Актриса Поліна Василина: під час війни я залишилася без нічого, доводилося навіть жити в театрі

Коли почалася війна, виконавиця головної ролі в серіалі «Скажені сусіди» Поліна Василина навіть уявити собі не могла, через що їй доведеться пройти

Якщо "погортати" її Instagram, складається враження, що у Поліни Василини був вдалий минулий рік. Зйомки у двох зарубіжних серіалах і в одному вітчизняному, робота в театрі, заняття спортом, зустрічі з друзями, круті фотосесії – досить насичене життя. І жодного рядка про те, чого їй усе це коштувало…

Після пограбування вже три роки не почуваю себе в безпеці

– Поліно, останнім часом вас зовсім не помітно в медіапросторі...

– А що мені розказувати? Чим я зараз можу бути цікава людям? На даний момент я ніде і ніхто. Коли почалася війна, як і більшість моїх колег залишилася без роботи, в кіно не знімалася. Про акторів починають писати або у зв’язку з новим проєктом, або коли щось відбувається в особистому житті. В мене зараз ні там, ні там – нічого. Увесь минулий рік займалася виживанням у прямому й переносному сенсі. І тільки от-от все потроху починає налагоджуватися.

– Що ви маєте на увазі під виживанням?

– 23 лютого я закінчила зйомки в одному проєкті. Зі мною мали розрахуватися. Але наступного дня в нашому житті все змінилося, все пішло не по плану… На жаль, в мене немає ніякого бізнесу, який приносить додатковий дохід, – декого з акторів це врятувало. Не було й фінансової подушки. Тож довелося шукати, за що жити. Мовчу вже про те, що ще потрібно було хоч трохи донатити на ЗСУ.

– У 2020-му вас обікрали. Так і не знайшли злодіїв?

– Ніііі! Про що ви?! Ніхто нікого не шукав, тому хепі-енду в цій історії не було. Після неї залишилася тільки темна пляма в моєму житті. З одного боку, та історія зробила мене сильнішою. З іншого, я й досі – вже три роки – не почуваю себе в безпеці. Хоча той найскладніший період нібито й пройшов, щодня стикаюся зі своїми страхами, які посилилися після повномасшабного вторгнення. Це дуже складно. Зараз шукаю можливість пропрацювати цю проблему з психотерапевтом. Але є один нюанс: процес має бути тривалим, і це, м’яко кажучи, недешево. А я після того, як мене пограбували, залишилася без нічого. До того ж з’явилися борги. І тут починається пандемія, роботи немає, борги віддавати нічим… Щойно кіно- і серіальна індустрія ожила, почалася війна. Просто замкнене коло. Поки що намагаюся самостійно боротися зі страхами, якогось себе заспокоювати.

Але якщо так подумати, мені гріх скаржитися – нині багатьом людям живеться ще важче.

У Польщі бігала по кастингах, як студентка

-- Кажете, роботи під час війни не було. Але ж ви знімалися у Бельгії і Польщі…

– Це окрема історія. За пів року до повномасштабного вторгнення мене вперше затвердили в зарубіжний проєкт – бельгійський серіал. Я ретельно готувалася до зйомок – підтягувала свою англійську, бо в кадрі мала говорити на ній, займалася фізичною формою і вже в березні повинна була бути в Бельгії. В перші дні війни ми з сім’єю виїхали з Києва, і про проєкт я зі зрозумілих причин навіть не думала. І ось саме в цей момент на електронну пошту приходить лист – мовляв, Поліно, ми все розуміємо, але чекаємо на тебе. Мені потрібно було виїхати до Європи, а звідти вже мене обіцяли забрати.

Я вагалася: їхати чи ні? Приймати рішення було складно – робилося це через біль і страждання: тут в мене залишалася сім’я, і я не знала, чи зможу потім повернутися. А якщо повернуся, то коли?.. Чесно кажучи, аби були гроші, напевно, я б відмовилася від цієї пропозиції. Але за тих обставин нехтувати роботою було нелогічно, тож вирушила на Західну Україну, пішки перейшла кордон з Польщею і опинилася у Вроцлаві у волонтерів. І тут отримую нове повідомлення: зйомки скасовуються! Крім мене в проєкті були задіяні ще кілька українських акторів, але не всі вони змогли виїхати за кордон. Я в сльози! Що робити далі? Повертатися додому? Але чи варто? Там відбувається таке жахіття… Дуже розгубилася, кілька днів збирала себе до купи. Зрештою вирішила: вдома мені зараз точно немає на що розраховувати, тож треба зробити щось там, де я є, з тим, що я маю. І я зі своїм маленьким рюкзачком вирушила до Варшави – осердку польської кіноіндустрії.

– Знову в нікуди?

