Євген Дикий: Без граничного терміну служби й нових законів ми війну програємо

Керівник Національного антарктичного наукового центру, ветеран війни та публіцист Євген Дикий — про несправедливість до військових, загрози осені на фронті, коаліцію диктаторів та рецепт майбутньої перемоги України.

Повномасштабна війна триває вже четвертий рік, і Україна стоїть перед новими викликами. З одного боку — міжнародна підтримка та перспективи отримання ракет великої дальності, з іншого — загострення на фронті та дискусії навколо законодавчих змін щодо військових. На цьому тлі суспільство гостро реагує на заяви політиків і експертів, а акції протесту в Києві лише підкреслюють глибину проблеми. Про головні ризики осені, стратегію Росії, справедливість щодо військових і місце України в глобальному контексті в інтерв’ю Коментарям розповів Євген Дикий, керівник Національного антарктичного наукового центру, ветеран і публіцист.

Нещодавно в Києві на Майдані Незалежності відбулася акція проти законопроєктів, які посилють покарання для військових за самовільне залишення частини, зокрема передбачають безальтернативне позбавлення волі на строк від 5 до 10 років. Як Ви оцінюєте цей протест і чи вважаєте, що посилення кримінальної відповідальності для військових є виправданим кроком у нинішніх умовах війни?

Я вважаю, що цей законопроєкт — апофеоз несправедливості, яка вже триває чотири роки. Це абсолютна несправедливість тилового українського суспільства по відношенню до тих, завдяки кому ми власне зараз живі, завдяки кому ми зараз не під окупацією, завдяки кому ми зараз можемо з вами писати це інтерв'ю.

Українське тилове суспільство поставилось до своїх захисників і захисниць абсолютно по-скотські, невдячно, і це триває вже роками. Замість того, щоб встановити граничний термін служби і працювати над тим, щоб заміняти тих, хто і так вже віддав дуже багато свого життя заради того, щоб нас з вами захистити, тил нічого не робить задля мобілізації, нічого не робить для поповнення лав ЗСУ, а натомість намагається з тих людей, які і так вже на фронті, які і так вже віддали багато сил і здоров'я, нервів заради нас, витиснути з них ще більше. І причому витиснути з них ще більше шляхом шантажу, залякування.

В такому підході криве все. Це і несправедливо, і неефективно водночас. Більше того, я б сказав, що це може закінчитися дуже погано, тому що поки що на Майдан на захист наших захисників і захисниць вийшли цивільні, вийшли ті, хто вже відслужив, вийшли родини тих, хто служить. А самі ті, хто служать, продовжують тримати оборону.

Але з таким підходом і з таким ставленням можна догратися до того, що в якийсь момент наші захисники і захисниці остаточно образяться, остаточно розчаруються в тих, кого вони героїчно захищають весь цей час, і вирішать, що вони захистять в першу чергу самих себе. І от тоді мало нікому не здасться. І якщо, не дай Боже, таке станеться, винні будуть не захисники і захисниці, а ті, хто їх до цього довів.

Пане Євгене, розкажіть, що Ви думаєте з приводу ухваленого дозволу на виїзд чоловіків 18–22 років за кордон?

Дозволили і вони масово звалюють з країни. І це абсолютно ідіотське рішення, я м'якше навіть не збираюсь його називати. Це рішення глибоко помилкове.

Судячи зі всього, коли його ухвалювали, вже прийняли як даність, що у нас тут скоро відбудеться заморозка конфлікту, і тому не треба думати над тим, як нам перемогти в можливо ще багаторічній війні, а треба думати над тим, хто як проголосує на виборах, які будуть, умовно, за півроку.

Мені не хотілось би нікого розчаровувати, але, дивлячись на дії та заяви Кремля, я гадаю що ніяка заморозка конфлікту наразі не спрацює. Я чомусь не бачу перспективи виборів через півроку, а швидше бачу перспективу війни ще рік, два, три. І з огляду на таку перспективу рішення відпустити мобілізаційний резерв — рішення ідіотське, на межі зради.

Ви знаєте про те, що народний депутат України Олексій Гончаренко вніс до Ради законопроєкт про дозвіл на виїзд чоловіків 18-60 років?

Олексій Гончаренко взагалі вже давно втратив всі береги в пошуках голосів. Таке враження, що він теж вже повністю налаштований на наступні вибори. І здається, що він хоче зібрати електорат колишньої ОПЗЖ.

