Роман Гуцуляк: У нас часто плутають реставрацію з євроремонтом

До Міжнародного дня пам’яток і визначних місць та Дня пам’яток історії та культури України (18 квітня) "proUA" не вдалося знайти пам’яткоохоронця, котрий оптимістично б дивився на стан збереження культурного надбання нашого народу. Фахівці підрахували, що за період двох Світових воєн Україна втратила 25 пам’яток, а за роки незалежності – вже більше, ніж 40.

Як пережити надбанню предків наших сучасників, "proUA" розпитав в.о. директора Державного науково-технологічного центру консервації та реставрації пам’яток "Конрест", член-кор. Академії будівництва України, к.х.н. Романа Гуцуляка.

- Пам’ятки історії та культури України зараз переживають складні часи. Реставраторам – теж?

- Якщо підійти формально, то в нас "реставрація пам’яток" – як галузь господарства – не існує, а отже не існує цілісної системи. У нас лише в декількох вузах є спеціальність "художник-реставратор". Тоді як для реставрації потрібні архітектор-реставратори, технологи-реставратори, інженери-реставратори. Лише недавно нам дали на рецензію проект доповнень до переліку будівельних спеціальностей. Можливо за декілька років щось зрушиться і технічні вузи почнуть готувати інженерів і технологів-реставраторів.

А поки що в нас "реставрують" всі, кому заманеться. Хоча за часів Союзу наша школа реставраторів вважалась однією з кращих в Європі. Зараз у нас просто катастрофічно не вистачає фахівців, бо їх держава вже майже 20 років просто не готує. Так само як не готує і фахівців з охорони пам’яток. В Україні взагалі немає фахівця з реставрації каменю, дуже мало реставраторів дерева. Поки-що є реставратори живопису і металу. Технологів-реставраторів можна на пальцях порахувати. 5-6 років у нас іде на підготовку фахівця, якому ми платимо зарплату, а не стипендію. Не вирішується і проблема й атестації фахівців. Така ж ситуація з лабораторіями та сертифікацією продукції для реставраційних робіт. І все тому, що в нас немає галузі господарства — "реставрація пам’яток". В Австрії, наприклад, реставрація – рентабельна галузь.

- Можливо це проблема "семи няньок", коли охороною пам’яток у нас відають два міністерства?

- Не лише Мінрегіонбуд та Мінкультури, а ще два спеціальні державні органи в складі Мінкультури — Служба охорони пам’яток, Служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, частково МЗС, у складі якого є Нацкомісія ЮНЕСКО, Міносвіти і НАН України та ще місцеві органи влади.

Часто вони виконують паралельні функції, і це спричиняє лише конфлікти. Таке розмежування функцій суперечить міжнародним нормам, відповідно до яких об’єкти культурної спадщини не можуть бути відокремлені один від одного і повинні розглядатися в єдиному комплексі заходів з обліку (виявлення, наукового вивчення, класифікації, державної реєстрації), захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації та музеєфікації всіх видів і типів пам’яток.

У багатьох країнах існує чітка вертикаль, і пам’яткоохоронці мають реальну владу.

А в нас – Іван киває на Петра…Тому і немає системного підходу до охорони і збереження культурних цінностей, відсутні координація і збалансованість в їх збереженні, управлінні та фінансуванні. І про це говорять не тільки фахівці на кухні.

Рік тому експерти ЮНЕСКО/ІКОМОС

в своєму звіті чітко записали, що державні органи України різного рівня не мають у своєму розпорядженні жодного адекватного механізму та юридичної можливості для розроблення єдиної політики управління та для керування цими об’єктами (мається на увазі Лавра і Софія) на належному рівні.

- Вже пройшов рік від цих рекомендацій, чи є інформація про створення одного центрального органу управління?

- Серед фахівців вже давно йдуть розмови про необхідність створення єдиного вищого органу державного управління охороною пам’яток. Але незважаючи на рекомендації ЮНЕСКО конкретно нічого з цього приводу не робиться. Я, принаймні, не чув.

Об’єктивно, в країні зараз немає грошей на таку масштабну реорганізацію, але і політичної волі зробити це – також нема.

- Ви згадали про гроші. Чи це головна проблема, чому власники пам’яток "реставрують" без документів?

- Наша ціна залежить від пакету документів, що готуються відповідно державних будівельних норм по реставрації. Зверніть увагу на це формулювання. Він коштує від 5 до 30 тисяч гривень. Весь пакет проектної документації – в десятки разів більше. Як правило, такі кошти навіть на реставрацію церков ідуть із держбюджету. Ми проводимо, крім дослідження пам’ятки, авторський нагляд за виконанням робіт та науково-технічний супровід. Наприкінці – видаємо звіт.

Однак на проектній документації та особливо на дослідженнях замовники намагаються зекономити. І якщо, наприклад, працюючи у Видубицькому монастирі якийсь час ми мали таке розуміння від намісника то досить швидко його керівництво "пояснило на що слід витрачати кошти"…

Звичайно, гроші немалі, тому замовники намагаються економити, не розуміючи, що в результаті втрачається значно більше…. Але не лише вони економлять. Те що відбувається з тендерами інакше ніж парадоксом важко назвати. Виграє не та фірма яка знає і вміє виконати необхідні роботи, а та що запросила нижчу ціну Хоча вона може не мати досвіду в реставрації пам’яток і навіть розуміння з чим їй доведеться стикнутися. У нас, на жаль, часто плутають реставрацію з євроремонтом.