– Так. Шукала в соцмережах якихось знайомих-знайомих моїх знайомих. (Сміється) То в одних трохи поживу, то в інших. Якийсь час навіть у театрі жила! Мені допоміг туди влаштуватися один знайомий. У цьому театрі – величезному і крутому, є кімнати, де зупиняються запрошені режисери, коли приїздять ставити вистави. Там все дуже скромно, та хіба це мало значення, коли ти взагалі без даху над головою? Я не люблю обтяжувати людей, але коли запропонували такий варіант, погодилась. Це було так незвично: зачиняєш двері своєї кімнати, натискаєш кнопку ліфту – опиняєшся на сцені. Знову натиснув кнопку – ти вже дома. Я жартувала, що у Варшаві ближче до театру, ніж у Києві.

Влаштувавшись, почала бігати по кастингам. Пішла тим шляхом, що і в студентські роки: спочатку були рекламні кастинги, бо вони загальнодоступні. Там знайомилася з людьми, розповідала свою історію, записувала контакти агентств і кіностудій. Десь почула про проби у фільм, ще десь – у серіал… І всім надіслала одного листа: мене звати так-то, в мене ось такий досвід, будь ласка, допоможіть знайти роботу. Звичайно, на більшість листів відповіді не отримала. А хтось таки відповів. Так я, зрештою, і потрапила в серіал.

Щойно мене затвердили – телефонують з Бельгії і повідомляють, що зйомки таки будуть. Тож я на декілька днів мусила відлучитися. Відзнялася і занурилася в польський проєкт.

Люди вважали, що я зверхня, а я просто не знала польської

– Мовне питання не заважало знімальному процесу у Польщі?

– З роллю мені пощастило: якраз шукали актрису, яка може говорити і українською, і польською, а сильний акцент був навіть плюсом. Бо по сюжету моя героїня – українка, яка через війну потрапила до Польщі. Звичайно, було важкувато. Спочатку доводилося зазубрювати фрази, але пам’ять у мене добра, тому проблем не виникало. Згодом почала потихеньку вчити польську: прислухалася, як говорять поляки, дивилася їхні серіали і уроки на YouTube, потім займалася з викладачем. Вибору не було. Мені сказали: "Режисер в курсі, що польською ти не розмовляєш, але всі на тебе сподіваються". За рік я досягла непоганих результатів: розумію все, говорити можу, але простими фразами. У будь-якому випадку, зможу розповісти, хто я і звідки.

Зйомки тривали майже рік. Я зробила собі робочу візу і кожен тиждень чи два як справжня заробітчанка їздила з Києва до Варшави. Це дуже важко! Добу їдеш двома потягами або автобусом, потім ще на кордоні можеш простояти добу… А що робити?

– Де ви зупинялися, коли приїжджали на зйомки?

– Продовжувала у когось підживати. Так, це незручно, це соромно. Але таке життя зараз. Оскільки за квитки платила сама, з гонорару залишалося небагато. І однак це краще, ніж ніщо: за квартиру заплатиш, трохи боргу погасиш.. Хоча загалом як сиділа з початку війни в боргах, так і сиджу. Мені не соромно зізнаватися, що в мене немає грошей – під час війни це звичайна ситуація.

Всі мені казали, щоб перебиралася на час зйомок до Варшави. Я до останнього трималася. У січні вирішила: все, переїжджаю! І тут закінчилася моя роль... Але це було дуже вчасно, бо в Театрі на Лівому березі, куди п’ять років тому мене не взяли і куди дуже хотіла потрапити, починалися прослуховування. Пішла туди, і цього разу мені пощастило!

– Напевно, морально зйомки теж давалися важно – по суті, вам доводилось в серіалі знову переживати те, що вже пережили в реальному житті.

– Ви абсолютно праві. Сцени в мене дуже складні. Іноді було не по собі настільки, що навіть просила зробити паузу в зйомках, аби трохи заспокоїтися. Йшла з майданчика, плакала. Вся знімальна група була в захваті: "Ти так класно граєш!" А я пояснювала: "Це не гра. Ви просто не розумієте, через що мені довелося пройти. І дай, Боже, вам цього ніколи не пізнати". Так, в кадрі мої емоції виглядали просто супер. Моя героїня так проникливо промовляла: "Мені зараз дуже важко, я тут без нічого! Я не хочу стосунків!", що на плейбеку хтось зі знімальної групи починав схлипувати. А мені справді було важко і нічого не хотілося! Мене просто трясло, бо знала, що саме в цей момент у Києві тривога. Я відігравала дубль і бігла до телефону, щоб подивитися в чаті, в якому напрямку летять ракети, куди вже прилетіло і що відбувається в Києві. Паралельно писала батькам, щоб дізнатися, чи вони в безпеці.

