Соборність без симбіозу

22 січня 1919 р. на Софійському майдані було урочисто проголошено возз’єднання Західноукраїнської народної республіки та Української народної республіки. Днем раніше Всенародні збори в закарпатському Хусті виголосили рішення про входження Закарпаття до складу України. Хоча реального об’єднання східної та західної України тоді не відбулося, ця подія мала неабияке значення.

Адже століттями роз’єднані українці об’єдналися з власної ініціативи.

І резонанс від цього був дуже великий. Скажімо, лідер білогвардійського руху на півдні Росії генерал Антон Денікін з обуренням згадував, як офіційне видання уряду Кубанської республіки “по поводу акта воссоединения Галиции с Украиной с пафосом восклицает: "Прекрасная сестра замученного брата-кубанца возвратилась к своей горячо любимой матери-Украине"”.

Зазначимо, що в ті буремні роки Українські схід та захід жили кожен своїм життям. Їхні взаємини складалися не завжди вдало. Проте прості українці активно допомагали одне одному: галицькі січові стрільці боронили Київ від більшовиків, а східноукраїнські добровольці – Львів від поляків.

Справжнє об’єднання Східної та Західної України відбулося вже після Другої світової війни. Про причини того, чому українські Схід та Захід не в захваті одне від одного можна говорити багато і довго. Зауважимо лише, що боротьбу проти повстанського руху у західній Україні Москва провадила у значній мірі руками східних українців. І це мало неабиякі наслідки для роздмухування антагонізму між східняками та галичанами.

Один народ – різні світи

Проте, українці далеко не унікальні в тому, що мешканці різних регіонів сприймають одне одного недоброзичливо. В Європі такі держави не виняток. І тут йдеться не лише про багатонаціональні Іспанію чи Бельгію. Подекуди таким чином складається ситуація і в державах, де, які в Україні, є одна титульна нація. Скажімо, Італія, об’єднання якої завершилося ще у 1870 р., досі лишається розділеною на північ і південь, які дивляться одне на одного приблизно так само – як Донбас на Галичину.

В цьому плані доволі цікавими є спогади Еудженіо Корті – офіцера 8-ї італійської армії, яка в взимку 1942-1943 рр. була розгромлена на Дону. Оповідаючи про ті події, він весь час зауважує, що всілякий безлад, паніку і мародерство чинили саме вихідці з півдня. Один з епізодів просто вражає. Корті описує, як вздовж шляху відступу на снігу сиділи знесилені та поранені італійські вояки, а двоє сицілійців проїздили повз на санях, навантажених мародерською здобиччю. Він зупинив їх і наказав, викинувши награбоване, завантажити поранених. Ті відмовилися. Коли офіцер спробував сам розвантажити сані, то один з солдатів його відштовхнув! Тоді Корті взявся за кобуру з пістолетом, але в підсумку так і не застрелив південців “про що в подальшому неодноразово пожалкував”

Зауважмо: цей італієць упродовж всього трагічного оповідання не пожалкував, що не вбив ворога чи то союзника-німця (взаємини з якими складалися доволі неоднозначно). Він жалкує що не вбив двох співвітчизників-південців, проявив слабкість!

До речі, в італійців теж впродовж останніх десятиліть набуває популярності ідея про сепарацію розвиненої півночі від півдня. Проте, численні виборчі кампанії так і не призвели до розпаду країни.

Очевидно, італійський досвід співжиття півдня та півночі заслуговує на увагу українських адептів соборності. Він легше надається до вивчення ще й тому, що багато українців поїхало до Італії шукати кращої долі – тож, можуть споглядати за вирішенням (чи поглибленням) цієї проблеми зблизька.

Регіони України: домінування чи симбіоз

Автор цих рядків сімнадцять років прожив у Сумах, вісім – у Львові, і ось уже восьмий рік, як мешкає у Києві. За цей час я дійшов до одного висновку, що було би погано, якби якийсь регіон мав визначальний вплив на ситуацію в Україні.

Натомість всю сучасну історію України до певної міри можна розглядати через призму накидання на всю країну панування одного регіону.

Від 1998 р. мені доводиться чути нарікання галичан щодо того, що в 1991-1992 рр. вони втратили свій шанс очолити державу, яка б під їх керівництвом була б незрівнянно кращою. Бо, мовляв, галичани більші європейці, ніж будь-хто інший з українців. Як на мене, то сорок років Совдепу вплинули на менталітет галичан не менше ніж півтора століття австрійського панування.

Галичан обурює, коли одесити встановлюють пам’ятник Катерині ІІ, але самі при цьому носяться з ідеєю встановлення пам’ятника Францу-Йосифу (між іншим, у Чернівцях вже встановили – навіть тоді ще спікер Яценюк завітав). І нічого, що Галичина за цього імператора була однією з найдепресивніших провінцій Австро-Угорщини (чого не скажеш за підросійську Україну). Зрештою, тут є про що сперечатися. І на цей аргумент можна знайти багато адекватних контраргументів.

Але справа, передусім, в іншому. Коли якийсь з регіонів намагається накинути Україні свою ідентичність, то це має здебільшого негативні наслідки.

Показово, що президентство Віктора Януковича сприйняли саме як експансію Донбасу (між іншим, цікаво відзначити, що експансію цього регіону в українських масштабах передрікав ще в 1930-ті роки український геополітик Юрій Липа). І попри те, що антиющенківська пропаганда намагалася прищепити йому галичанську ідентичність – цього не сталося. Східняку Ющенку вдалося уникнути регіональної прив’язки, а Януковичу – ні.

Інша справа, що супротивники Януковича надмірно і невиправдано демонізували Донбас, а потім ще й картинно обурювалися бажанням донеччан сепаруватися. А чого ми ще чекали після дурацьких наклейок на кшталт “Не мочись в подъезде – ты же не донецкий”?! Загалом, проблема соборності в тому, що політики здебільшого експлуатують регіональні відмінності, ніж намагаються їх формувати. Але на те вони й політики, а не історичні особистості.

В доволі цікавій праці “Галичанство” (1956 р.) маловідомий, але доволі цікавий український мислитель Микола Шлемкевич подає дуже цікаву думку:

раціональне галичанство має доповнювати та організовувати буйний махновський схід, але в жодному разі не домінувати над ним. “Оригінальна культура може вирости з неспожитих душевних багатств українського Сходу, — зазначає Шлемкевич (сам родом з Галичини). — В цьому відношенні мале і менше плідне галичанство не має особливих перспектив. Тому підривання і нищення душевних потенцій, інакше повне “огаличанювання” Східної України – це явища для української будучини шкідливі”.

Очевидно, ця думка не може бути істинною в останній інстанції. Але українським керманичам варто задуматися над тим аби збагачувати українську соборність додатковим змістом.