригінальний. Ще в перші роки нашої незалежності, коли автор цих рядків плідно співпрацював з націонал-патріотичними та діаспорними структурами і мав відповідне коло спілкування, різні люди висували подібну ідею: підготувати та видати книгу, яку можна назвати "100 видатних українців світу". А власники бензоколонок та іншого бізнесу з української діаспори почали навіть фінансувати видання в Україні власних життєписів, з яких виглядало, що персонально вони, виявляється, таки мали вплив на формування політики, а особливо — економіки Сполучених Штатів, Канади, Франції, Німеччини.

Зазвичай в перших рядах українців, без яких світ би загнувся, згадувалися три персонажі: Анна Ярославівна, королева Франції, Настя Лісовська, вона ж – Роксолана, яка крутила свого чоловіка-султана за одне місце і тим самим заправляла мусульманським світом, та Андрій Вархола з Закарпаття, він же – класик поп-арту Енді Воргол. До речі, на цих трьох китах і досі тримаються переконання патріотів у тому, що без українців історія взагалі могла б зайти не туди і розвиватися не так, що українці мали і дотепер мають увесь світ, і що той, хто цього не хоче помічати – ворог України.

Між тим, рік 2008-й, як на мене, остаточно розвіяв усі ці міфи.

Найперше слід згадати провал телевізійного проекту "Великі українці". Цей формат успішно відбувся в інших країнах, і ніде довкола персоналій не виникало масштабного скандалу, пов’язаного з фальсифікаціями результатів голосування. Та в процесі реалізації проекту виплив ще один показовий факт: виявляється, громадяни України не знають або, як варіант, знають дуже погано власну Істрію і, відповідно, роль в ній окремої особистості. Бо той же Ярослав Мудрий, яким "витиснули" Степана Бандеру, для мільйонів етнічних українців – лише портрет на купюрі достоїнством у 1 гривню. Не кажучи вже про представників інших народів, які населяють нашу територію.

Якщо якісь імена мало що значать для більшості громадян своєї країни, то не треба тішити себе ілюзіями, що особистості, носії цих імен, значили більше для іншої країни, вплинули на хід історії, пішли на своєму життєвому шляху далі тотального запліднення.

Яскравий приклад тому – тижневик "100 человек, которые изменили ход истории". Поки що побачило світ майже сорок випусків, кожен із яких представив окрему персоналію, яка так чи інакше вплинула на політику, економіку, науку та культуру розвинених країн світу. Серед впливових людей – жодної особистості, заплідненої українцем чи народженої українкою. Не кажучи вже про те, що народжених в Україні там нема.

Ви справедливо скажете: видання ліцензійне, видається в Росії (хоч і має київську редакцію), тому не дивно, що українські сліди в світовій історії читачам не показують. Проте серед персоналій майже нема і росіян, і взагалі – братів-слов’ян! З трьох десятків світових історичних "ікон" маємо лише російського царя Петра Першого та першого космонавта світу Юрія Гагаріна. Чому ж ті самі росіяни не ризикнули щедро розбавити цей пантеон особистостей собою? Невже власники проекту поставили їм такі умови? Навряд. Мабуть, все ж таки переважила об’єктивна реальність: не треба перебільшувати значення якоїсь окремої нації для всього світу.

Візьмемо книжкові серії, які нині широко видаються в Україні. "100 знаменитих коханців", "50 знаменитих диктаторів", "100 відомих письменників", "50 відомих терористів" тощо – в жодному (!) переліку ви не знайдете навіть тих, кого українцями вважає брат президента. Думаю, українським видавцям, може, і хотілося б додати до відомих та впливових персоналій пару-трійку українців, та клята об’єктивність і цілком закономірне бажання не виглядати смішним переважають.

Вже кілька років виходить в Україні журнал "Личности". Люди, які там згадуються, здебільшого справді свого часу вплинули на якісь світові процеси, стали законодавцями течій, шкіл, напрямків, моди і таке інше. Станом на сьогодні проект має ще й окремі регулярні випуски: "Личности России" та "Личности Украины". Здається, треба радіти – нарешті і наші особистості виокремилися. Пересічний читач може скласти про них хоч якесь уявлення. Та якщо про відомих особистостей світового та російського масштабу написано бадьоро, цікаво, а окремі історії віддалено нагадують мелодраму чи детектив, то розповіді про особистостей України нічого, крім розчарування та нудьги, переважно не викликають.

Наприклад, про письменника та кінорежисера Олександра Довженка можна хоч зараз знімати серіал, не гірший за одіозного російського "Єсеніна". Самі лише його стосунки зі Сталіним та дружиною, актрисою Юлією Сонцевою, являють захоплюючу історію. Відтак замість цього читаємо… кінознавчу, майже наукову спеціалізовану статтю про творчий метод митця. Де за мудрими фразами справді втрачається яскрава непересічна особистість. Подібний підхід застосовується і до особистостей України. Скажімо, "Педагогічна поема" Антона Макаренка читається і сьогодні цікавіше, ніж кілька сторінок наукового аналізу його педагогічного методу. А якщо уява про особистість не сформована – принижується значення і самої особистості.

Митець, диктатор, революціонер чи вчений цікавлять людство тоді, коли вони постають живими людьми. Не відкрию секрету, якщо скажу: "оживляють" ту чи іншу особистість не в останню чергу журналісти. Ризикну навіть сказати: без підтримки ЗМІ той же Че Гевара не перетворився б після загибелі на портрет із футболки чи значка. А російський вчений-самоук Михайло Ломоносов став іконою через сто років після смерті, коли про його спадщину, практично ігноровану сучасниками, згадали нащадки і, висловлюючись сучасною мовою, розпіарили.

Поки що для креативу під назвою "Українці володіють світом" реальних підстав нема. У нас ще не навчилися робити справжню перемогу навіть зі своїх поразок, або, навпаки – програвати гідно, що вже саме по собі викликає повагу. Українці краще на щось поскаржаться, аніж скажуть: "У нас все добре!" Ті ж самі американці займають чільні позиції в сучасному світі не в останню чергу через наявність у кожного з них "американської мрії".

Поки що українська мрія – бути першими в світі на підставі того, що кілька століть тому наш пращур десь когось запліднив або наша прапраматір десь комусь віддалася. Але час уже показує: для того, аби потрапити в світовий чи бодай європейський контекст, успішного статевого життя явно не досить.