Наталка Денисенко: Посилала слідом за російським кораблем і посилатиму!

Мила, тендітна, доброзичлива... Але зірка серіалу «Кріпосна» Наталка Денисенко може за себе постояти. Якщо хейтери надумають цькувати її чи чоловіка, актора Андрій Федінчика, слів підбирати не буде

Ексклюзивно для "Коментарів" актриса розповіла, як заробляє під час війни, чому потрібно бути егоїсткою, що допомогло їй не зійти з розуму і для чого їй 30 баночок червоної ікри

Далі буде краще

– Наталко, звернула увагу на те, що ви закрили свій профіль в Instagram. З чим це пов’язано?

– Мій акаунт вже шостий раз блокують через атаку ботів! Це мені за те, що лаяла москалів, писала, що вони вбивають українців, – словом, гнала на них.

– Минулий рік був непростим для акторів – в Україні практично нічого не знімалося. Але ви, схоже, без роботи не сиділи.

– Так, весною ми дознімали "Кріпосну". Восени долучилася до акторського складу комедійного серіалу "Скажені сусіди" – це другий сезон, в першому мого персонажу не було. Дуже позитивна роль дісталася! (Сміється) А ще в мене є власний проєкт "Наталка-читалка", де я читаю вірші, озвучка (моїм голосом говорить, наприклад, Мавка в анімаційному фільмі "Мавка. Лісова пісня"), зйомки для різних брендів. У багатьох колег взагалі зараз роботи немає, у мене ж, дякувати богу, трохи інша ситуація. Сподіваюся, далі буде ще краще.

– Осінь у нас була неспокійна. Траплялось, коли в розпалі знімального процесу починалась повітряна тривога?

– Звісно. Якщо були в місті, йшли до укриття, якщо за містом – продовжували зйомки. Але якщо чесно, ми так занурювалися в процес, що ні на що не зважали.

Робота дуже відволікає від переживань. Коли почалася війна, жили з синочком у п’ятизірковому готелі в Яремче. Я розуміла: ми у відносній безпеці, є дах над головою, їжа – в нас все класно! Тим не менше, була сильна депресія, бо мене позбавили звичного життя, а чоловік пішов добровольцем до лав ЗСУ. Не розуміла, чи буде робота, що взагалі нас надалі чекає. За пару місяців трохи оговталася, звикла до ситуації і вирішила, що треба щось робити. Почала займатися волонтерством і наближати перемогу. Згодом з’явилися пропозиції щодо співпраці, і мене попустило.

Спілкуюся з чоловіком хоча б раз на добу

– Рішення вступили до ЗСУ Андрій приняв 24 лютого чи мова про це йшла раніше?

– Він мені казав: "Раптом що – буду допомагати нашим військовим". Але я не сприймала це всерйоз, не вірила, що справді візьме до рук зброю – ну, хіба волонтером піде. Тому слухала і просто кивала головою. Навіть коли в перший день війни повідомив, що йде записуватися добровольцем, нічого не говорила. Це ж мій Андрій, він не буде сидіти, склавши руки! Потім, коли його відправили на навчання, спробувала відмовити. Але він вже все вирішив.

– Часто бачитесь?

– Андрій приїжджав з відрядження влітку і в грудні. Я знала, що його відпустять, але не знала, коли. Саме була вдома, коли хтось подзвонив у двері. Відкриваю, а там він! Дуже зраділа! Не кажучи вже про малого.

– Яким було найтриваліше мовчання чоловіка – скільки часу не виходив на зв’язок?

– У нас була домовленість: якщо протягом доби я не зможу з ним зідзвонитися чи списатися, приїду шукати. (Сміється) Тому спілкуємося щодня. Були, правда, випадки, коли попереджав, що декілька днів його не буде на зв’язку, але я в такому разі просила залишати номер когось з його побратимів.

Самостійна й незалежна

– Чоловік захищає батьківщину, батьки в Чернігові під обстрілами. У вас на руках дитина, і розраховувати на чиюсь допомогу не доводиться. Як ви це витримали? Не було нервового зриву?

-- В такій ситуації, як я, опинилися мільйони жінок. В декого були ще гірші обставини. Звичайно, нервувала, плакала. Але вирішувала всі питання. До того ж, Андрій не залишив мене напризволяще. Він дистанційно організував нам з сином безпечну поїздку на Західну Україну, домовився з кумом, щоб той допомагав, якщо в цьому буде необхідність. Хоча, чесно кажучи, я й сама можу дати собі раду. В мене є подруги, які кажуть: "Якби мій чоловік захотів піти до ЗСУ, я б його не пустила, бо без нього не справлюсь". А я завжди була самостійною і незалежною: і грошей можу заробити, і з проблемами розібратися. Хоча Андрій в мене справжній чоловік. Я могла взагалі сидіти вдома і нічого не робити – він всім забезпечить сім’ю. Однак в мене не такий характер.

