Катя Осадча зізналася, чому стосунки дають тріщину

Ще рік тому Катя Осадча випитувала секрети в українських зірок і підтримувала за лаштунками учасників «Голосу країни» на 1+1. Зараз сенс її життя – зберегти власну родину і об’єднати чужі у соціальному проєкті «Знайти своїх»

Чому Катя Осадча і Юрій Горбунов більше не святкують річницю весілля? Чому телеведуча відмовляється від особистого простору? За якими правилами живе зіркова родина? Про це – в ексклюзивному інтерв’ю для "Коментарів"

Жодного шансу на з’ясування стосунків

– Катю, зазвичай всі, в кого є пара, 14 лютого дарують подарунки коханій людині. Як вважаєте, зараз це на часі?

– Мені здається, кожен має це вирішити для себе сам. Так, у нас війна. Але якщо приємні емоції хоч ненадовго допоможуть забути про те, що відбувається навколо нас, чому б не потурбуватися про подарунок? Одне я знаю точно: будь-які моменти радощів кожен з нас заслужив.

Ми з Юрою настільки зайняті, що навіть не впевнена, чи буде 14 лютого для нас якимось особливим днем і чи будемо святкувати. Але думаю, квіти він мені подарує. (Посміхається)

– А на річницю весілля – третього лютого – подарунками обмінювалися?

– Ні. Раніше ми любили відзначати наші дати. Останній рік зі зрозумілих причин це відійшло на другий план, стало не до сюрпризів. Хоча чому ж? Саме на річницю Юра влаштував мені сюрприз. У той день я була у відрядженні, але він придумав, як мені передати квіти. Це було надзвичайно приємно!

– Війна всіх нас змінила. Як це вплинуло на ваші стосунки?

– Нас усіх випробовував спочатку ковід, бо ми опинилися у замкнутому просторі. Потім почалася війна. І тріщини, якщо вони були у відносинах, стали більшими. Але особисто нам з Юрою довелося приймати надто багато важливих рішень, робити те, чого ми не вміли – я маю на увазі в професійній сфері. Це об’єднало нас ще більше. А двоє маленьких дітей не давали шансів на безглузді з’ясування стосунків.

Пілот першого класу

– Шоста річниця шлюбу – це так зване "чавунне весілля". Чавун – досить крихкий сплав, один необережний рух – і може розсипатися. Були в сімейному житті моменти, коли здавалося, що все сиплеться?

– Ні. Зроблено багато висновків з попереднього життя. До того ж, ми вже в тому віці, коли люди розуміють, що в собі нічого не потрібно носити, щоб потім це не випливало у якісь глобальні образи і проблеми. Тому до такого, щоб стосунки були на межі, не доводимо. Якщо виникають якісь непорозуміння, ми завжди домовляємося, як-то кажуть, на березі – відразу все обговорюємо. Як правило, це стосується якихось дрібних речей. Хоча дрібниць у стосунках не буває.

Найчастіша проблема багатьох пар – люди додумують, що думає їх партнер. І не зважають на те, що всі ми різні, у всіх різні моральні цінності. Саме тому важливо все проговорити. Не треба сподіватися, що коханий тебе розуміє за замовчуванням. Ні! Ніхто нікому нічого не винен! Хочеш, щоб тебе зрозуміли? Все поясни до найменших деталей. Тоді не буде "а я думала, що так, а це не так…"

– Стосовно виховання дітей вам доводиться домовлятися?

– Можливо, якісь дисциплінарні рішення в мене жорсткіші, ніж у Юри. Але в цілому ми солідарні в тому, що стосується навчання, чи того, чим діти займаються.

– І чим вони займаються?

– Івану подобаються літаки і все, що з ними зв’язано, – він хоче бути пілотом. Причому цим достатньо давно захоплюється. Вчиться читати, готується йти до першого класу. А Данило ще маленький, він грається.

– Між собою миряться?

– Інколи Іван свариться, що Данило бере його іграшки. Але в принципі спільну мову знаходять добре. Навіть разом гратися іноді можуть, не зважаючи на різницю у віці – Івану за кілька днів буде шість років, а Данилові зараз півтора.

Няня, яку не потрібно контролювати

– Молодші діти рідко бачать Іллю, який навчається за кордоном. Як сприймають старшого брата, коли той приїздить додому?

– Іван знає, що це його брат, і дуже його чекає. У них навіть є якісь спільні справи: граються, про щось розмовляють. Данило, звісно, ще нічого не розуміє.

Ілля вдома буває двічі на рік – на канікулах. За рік до війни він поїхав вчитися до Америки здобувати IT-спеціальність. Сподіваємося, що в нас буде кваліфікований спеціаліст, який повернеться відбудовувати країну.

– З кого більше в’ють мотузок – з мами чи тата?

– Ми обоє не дозволяємо цього робити. В родині є певні правила, які беззаперечно мають виконуватися – це стосується часу, коли потрібно лягати спати, їсти і вчитися. Все інше – за домовленостями.

– Ви та мама, яка все контролює, залишає няні на холодильнику дитяче меню на тиждень і сто разів перетелефонує, щоб спитати, чи дитина поїла і сходила в туалет?

