Криза в НАТО: для чого Туреччина підриває атлантичну єдність

Напередодні саміту НАТО в Лондоні 3-4 грудня розбіжності між країнами-членами досягли критичної позначки

З моменту створення Північноатлантичного альянсу минуло вже 70 років і за цей час організація колективної безпеки і оборони адаптувалася до різних викликів та загроз, починаючи від межблокового протистояння з СРСР у роки "холодної війни", закінчуючи міжнародним тероризмом і гібридними погрозами епохи глобалізації. Здавалося б, військово-політичну міць цього блоку, на країни-члени якого припадає 70% світових військових витрат, ніщо не може розтрощити. Однак, останнім часом НАТО підривають зсередини самі країни-члени.

Першим ударом стали розбіжності між президентом США Дональдом Трампом і канцлером Німеччини Ангелою Меркель щодо доцільності збільшення витрат на оборону країн-членів НАТО до 2-4% від ВВП, які тягнутися з 2017 року. Потім був удар нижче пояса від президента Франції Еммануеля Макрона, який кілька тижнів тому заявив, що у НАТО помер "мозковий центр" і потрібно створити військовий союз в рамках Євросоюзу без участі американців.

Минулого тижня президент Туреччини Реджеп Ердоган відправив НАТО в нокаут, заблокувавши план по зміцненню оборони Естонії, Польщі, Литви та Латвії для стримування експансіоністської політики Росії у Східній Європі. Турецький лідер намагається отримати свої вигоди, відмовляючись слідувати правилам гри НАТО. Роз'єднаність в НАТО відповідає інтересам Росії.

Криза в НАТО: "м'язи НАТО" збунтувалися

Туреччина бере участь в НАТО з 1952 року і її збройні сили найчисленніші після американської армії серед інших країн-членів. В збройних силах Туреччини служить понад півмільйона осіб, а кількість танків, одиниць бронетехніки і авіації обчислюється тисячами. Військово-морський флот Туреччини найпотужніший в Чорному морі і один з найбільших в Середземномор'ї. Недарма, за країною закріпилося неформальне прізвисько "м'язи НАТО". Туреччина вірою і правдою виконувала роль ключового союзника США і європейських країн – брала участь в Корейській війні 1950-1953 рр., військових операціях на Балканах в 90-х, у військовій операції в Афганістані. Однак, з приходом до влади у Туреччині помірного ісламіста Реджепа Ердогана, зовнішня політика почала стрімко змінюватися. Зараз Туреччина позиціонує як регіональний центр сили, який не бажає узгоджувати свої дії з НАТО, проводить зближення з Росією та Іраном, прагне скоротити вплив США на Близькому Сході.

Туреччина відстоює свої інтереси у Сирії і проводить військову операцію в прикордонних районах близькосхідної країни проти збройних формувань місцевих курдів. Турецькі військові розраховують перервати канали повідомлення між курдським озброєним угрупуванням "Загони народної самооборони" з терористичною організацією "Робоча Партія Курдистану", яка влаштовує провокації на території Туреччини. Курдські сепаратисти хочуть створити свою державу на прикордонних територіях Туреччини, Сирії, Іраку та Ірану. Анкара проводить військову операцію з метою створення буферної зони шириною тридцять кілометрів уздовж всієї турецько-сирійського кордону і заселити її сирійськими біженцями, які перебувають у населених пунктах Туреччини. НАТО не підтримує політику Ердогана в Сирії.

Політолог-міжнародник Георгій Кухалейшвілі вважає, що Ердоган шантажує НАТО і, відмовляючись підтримати оборонний план для прикордонних з Росією країн, хоче змусити Америку і Європу не заважати турецькій армії закінчити військову операцію на північному-сході Сирії. Анкара готова підтримати оборонний план щодо стримування Росії, який буде обговорюватися на саміті в Лондоні, якщо США і Євросоюз визнають терористами сирійських курдів, які насправді беруть участь в антитерористичній коаліції для боротьби з ІДІЛ і внесли істотний внесок у розгром ісламських екстремістів на території Сирії.