Єдине, що в перші місяці війни виявилось надто складним, – постійно бути з сином. Відчула себе, наче мама в декреті. Але навіть в декреті не було такого, щоб я тижнями годувала дитину, гуляла з нею, займалася побутом і не мала ані хвилини на себе. Мене підстраховував Андрій, допомагала мама і няня. А тут все сама! Ось це було некомфортно. Зате синочку добре – радів, що мама постійно поряд.

Через півтора місяці я не витримала – взяла сина і пішла разом з ним на манікюр. Пам’ятаю, тоді навіть фото з салону краси в соцмережі вирішила не видкладати, бо люди скажуть, що це не на часі – в країні війна, а в мене в голові догляд за руками. Я так не вважаю. Потім говорили про це з подружкою і прийшли до висновку, що в нас є два шляхи: або жити далі, або помирати. Я вибираю перший. А отже, мені потрібні позитивні емоції. Тож нехай дитина почекаю мене в салоні, нехай трохи побавиться – зрештою, нехай робить, що хоче, а мені потрібно зробити манікюр! Може, когось від моїх слів покоробить, але себе я ставлю на перше місце. Мені потрібно полежати? Отже, буду лежати. А син в цей час може погратися. Якщо в мене не буде сили, однак не зможу його розважати.

Коли ми повернулася до Києва, стало легше. Щоправда, залишилися без няні – вона поїхала до Канади, але на допомогу прийшла моя мама.

Жінка-істеричка

– Інколи досить просто поплакати, щоб не загрузнути в депресії. Але якщо 24/7 поряд дитина, навіть це розкіш, бо не хочеться її лякати.

– А я плачу! І не лякаю сина. Поясняю, що в мене проблеми, або що я втомилася, і він собі спокійно грається, не звертаючи на мене увагу. Я взагалі жінка-істеричка. І егоїстка. Якщо не можу тримати в собі емоції, не буду. Вийду на балкон і покричу. Чи поб’ю рукою по подушці.

– Андрійко не намагається вас наслідувати?

– Ні. Хоча він теж емоційний хлопчик. Домовитися з ним важко – буде добиватися свого, поки не отримає.

– У двох Андріїв були якісь суто чоловічі забави, від яких син не хоче відмовлятися, і тепер мама вимушена замінити тата?

– Були, але я йому пояснюю, що так, як тато, не можу – ні колисати в ковдрі, ні підкидати вгору. От машинками погратися – залюбки!

– Нещодавно ви переїхали в приватний заміський будинок, який арендували до весни. Не страшно там жити? Здається, в Києві безпечніше.

– Не страшно, бо буваємо там нечасто. Ми ж не переїхали туди! Арендуємо будинок для підстраховки – якщо в столиці почнуться тривалі вимкнення світла, за містом можна увімкнути генератор.

На мені зганяють зло

– Для свого благодійного поетичного проєкту "Наталка-читалка" ви вибираєте такі зворушливі вірші, що пробирає до глибини душі. Глядачі не плачуть?

– Буває, плачуть, інколи сміються. На це й розраховую – так драматургічно вибудовую вечір, щоб у людей була реакція.

– Ви завжди тримаєте листки з поезією перед очима, але декламуєте здебільшого напам’ять.

– Майже все напам’ять! Листочки – то на крайній випадок, якщо раптом слово чи рядок забула. До речі, в кінці читань я комусь дарую ті листки, списані від руки.

– На цьому проєкті ви збираєте кошти для ЗСУ. Підраховувати розмір свого вкладу в перемогу?

– Ні. Але він вираховується сотнями тисяч гривень. В цілому, десь 400-500 тисяч.

– Тим не менше останнім часом вас регулярно критикують – дорікають за відпочинок в Турції, за відео з танцями, яке виклали в соцмережі, за те, що "надто спокійно живете", поки чоловік боронить батьківщину. І навіть звинувачують Андрій в тому, що в ЗСУ пішов заради грошей. Вважаєте, ці нападки зумовлені особистим ставленням до вас?

– У людей стрес, їм потрібно на комусь зганяти зло. І вони вибирають для цього публічну персону – я не одна така. Так само і я зганяю зло на російських акторах, які ні слова не сказали на захист нашої країни.