Люди думали, що я зверхня, бо приїхала на зйомку й ні з ким не розмовляю. А мені насправді просто важко було говорити – всю ніч була на зв’язку з батьками, оскільки "шахеди" атакували Київ, нерви вже не витримують. Я це пояснювала полякам, але вони живуть в іншій реальності – співчувають мені, але не розуміють. Мені в цій їхній реальності було некомфортно. Коли ти з міста, де постійно немає світла і люди не відчувають себе в небезпеці, приїздиш у Варшаву, що світиться вогнями, чуєш навколо радісний сміх, дивишся оптимістичні місцеві новини, відчуваєш себе безпорадною і починаєш злитися на себе, на всіх… Загалом просто не знаєш, як себе поводити. Такий мікс почуттів, який нікому не бажаю відчути, бо можна легко зійти з глузду.

– У вас там було з ким відверто поговорити, розповісти про свої почуття?

– Ні. Хіба що коли проїздом хтось зі знайомих українців опинявся у Варшаві. Нових друзів не з’явилося. Пам’ятаю, як 15 травня, у свій день народження, гуляла сама по Варшаві. Так хотілося хоча б комусь сказати, що в мене день народження, бо я люблю це свято! Але нікому… З іншого боку, я інтраверт, мені й одній добре. А день народження, сподіваюся, зможу відсвяткувати з близькими людьми цього року.

Кайфую від боксу

– Ви розповідаєте про бельгійський серіал, про польський. Але ж у Києві теж був проєкт – другий сезон "Скажених сусідів".

– Так, і я дуже вдячна продюсерам за те, що знайшли можливість зняти його в таких умовах. Це не ті гонорари, що були до війни, але вони дали нам те, що могли дати. Звичайно, працювати під звуки сирени, під обстрілами дуже складно. А коли неподалік однієї нашої локації працювали сапери, було важко писати звук. Ну, нічого. Ми все це витримали. Зате маємо серіал, за який глядачі нам дуже дякують, бо даємо їм можливість хоч на якийсь час забути про сьогоднішні проблеми і повернутися в минуле життя.

– З Джиммі (французький актор Джиммі Воха-Воха. – Прим. авт.) потоваришували?

– Звісно! Ми вже п’ять років граємо подружжя. Він для мене як рідна людина, з якою зустрічаєшся на сімейних святах і не можеш наговоритися.

– Тобто раптом опинитеся у Парижі, буде в кого зупинитися…

– Не зовсім – останнім часом Джиммі постійно живе в Києві. Навіть коли місто зазнавало ракетних ударів, коли вимикалося світло, не втік. Настільки полюбив Україну, що не хоче звідси їхати.

– Знаю, що ви займаєтесь боксом. Це спосіб зняти напругу чи, може, для роботи потрібно?

– Дуже шаблонна думка, що коли актриса займається боксом, це або для ролі, або, як мені часто пишуть в соцмережах, щоб комусь щось довести. Зовсім ні! Просто одному подобається малювати, другому – вирощувати квіти, а мені – бокс. І нічого більшого за цим не стоїть. Я відчуваю себе в залі у своїй тарілці.

Взагалі я дуже давно про це мріяла. Колу була маленькою, тато займався боксом, і я їздила з ним на тренування. Хотілося й самій спробувати, але завжди чула, що "це не для дівчат" і "навіщо воно тобі треба". Це постійно мене відштовхувало і змушувало перемикатися на інші речі. Потім з’явилося особисте життя, і мій хлопець так само не розумів мого інтересу. В якийсь момент сказала собі: "Стоп! Я цього хочу!" – і пішла на бокс у січні минулого року. Але почалася війна, зйомки в Польщі – було зовсім не до цього. Тільки нещодавно нарешті змогла повернутися до тренувань і так кайфую! Вбачаю в цьому одні плюси: прокачуються всі групи м’язів, тренується витримка і дихання, привчаюся до дисципліни і контролю уваги – ідеальний для мене варіант! Думаю, аби не професія, вже б виходила на спаринги. А так, як відповідальна людина, не можу собі цього дозволити – раптом не встигну ухилитися і отримаю по обличчю… З іншого боку, якщо немає проєкту чи вистави, чому ні?

– Не боїтеся занадто схуднути завдяки інтенсивним тренуванням?

– Мені це піде на користь. (Сміється) За цей рік я погладшала, бо заробила розлад харчової поведінки – безконтрольно заїдала стрес. Потім були проблеми зі здоров’ям – перенесла серйозну операцію. Це теж ще та історія: загроза атаки "шахедів", ти сидиш у бомбосховищі. До того ж, коли бігла туди, надірвала шви і трапилося ускладнення. Через це довгий час не могла займатися спортом. А оскільки я маю схильність набирати вагу, форми попливли... Може, оточуючим це й не дуже помітно, а от сама я бачу. Днями була на пробах, побачила себе у запису і мені не сподобалося те, як виглядаю. Тому треба братися за себе – попрацювати і над тим, що в мене в голові, і над зовнішнім виглядом. У мене є для цього чудова мотивація – театр. А далі, може, і в кіно ролі з’являться…