Своїм демаршем Ердоган створив привід для внесення своїх пропозицій до порядку на саміті НАТО. Аналітик Нур Озкан Ербай вважає, що Ердоган запропонує зробити пріоритетом діяльності НАТО врегулювання гуманітарної кризи в Сирії, фінансування буферної зони і надання допомоги Туреччині в боротьбі з курдськими сепаратистами. Якщо йому відмовлять у допомозі, то в НАТО не буде консенсусу. Без одностайної згоди всіх країн-членів НАТО неможливо прийняти рішення по жодному питанню, включаючи політику стримування Росії. Ердоган вдарив по самому слабкому місцю альянсу – негнучкою системою прийняття рішень.

Криза в НАТО: російський слід

На думку політолога-міжнародника Георгія Кухалейшвілі, Туреччина сприяє Росії, блокуючи процес прийняття рішень в НАТО. Адже заблокований Туреччиною план НАТО націлений на протидію російської загрози на східному фланзі. У країнах Балтії немає потужних збройних сил, здатних позмагатися з російською армією – другою армією у світі. На думку співробітників американської аналітичної корпорації РЕНД Яна Осборна і Стефана Фанагана, зміцнити обороноздатність Польщі, Естонії, Литви і Латвії шляхом інвестування НАТО понад 120 млн дол. в придбання різного спеціального обладнання для збройних сил цих країн, включаючи сучасну стрілецьку зброю, датчики, засоби зв'язку, створення центрів збору і обробки розвідданих, проведення різних тренінгів у сфері протидії кібер-загроз і гібридним загрозам, яскравим прикладом яких є агресія РФ в Україні.

Туреччина надає велику послугу Росії, яка збільшує військову присутність біля кордонів країн Балтії, поки НАТО не діє через протиріччя. Москва чинить психологічний тиск на колишні радянські прибалтійські республіки, завершивши переозброєння військових частин по всій країні ракетними комплексами "Іскандер", радіус ураження яких охоплює країни Північної Європи, Балтії, Німеччини та Польщі. Вони вже стоять у Калінінградській області. Росія проводить військові навчання з перекиданнями великих формувань зі сходу на захід. Туреччина створює перешкоди політики НАТО стримування Росії, отримуючи певні вигоди.

Кухалейшвілі вважає, що в умовах непростих відносин зі США та ЄС, Туреччина намагається використовувати зближення з РФ в якості противаги: закуповує російські зенітно-ракетні комплекси С-400, здатні завдати шкоди американським винищувачам п'ятого покоління. У відповідь на відмову США постачати в Туреччину винищувачі F-35, режим Ердогана розглядає можливість закупівлі російських літаків. Турецька армія й російські війська спільно патрулюють території Сирії, звідки пішли американські військові.

Криза в НАТО: замкнене коло

Захід неоднозначно зустрів бунт Туреччини в НАТО. Канцлер Німеччини Ангела Меркель заявила, що виступає за збереження членства Туреччини в НАТО і вважає важливим співробітництво з Росією в Сирії у сфері безпеки. Президент Франції Еммануель Макрон жорстко відреагував на блокування Туреччиною оборонного плану НАТО, відмовився підтримувати військову операцію в Сирії. Американський сенатор Крістофер Ван Холлен пригрозив санкціями проти Туреччини за порушення прав курдів і наміри випробувати С-400. Поступка Ердогану стане нокаутуючим ударом по репутації західних країн, визнанням їх нездатності домінувати навіть у зоні відповідальності НАТО.

У той же час Захід не може виключити Туреччини з НАТО, оскільки немає такої процедури в статуті альянсу, а її дії стануть більш реакційним. Туреччина продовжить військову експансію на Близькому Сході і зближення з Росією, якщо покине НАТО. Захід міг би позбавити Туреччину доступу до військових технологій та озброєння, ввести обмежувальні заходи, позбавити права голосу, щоб розхитати режим Ердогана і створити умови для його повалення. Шанси на успіх такої політики занадто малі, оскільки Ердоган збудував у Туреччині жорстку вертикаль влади. Він сконцентрував всю повноту влади у своїх руках завдяки конституційній реформі. Глава Туреччини репресував своїх супротивників в державних органах та збройних силах. Криза НАТО нагадує замкнуте коло.