– Ой, це вже занадто! (Сміється) Я абсолютно довіряю нашій няні. Вона з нами вже давно, тому впевнена, що все буде добре. До того ж Іван, наприклад, уже в такому віці, коли сам знає, що хоче їсти. Тут пиши – не пиши меню, на його думку важко вплинути. (Сміється)

– Зараз модна тема – особистий простір. У вас він є?

– Мені здається, особистий простір і батьківство – поняття несумісні. Коли з’являються діти, всі кордони зникають. Я або з дітьми, або працюю. Вимкнути телефон і день чи хоча б півдня присвятити суто собі – такого дозволити не можу. Є багато робочих питань, які потребують термінових рішень або моєї присутності, а отже маю постійно бути на зв’язку.

Бути корисною тут і зараз

– На вітчизняному ТБ були більш профільні програми, які могли б зайнятися пошуком людей, що зникли під час війни. Як сталося, що соціальний проєкт "Знайти своїх" започаткувала телеведуча, яка до цього спеціалізувалася на шоу-бізнесі?

– Ми всі займаємося тим, що корисно тут і зараз. Наш проєкт з’явився третього березня. На цей момент не було жодного консолідованого каналу з пошуку людей. А вони губилися вже сотнями – в основному під час евакуації... Я отримувала безліч повідомлень про це! І зрозуміла: маю щось зробити, аби люди могли знаходити одне одного. Мені, як людині публічній, реалізувати таку ідею було нескладно – за рахунок своєї великої аудиторії. Так з’явився канал, де можна було шукати контакти "своїх". А спільно з 1+1 та "Сніданком з 1+1" ми масштабували проєкт, зробили регулярні випуски у телемарафоні, які можна побачити щопонеділка о 21.15.

– Уявляли, з якими складнощами доведеться зіткнутися?

– Почнемо з того, що ми не уявляли, яких масштабів набуде ця проблема в майбутньому. Все дуже стрімко змінювалося. Було зрозуміло, що у поліції і державних структур не вистачає рук на все. А інформативна допомога і скрупульозний пошук потрібні постійно. Причому різні варіанти пошуків! Ми постійно додаємо нові і трансформуємось. Шукаємо депортованих людей, допомагаємо їм повернутися в Україну через треті країни, допомагаємо з документами, з евакуацією, стикуємо з поліцією, надаємо інформацію родичам цивільних полонених… Словом, консолідували всі можливі проблеми в пошуці людей і продовжуємо це робити. Ми постійно змінюємося і хочемо бути ефективнішими навіть у таких складних умовах.

В постійному пошуку

– Є якась статистика? Скількох людей вже знайшли одне одного за допомогою вашого проєкту?

– Буквально зараз отримала статистику за минулий тиждень. Отже, минулого тижня нами було знайдено 11 людей. Враховуючи складність нашої роботи, це неймовірний результат! Загалом за весь час ми обробити більше 5000 заявок і щодня підтримуємо до 150 контактів з заявниками по інформуванню, обробці і опрацьовуванню запитів. За тиждень кількість таких контактів може сягати 1500, адже наші волонтери постійно на зв’язку з заявниками.

На щастя, є люди, які через який час самі виходять на зв’язок і дізнаються, що їх шукають. Таких близько 2000. На даний момент ми знаходимось на зв’зку з майже 3000 людей, які сподіваються знайти "своїх". І це тільки оброблені запити! Їх дуже багато з Маріуполя. Але, на жаль, на окупованих територіях наш пошук не надто ефективний, тому передаємо такі запити поліції. На деокупованих і підконтрольних територіях пошуки проходить жвавіше, оскільки ми маємо можливість контактувати з людьми, які когось розшукують, і ділитися з ними інформацією. До речі, родичі – найкращі пошуковці, бо вони мотивовані.

– Найнеймовірніша історія із щасливим кінцем?

– Якщо чесно… Багатьох людей ми знаходимо в окупації, і це важко назвати щасливим кінцем. Ось нещодавно дуже раділи, коли дівчина знайшла свою бабусю. Та залишилася без телефону, з нею ніяк було зв’язатися. Але ми придумали, як це зробити. На жаль, бабуся й досі залишається на окупованій території, але принаймні ми знаємо, що вона жива. І таких історій чимало.

– У вас велика команда волонтерів?

– Активним пошуком займається близько 30 людей, а загалом їх майже 50.

– Задля збереження свого ментального здоров’я психологи радять навіть у такі скрутні часи, як зараз, за можливості не відмовлятися від традицій і звичок, балувати себе. Що вам допомагає відчути смак довоєнного життя?

– Спільні вечері, якщо дозволяють обставини. На свята любимо збиратися – на Різдво, Великдень, Водохреща. Раніше запрошували гостей, зараз святкуємо родиною. Скоро будемо готуватися до Великодня – вже шукаю рецепт паски.

– Щороку печете?

– Ні, інколи не дозволяє щільний знімальний графік. Але цього року планую. Думаю, це буде сирна паска.