- Ви казали, що в нас зовсім небагато організацій, що займаються реставрацією...

- Якісною з дотриманням всіх норм – небагато. Але фірм, що надають такі послуги – маса. У нас тепер взагалі незрозуміло – треба мати на проведення реставраційних робіт ліцензію чи ні. Згідно із Законом про ліцензування – не потрібно, а у Законі про будівельну справу записано, що необхідно.

- А скільки держава виділяє на реставрацію?

- Назву лише цифри по Мінрегіонбуду. По Програмі "Паспортизація та реставрація пам’яток" — у 2007 році – 72 мільйони, 2008 – 32 мільйони, 2009 – 71 тисяча гривень…це при тому, що в Україні 14 тисяч пам’яток архітектури і містобудування і кожна друга в тяжкому стані. А 70% пам’яток потребує негайної реставрації.

І часто ці кошти приходять в четвертому кварталі, коли неможливо проводити роботи на фасадах чи реставрувати дах. І таким чином, чиновники штовхають замовників або до порушення норм, або до нецільового використання державних коштів.

- Якщо така трагічна картина по Україні, то чи мають шанс наших 14 кандидатів, що внесені у Тимчасовий список, потрапити до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО?

- Якщо Україна хоче заробляти на туризмі, то нам Список ЮНЕСКО необхідний. Я не раз був свідком, як іноземці вибирали куди поїхати, гортаючи довідник ЮНЕСКО. І як правило обирають ту країну, де десять пам’яток, а не дві…До речі, у нас від туризму жодної копійки на збереження пам’яток не перепадає — і це треба змінювати, бо турист, хоче бачити пам’ятку в хорошому стані, а не розваленою...

Стан пам’ятки впливає і на їх шанси потрапити до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО.

ЮНЕСКО обмежує кількість пам’яток, які можуть бути включені до Списку, адже має обмежені можливості щодо видатків на адміністрування, контроль і допомогу. Тому і правила та умови включення до Списку досить жорсткі – на рік від однієї країни може бути номінована лише одна пам’ятка, яка вже включена до Тимчасового списку. Дальше відбувається конкурс між претендентами від різних країн.

А зважаючи на нашу "поліцентричність" в питанні подання кандидатів, і на стан збереження, — то потрапити до Списку буде нелегко. Наприклад, у Бахчисараї експерти ЮНЕСКО були вражені, що пам’ятка ХVI ст. пофарбована олійною фарбою. І попробуйте її зараз включити у Список ЮНЕСКО. Тепер більшою проблемою для реставраторів є зняти цю фарбу, ніж підібрати нову, природну для реставрації. Не кажу вже про вартість робіт.

- Чи мав право директор дозволити таке "фарбування" ханського палацу?

- По закону не мав права цього робити. Але теж по закону – він як міг дбав за стан пам’ятки, яка руйнується, яку відвідують тисячі туристів, а таке пофарбування у нас тягнеться ще з радянських часів… Що ж до відповідальності, то в нас рідко, але бувають випадки, що знімають директорів за незадовільне збереження пам’яток чи ведення реставраційних робіт.

- Такі помилки – це наш винахід, чи це розповсюджена практика?

- На жаль, історія знає багато прикладів невдалої реставрації. Приведу історичний приклад про нашу унікальну пам’ятку ХІ століття — церкву Спаса на Берестові. Однією з її особливостей є те, що на одних і тих же стінах зустрічаються (читай збереглись) фрески ХІ та ХVII ст. – тобто одні з перших та останні з відомих на Україні, а крім того – настінний живопис ХVII- ХVIIІ ст., виконаний в техніці темпери та олійного живопису.

Так от у 1909-14 рр професор Покришкін, реставруючи церкву, відновлював і цоколь. Він укріпив його цементом, який на той час був відкриттям – останнім досягненням науки і технології, покликаний вирішити всі проблеми. Однак в результаті цемент сильно пошкодив автентичний матеріал, місцями відірвав по 2-3 см плінфи (цегли ХІ століття).

Тепер, при реставрації у 2004 році, ми змушені були його в терміновому порядку видалити. Цемент був настільки якісний, що кирка відскакувала. До речі дослідницькі і проектні роботи, були профінансовані Фондом Гетті, що співпрацює з Фондом збереження пам’яток ЮНЕСКО, а виконання реставраційних робіт – мерією м.Києва. Особливих проблем, щоб відкрити церкву Спаса на Берестові для відвідувачів немає, але необхідно завершити розпочаті реставраційні роботи.

- Зараз місцеві влади хочуть скопіювати західний досвід і передавати замки в концесію, як Ви до цього ставитесь?

- Дуже обережно. Бо основною діяльністю концесіонера буде не збереження пам’ятки і на проведенні екскурсій він не заробить багато. Тому у замках буде розвиватись більш прибутковий бізнес. А зважаючи на нашу пам’яткоохоронну "горизонталь", то ще обережніше.