– В одному із своїх коментарів в Instagram ви пообіцяли блокувати і посилати тих, хто буде поливати брудом вас і Андрія. Когось вже заблокували?

– Постійно блокую! Я не та людина, котра буде вислуховувати від незнайомців, що вона не така. Можу й послати прямим текстом – слідом за російським кораблем.

– У вашому близькому оточенні багато людей, в яких розчарувалися за цей рік?

– В моєму, здається немає. Є одні друзі чоловіка, з якими намагаюся менше спілкуватися (з одним навіть посварилася), бо вони досі слухаються російську музику й дивляться російські фільми. Нібито патріоти, але не можуть перебороти в собі старі звички. Я такого не розумію. Сьогодні це вкрай гостре питання! Ще й дітям показують російські мультики! Хоча в них малі діти, їх нескладно перевчити.

Свого Андрійка я, до слова, перевчила на українську за два місяці! Зізнаюся, й сама на неї перейшла тільки на початку війни. Добре нею володіла, однак у побуті не спілкувалася. Після 24 лютого все змінилося. А син продовжував говорити російською. Коли приїхали в Яремче, всі дивувалися, як так вийшло, що ми з дитиною розмовляємо на різних мовах. І я почала перекладати все, що каже Андрійко. Він мені: "Мама, пошли гулять". Я виправляю: "Мамо, пішли гуляти". Синочок повторював. І вже за пару місяців про російську геть забув. Тим більше, що чує її дуже рідко – скажімо, російські мультики дивитися йому заборонено. Якось спитав, чому. Довелося пояснювати, що за наші перегляди на YouTube москалі отримують гроші, купляють на них ракети і потім запускають по нам. Все сказала чесно! Бо в нас же навіть не всі дорослі розуміють, чому не треба дивитися інтерв’ю Дудя чи якісь серіали, зняті в сусідній країни. Мовляв, а шо тут такого! А те, що кожен наш перегляд – це плюс якась копієчка для них…

Не вкрала, а заробила

– Ви відверто розповідаєте про своє життя. Не приховуєте, скажімо, що відпочинок у турецькому готелі коштував вам 7 тис. грн за добу. Більшість вітчизняних зірок тримає таке в секреті.

– А чого мені це приховувати? Я що, вкрала ті гроші? Ні, заробила. І мій чоловік заробив. У нас є квартира, машина, є за що зараз жити. Не за ті гроші, які отримує Андрій в ЗСУ, як дехто вважає! Я працювала і працюю, заробляю своїм талантом, оскільки є однією з найбільш затребуваних українських актрис. Є, можливо, й талановитіші за мене, але не такі затребувані. Так що, я не можу ці гроші витратити? Інколи чую: "Краще б віддала на ЗСУ!" Не краще! Я можу і армії допомагати, і відпочивати – так буде справедливо. Поважаю наших воїнів, які нас захищають, але себе й свою дитину поважаю в першу чергу.

У мене така філософія: навіть під час війти потрібно знаходити хоча б маленькі приводи для щастя і радості. Хочу – вдягаю український костюм, не хочу – не вдягаю. Хочу – лечу відпочивати за кордон, не хочу – не лечу. Я ж не Микола Тищенко, мені можна. (Сміється) І в салони краси дозволяю собі ходити, і нові речі купляю. Все, як до війни, тільки не купляю надто дорогих речей. Раніше як було? Заробила дуже швидко на рекламі чи якомусь проекті велику суму (наприклад, 3 тис. доларів), і могла їх легко витратити на сумку якогось супердорогого бренду. Парочка таких покупок до війни була… А чому ні? На продукти, на садочок гроші є, можу собі дозволити сумку. Зараз, звичайно, такого не роблю. Це тупізм.

І взагалі, я зрозуміла, що речі – це просто речі. Коли втікали з сином на Західну Україну, в мене була валіза, в якій три спортивні костюми, косметичка і одяг для сина. Навіть улюблений парфюм не взяла! Навіщо? Я ж була впевнена, що на два тижні їду. Війна, які там парфюми!? А потім дуже шкодувала… Сиділа й думала: ну чого було не взяти? От би зараз хоч понюхала духи – може б, легше на душі стало… (Сміється)

– Чоловікові передачі передаєте?

-- На Новий рік відправляла – і йому, і підрозділу, для якого купляла дорогі тепловізори: 30 банок червоної ікри, шоколад, всілякі ковбаси… Щоб у хлопців теж було свято.