Побажання мінкультівському «збитому льотчикові»

На зустрічі міністра Ткаченка та глави нової Держслужби етнополітики та свободи совісті Олени Богдан із лідерами церков не було одного з провідних архітекторів нашої автокефалії – Андрія Юраша. У той час, як пані Богдан набирала собі очки, обіцяючи не закривати храми на карантин, пан Юраш сидів на іншому заході, нижчому за статусом. Кажуть, бадьориться, але стан пригнічений: спілкується важко, іноді з роздратуванням, губиться у відповідях. Багато хто все ще жаліє його, виражає співчуття. Він злиться.

Своїм соратникам, що були партнерами і друзями, Андрій Васильович подає свій перехід у Відділ Управління Департаменту гуманітарної і соціальної політики Секретаріату Кабміну як неабияке підвищення та нові можливості: замість якоїсь там держслужби, діяльність якої все одне координується Мінкультури, він потрапив до загону спецпризначення, "особливий підрозділ Кабінету міністрів", і тепер сам будь-кого "закоординує". На новій посаді Юраш намагається вийти на ВСЦіРО, на глав церков, добитися особистих зустрічей з кожним. Митрополитові Єпіфанію, говорять, пообіцяв храм Спаса на Берестові. Блаженнішому Святославові – просування закону про капеланство. Але чи є в нього зараз необхідний ресурс?

Пропозиції, які Юраш робить Шмигалю, той сприймає скептично. І недивно: з Мінкультури пана Андрія виставили зі скандалом, а тепер він ще і судиться з Кабінетом міністрів. Чи то п’ятий, чи то шостий вже позов за ліком. І воно йому треба? Ясно ж, що посаду голови ДЕСС йому не повернуть. Адже позиватися до власного працедавця – невдячна справа.

Гірка і справедлива наша історія. Не так давно всесильний пан Юраш розсилав таємні указівки губернаторам про те, як "вписатися" в створений Петром Порошенком історичний момент і підтримати ПЦУ. А скільки крові він випив із патріарха Філарета тільки за цей рік, під час ганебної так званої "ліквідації" Київської Патріархії? Маленькі витівки з реєстром і паперами. Великі образи. Повне ігнорування протестів, судових позовів, моральних стандартів… Це було, скоріше, схоже на спробу ліквідації заслуженого старця. Тепер же, попри різницю у віці, вони все більше схожі один на одного. І своїм непростим, амбітним характером. І неоцінимим вкладом в історію Єдиної Помісної Церкви. І тим, що потім виявилися нікому не потрібні.

Будемо відверті: якщо ПЦУ – улюблене дітище Андрія Васильовича, то греко-католикам Києва і Львова дякувати йому було особливо нема за що – навіть у ті роки, коли він був при силі. А зараз? Гострий конфлікт із колишнім працедавцем, суди з нинішнім, алкоголь, старі зв’язки йдуть з рук…

І все ж таки побажаємо Андрію Юрашу того, чого бракує Україні – справедливого світу з усіма. Передусім – із самим собою. І справедливого, рівного відношення до всіх на новій посаді.

Читайте Comments.ua в Google News