Блог

Оленка Клочко: Боляче не тому, хто загинув, а тому, хто залишився жити.

Лише тоді, коли лихо трапляється особисто з вами, чи з вашими рідними, ви починаєте дивитися на нього зовсім з іншого боку.

0

comments9890

Оленка Клочко

Журналіст, редактор, лінгвіст, волонтер

Українка у Польщі

Щаслива дівчинка з інвалідністю через порушення голосовимови

Авторка блогу "Українська з Оленкою Клочко"

Працювала журналістом у виданнях "Гіпотеза", "Коментарі", "Коментарі. Харків"

Отримала вищу освіту за напрямком "Прикладна лінгвістика", а також "Видавнича справа та редагування" у Харкові

Здобуваю післядипломну освіту у Польщі в Університеті Адама Міцкевича за напрямком "Журналістика та соціальні комунікації" (докторантура)

Займаюся проєктами із вивчення соціальних комунікацій, розвитку та впливу сучасних медіа



 

Боляче не тому, хто загинув, а тому, хто залишився жити.

 

Лише тоді, коли лихо трапляється особисто з вами, чи з вашими рідними, ви починаєте дивитися на нього зовсім з іншого боку. Наша країна відчула на собі весь біль втрати. Відчула до самих кінчиків пальців страждання та жах смерті. Та зрозуміла, наскільки це почуття руйнує розум та волю. І тому, саме ми були зобов’язані направити усі сили на винищення примітивних інстинктів помсти та жорстокості, але, на жаль, не змогли…

На тлі новин, що з’являються в інформаційному просторі, а особливо - того медіа контенту, яким зараз переповнені соціальні мережі, просто дивуєшся, як ще існують люди, здатні на милосердя та співчуття, щире та неупереджене.

Коли хтось бажає повторення землетрусу для Туреччини та Сирії за співпрацю з  росією, коли хтось у коментарях до відео з розстрілом зв’язаних полонених додає схвальні коментарі, стає страшно за себе, та за людство в цілому. Як можна вбити беззбройного? Як це можна виправдати? Війна все спише? Ні! Тільки не зараз! Як можна радіти руйнуванню міст? Як можна казати про те, що хтось заслуговує на гуманітарну допомогу, а хтось - ні? Коли цілі держави втрачають в один момент тисячі людських життів. І якщо на природні явища ми не можемо впливати, то на ставлення до полонених і до ворога можемо. Проте навіть війна має свої правила.

Ми стаємо до неможливого злими. Страх змушує людей скоювати незбагненні вчинки, що перетворюють їх у слабких примітивних мавп. Це відбувалося й до війни, але ми обирали не звертати увагу на тих, хто міг натовпом бити одного, на тих, хто міг відбирати у слабких, на тих, хто тікав з місця злочину. Але нехай у мирний час цього можна було не помічати, адже наслідки торкнуться лише учасників. А наслідки від того, що зараз діється – будуть для всіх. Починаючи від катувань у відповідь наших співвітчизників, до ставлення світової спільноти до українських проблем. Такі люди існують у всіх країнах, і ми також не є винятком, але коли їм в руки попадає зброя, коли вони можуть бути на передовій, коли від їхніх дій залежить майбутнє – на це не можна закривати очі. Такі люди думають лише про себе і лише зараз, і ні в якому разі не про наслідки, навіть, для самих себе.

Якщо ми побачили це відео, то його побачив і російський військовий, який, можливо, зараз стоїть поруч з полоненими українцями, чи просто з громадянами, які знаходяться на окупованих територіях. Що буде з ними, залежить вже від його психіки, а як ми , у росіян з нею не все гаразд. Це відео показує українську армію зовсім не в тому вигляді, в якому вона є насправді, перед іншими країнами, перед тими, хто надає нам допомогу. А без неї нам буде кепсько.

Якщо ми хочемо здобути перемогу – нам потрібно хоча б додержуватися правил. Як війни, так і нашої віри та совісті.  

 



comments

Новини партнерів

comments

Інші матеріали автора


Новини

Підписуйтесь на повідомлення, щоб бути в курсі останніх новин!