Ольга Жуковцова із "Жіночого Кварталу" розповіла, як її сім’я в Туреччині пережила землетрус

Актриса Ольга Жуковцова останній рік розривається між Туреччиною та Україною. Чи знайшла для себе підробіток закордоном? З якими труднощами довелося зіткнутися на чужині? Як з чоловіком наганяють жах на росіян? Про це розповіла в інтерв’ю «Коментарям»

Сім'я актриси "Жіночого Кварталу" рятувалася в Туреччині від війни. А в результаті несподівано опинилася в самому епіцентрі трагічних подій.

– Олю, нещодавно Туреччина пережила страшний землетрус. Де на той момент знаходились ви і ваші близькі?

– Я – в Україні, а чоловік і син – у Туреччині. Щоб не було запитань, відразу зауважу – чоловік зміг виїхати закордон, бо він людина з особливими потребами, пересувається на інвалідному візку.

Про землетрус я дізналася від друзів – вони почали писати, питати, де я, як справи. Відкрила новини, побачила, яка катастрофа сталася, й відразу ж почала телефонувати своїм рідним. Дуже переживала! Поки набирала чоловіка, молилася і сподівалася, що ці кілька поштовхів, які відбулися в різних місцях країни, їх не зачепили. На щастя, мої рідні нічого не відчули. Ми живемо біля Кемеру, а це досить далеко від епіцентру землетрусу, тому там все було спокійно. А от в Анкарі наші знайомі українці відчули поштовхи. Друзі-турки, які родом з того регіону країни, де стався землетрус, взагалі розповідали, що там немає жодної сім’ї, яка б не постраждала від цього лиха. Регіон релігійний, родини там великі – багато дітей, часто під одним дахом з батьками живуть дорослі діти зі своїми сім’ями. Так от в одній такій родині загинуло 15 чоловік. Інша – 25 людей – залишилася без житла. Зараз їх прихистили сусіди. Люди в Туреччині дуже згуртовані, підтримують одне одного і допомагають. Так само, як і українці допомагають один одному під час війни. Думаю, це ж треба – в Україні зараз така трагедія, яку спричинила злість і жадібність росіян, а в Туреччині таку біду зробила природа… Виявляється, вона теж може бути безжальною до людей.

– Чому обрали саме Туреччину для евакуації?

– У нас там було де зупинися. Більше того, було житло з умовами для мого чоловіка – він не може жити в будинку зі сходами, порогами чи вузькими дверима. Ми, до речі, теж оселилися великою родиною – спочатку жили у двокімнатній квартирі з батьками мого чоловіка Діми, сестрою та її сином. А зараз живемо вчотирьох – з нами ще 90-річний дідусь.

– Ви виїхали на самому початку повномасштабного вторгнення?

– Так, 24 лютого. П’ять днів добиралися до кордону з Румунією! Добре, що в нас машина з ручним управлінням, щоб і чоловік міг керувати нею, і я. Першу ніч ночували в готелі, другу – на заправці в машині, третю – в черзі до кордону, підміняючи одне одного. Просувалися, мабуть, зі швидкістю 1 м/год. Діма заводив будильник і, поки я спала, кожні 20 хвилин моніторив ситуацію. Бо якщо вчасно не під’їдеш, хтось поперед тебе втиснеться в чергу.

– Як цю виснажливу дорогу витримав син?

– Я розважала його, щоб не нудьгував: гралася з ним, періодично виводила з автівки, щоб погуляти на узбіччі дороги. Ми з Дімою намагалися не обговорювати в його присутності ці страшні події, що відбувалися, аби дитина не нервувала. Щоправда, особливо й обговорювати нічого, бо інтернету здебільшого не було. Пам’ятаю, які доброзичливі люди траплялися нам на дорозі: розносили безкоштовну їжу, дітки стукали в кожну машину й питали, чи не хочемо чаю, яблук або, може, в туалет. Мене це розчулювало так, що аж плакала. Люди відкривалися для мене з нового боку. Я пропонувала заплатити за їжу – бо в мене була така можливість! Але грошей ніхто не хотів брати… Неймовірна єдність, взаємодопомога і підтримка – це, вважаю, справжнє обличчя українців.

– Звикли до Туреччини?

– Коли туди їдеш не для того, щоб відпочити чи насолодитися природою, а тому, що змушений захищати життя і психіку своєї дитини, особливого задоволення не відчуваєш. Це свого роду насильство над собою: ти повинен в чужій країні облаштовувати життя, повинен вижити… А в розпал туристичного сезону ще й терпіти велику кількість "руських". Ми з Дімою отримували тваринну насолоду, спостерігаючи за тим, як вони на нас реагують. У них на обличчях був такий жах і відчуття провини! Думали, певно, що мій чоловік став інвалідом на війні.

– Не планували знайти у Туреччині підробіток?

– Планувала. Там є україночки, з якими я хотіла зробити якісь акторські майстер-класи. Але поки що від цієї ідеї довелося відмовитися, оскільки досить багато часу проводжу в Україні. З середини серпня, певно, частіше була на батьківщині, ніж у Туреччині. Звісно, без сім’ї.

– Чого вам найбільше не вистачає в чужій країні?

– Багато чого: друзів, дому, почуття безпеки – тієї безпеки, яка дозволяє щось планувати на майбутнє. Зараз живу тільки вірою і надією на перемогу…

– Чи важко зараз займатися творчістю? З якими емоціями виходите на сцену на концертах "Єдиного Кварталу"?

– Насамперед, ми всі виходимо на сцену з почуттям величезної вдячності нашим захисникам і захисницям за те, що ми можемо займатися своєю справою, що можемо робити свій внесок в підтримку українців і в нашу перемогу. Всі наші концерти цього року – благодійні, квитки на них ми не продаємо, а в зал запрошуємо наших військових, медиків, волонтерів. Дуже відповідально виступати перед такими людьми. Головне завдання артиста – наповнювати людей емоціями і почуттями. Зараз у нас на концертах не тільки гумористичні номери, але й багато зворушливих моментів, коли не тільки глядачам, але навіть нам, артистам, важко стримати сльози. Бо ми не можемо не говорити зі сцени про те, що зараз коїться. Адже мистецтво – це відображення нашої реальності.