Тронні афери і реанімація трупів

Провінційний польський журналіст Анджей Кемпінський з міста Єлєня Гура нині проштовхує в нашій країні свій докуметальний фільм "Трон в Україні". Цей же фільм, стверджує пан Кемпінський, він направив президентам і головам урядів України і Польщі. До відеодиску він також додав свій заклик створити українсько-польський міждержавний союз.

За словами журналіста, головним героєм цього фільму є Михайло Карачевський-Вовк — нібито претендент на український трон в разі відродження монархічного ладу в українській державі. Пан Кемпінський також висуває ідею створення міждержавного українсько-польського союзу, посилаючись на досвід Речі Посполитої. За його словами, оскільки Конституція відновленої польської держави, прийнята в 1935 році залишається чинною, перепон до цього не існує, отож державні кордони між Польщею і Україною, вважає пан Кемпінський потрібно просто знести. При цьому він посилається на досвід співжиття русинів (себто українців) і поляків у одній державі і на необхідність єднатися проти Москви і Німеччини. Чим особисто Німеччина і Москва не вгодили Анджею Кемпінському, важко сказати. Не відповів він і на запитання, а де ж має бути столиця реанімованої ІІ Речі Посполитої.

Реанімація політичних трупів — справа невдячна. І річ навіть не в тому, що співжиття українців і поляків у "другій Речі Посполитій" було далеко не безхмарним. Зрештою, пан Кемпінський крім себе самого, нікого більш не представляє, а стосовно "реанімації" Польщі в межах 1935 року не йдеться навіть серед таких націоналістичних політичних сил, якою є, скажімо, "Ліга польських родин". Просто суто з прагматичних міркувань: на біса полякам таке щастя як Україна, коли вони самі ледь із злиднів вибралися? Он Західна Німеччина досі "тягне" Східну після об’єднання.

Цікаво інше. Автор цих рядків провів власне дослідження стосовно особистостей, які є персонажами цього фільму. Отже, вперше чоловік під іменем Михайло Карачевський-Вовк "засвітився" у Львові в 1993 році. Сам себе він титулує "Великий князь Київський, Чернігівський і Карачева". Саме цей пан того ж таки року підготував "Перший міжнародний форум відродження монархії в Україні". До речі, і останній. На початку 90-х років минулого століття, коли національна гуманітаристика, в тому числі історична наука, були глибоко занедбані, в молодій українській державі поширилися псевдопатріотичні теорії, рухи тощо. Будь-яка ідея, що мала претензії на новизну, чи навпаки, на глибоку старовину, підхоплювалася напівграмотним соціумом і підтримувалася владою, котра, в свою чергу, і сама не страждала надлишком гуманітарної освіти. До речі, і зараз не надто страждає.

Тому коли пан Карачевський-Вовк створив організацію "Український Шляхетний Союз" і почав роздавати шляхетські титули, на цю гру "повелися" як діти досить серйозні люди. Наприклад, нині покійний Зіновій Кулик — відомий журналіст, колишній голова Держтелерадіо, президент Національної телекомпанії України, якому пан Карачевський-Вовк надав "шляхетство". Або екс-міністр закордонних справ Геннадій Удовенко — йому від пана Карачевського-Вовка взагалі дістався, ні багато ні мало, графський титул. У 1997 році журналісти помітили "князя" навіть в оточенні тодішнього президента Леоніда Кучми. Голову держави не засмутило, що "претендент на престол" не приховував претензій на повернення собі у власність земельних ділянок у центрі Києва. Причому не якихось, а тих, де розташована Верховна Рада. Принаймні так стверджував пан Кемпінський на прес-конференції в УНІАН. Апетити "великого князя" розповсюджуються і на земельну ділянку, де зараз стоїть готель "Київ".

Сам Михайло Карачевський-Вовк стверджує, що він є нащадком князя Михайла Чернігівського, вбитого монголо-татарами під час поїздки в Золоту Орду. Тим часом, у жодній із відомих на сьогодні авторитетних генеалогічних джерелах і виданнях княжий рід Карачевських-Вовків не зустрічається. Немає його, зокрема і в Almanach de Gotha — "Готському альманаху", де зазначені всі монархічні, включно з князівськими, роди. Фахові геральдисти і історики стверджують: раз того чи іншого княжого роду нема в Almanach de Gotha — його просто не існує в природі. Натомість Карачевські-Вовки згадуються в "Родословній книзі Чернігівського дворянства" Г. Милорадовича (Санкт-Петербург, 1901 р.). серед жалуваного дворянства. Фактично — дрібної шляхти. Що його спонукало "роздути" себе до князя — важко сказати.

Пан Анджей Кемпінський уже давно створює піар самозваному "князю". В місцевому польському виданні під назвою BO! Tutaj! він років сім тому вміщував репортажі про свого "підопічного". Тепер ось вийшов на публіку з фільмом. Причому сайт кінотеатру "Жовтень", де проходив єдиний показ фільму "Трон в Україні", повідомляв, що роботи пана Кемпінського є в багатьох бібілотеках світу. Насправді існує єдиний Анджей Кемпінський, чиїх книги справді можуть претендувати на європейський статус. Це викладач Познанської музичної академії Анджей Марія Кемпінський, відомий історик і філолог, репренсований у 60-х роках ХХ століття за політичну діяльність.

Чому саме зараз з’явився в Україні цей дивний фільм? По-перше, за останні роки про фізичне існування на цьому світі пана Карачевського-Вовка в Україні встигли підзабути. По-друге, рівень гуманітарної освіти у сучасної української політичної еліти, як і в перші роки незалежності, залишається низьким. Це стосується рівною мірою як голів райадміністрації, так і президента. Досить згадати, що Віктор Ющенко певний час любив згадувати про свою нібито спадкоємність із останнім кошовим отаманом Запорізької Січі Петром Калнишевським. Зараз, щоправда, не згадує — можливо, після публікацій кандидата історичних наук Андрія Стародуба, де фаховий історик довів якраз протилежне.

Є тут одна цікава деталь. Практика самозванців показує, що малограмотних урядовців або бізнесменів, котрі страждають певним комплексом неповноцінності через своє пролетарське походження, дуже легко "розводити на бабки", даруючи за гроші фальшиві титули і нагороди. Нам, щоправда, невідомо, чи займається пан Карачевський-Вовк такого роду діяльністю. А от інший герой писань пана Анджея Кемпінського — Юліуш Новіна-Сокольницький був помічений на цьому неодноразово. Цей пан, видаючи себе за "останнього президента Польщі в екзилі", продавав військові звання і нагороди неіснуючої "Польської Армії в екзилі" за суми від $100 до $1000. Насправді останнім президентом Польщі в екзилі був Ришард Кошаровський, який 22 грудня 1990 року передав свої повноваження всенародно обраному польському президенту Леху Валенсі.

Втім навряд чи Україна захоче ще раз постати посмішищем серед міжнародної спільноти. По-перше, гуманітаристика в Україні вже проявляє ознаки одужання. По-друге, гадається, вже вистачило скандалу з так званим "Міжнародним орденом Святого Станіслава", котрий умудрився вручити свої "брязкальця" кільком відомим діячам і політикам. А серед них — і дружина екс-президента Леоніда Кучмии, і колишній міністр оборони Олександр Кузьмук, і екс-міністр фінансів Микола Азаров, і спортсменка Яна Клочкова, і співачка Ані Лорак, і нинішній секретар РНБО Раїса Богатирьова. Річ у тому, що громадські організації, які створюються як "ордени", знаходяться поза міжнародним правом. Особливо в монархічних державах, де рицарські ордени можуть існувати лише або від королівського двору, або від Ватикану.

Те ж саме стосується і шляхетства, котре може підтверджуватися або надаватися лише діючим монархом. Втім, українське законодавство дозволяє зареєструвати будь-яку громадську організацію під будь-якою назвою. Хоч "Орден бікіні" (якщо вже з "Підв’язкою" англійці на кілька століть випередили).

Що ж до пана Анджея Кемпінського, то і він, і ті, кого він підтримує, очевидно все ще вважають українців за лохів. А даремно…