Я просто нагадаю, що це не перша його скандальна пропозиція. Він та єдина людина у Раді, яка проголосувала проти продовження військового стану крайній раз. Тобто росіяни штурмують Покровськ, росіяни насуваються на Суми, але це не є підставою для військового стану за версією Гончаренка. Перепрошую, але мені про цю людину більше нічого сказати.

Пане Євгене, хотілося б поговорити з Вами про вашу заяву про ухилянтів в інтерв’ю одному із українських видань, яка викликала широкий резонанс. В січні 2024 року Ви заявили, що ухилянти почнуть організовуватися в групи, і ветерани можуть їх зачистити, навіть поза межами правового поля. Розкажіть, як Ви оцінюєте таку реакцію громадськості на Ваші слова? І чи є наразі на сьогодні якійсь механізм заохочення, мотивації людей, щоб вони йшли воювати?

Проблема не в реакції громадськості. Мені набагато більш прикро те, що мій поганий прогноз збувся. Я нагадаю, що на момент, коли звучала ця моя заява, ще не стало можливим те, що відбулось, наприклад, кілька днів тому, коли у Луцьку група чоловіків атакувала ТЦКшників, відібрала в одного з них бойовий пістолет і відкрила вогонь по ТЦКшникам, тобто по військовослужбовцям ЗСУ.

Тоді, коли звучала моя заява у 2024 році, до цього ще не дійшло. Але подальша абсолютна бездіяльність влади в питаннях мобілізації, на жаль, вже довела ситуацію до такої, про яку ми зараз говоримо. Тобто не важить, як на мою заяву реагує громадськість, важить те, що мій прогноз збувся, і це страшно.

Що правда, є й певний позитив. З моменту моєї заяви все ж таки хоча б правоохоронці почали щось робити стосовно тих, хто організовує ці всі Телеграм-канали спільні для ухилянтів, хто організовував ті антимобілізаційні групи в реальному житті. Наскільки я знаю, принаймні частину лідерів, частину російської агентури, будемо називати речі своїми іменами, яка займалась саме прокачуванням антимобілізаційної кампанії, на щастя, СБУ вже арештувала. Оце єдиний позитив, який з часу тої заяви стався, що СБУшники все ж таки звернули нарешті на них увагу.

Але, звичайно, це одне вирішити проблему вже не може, бо проблема дуже запущена. Проблему запустили настільки глибоко, що якщо зараз навіть виловлять всіх російських агентів, які це розкачували, це саме по собі вже не змінить суспільні настрої. Для цього потрібна ще й дуже потужна інформаційна кампанія одночасно. Але головне, для цього потрібні правильні закони.

Ми не зможемо змінити ситуацію з мобілізацією без двох ключових законів. Ключовий закон № 1 — це граничний термін служби, який обмежує перебування в лавах ЗСУ навіть під час війни. І другий закон — це кримінальна відповідальність за ухилення від військового обліку. Причому я б сказав, що має стояти однакова цифра. Якщо ми встановлюємо, наприклад, 5 років служби, то за ухилення від обліку — 5 років тюрми. Людина має стояти перед адекватним вибором, що вона в будь-якому разі має віддати 5 років свого життя. Але або вона віддає 5 років свого життя службі і повертається героєм на все життя, або вона ті ж 5 років віддає як безкоштовна робоча сила на зоні. І цю безкоштовну робочу силу ще бажано використовувати для копання фортифікацій. Так, це дуже жорстоко, але, вибачте, це війна. Це дуже жорстока війна, де ставкою є наше існування. І виграти її, залишаючись зі всіма хорошими, просто неможливо.

Людина має знати, що коли вона обирає шлях воїна, коли вона обирає шлях героя, то вона не йде на війну назавжди, вона йде чітко на визначений термін. І коли цей термін вона відслужила, то її мають замінити, мають прислати іншу людину на заміну. Без цих двох речей ми ситуацію не зрушимо, а без зрушення ситуації з мобілізацією ми цю війну програємо.

І Росія саме на це робить ставку, Росія саме тому затягує. Росія зараз абсолютно не хоче ніякої заморозки. Хоч їй навіть пропонують заморозку на дуже вигідних для росіян умовах, але вони не хочуть заморозку, тому що вони вважають, що вони доб'ють нас до їхньої повної перемоги. Вони вважають, що вони це можуть. І ключовий елемент, через що вони вважають, що вони це можуть, це саме проблема з мобілізацією.

Головне Управління розвідки повідомляє про те, що на нашій території зараз перебуває 700 тисяч росіян, і зокрема більшість зосереджена на Донецькому напрямку. Згідно даних аналітиків з Інституту вивчення війни, восени слід очікувати новий наступ на Донеччині. Чого чекати на фронті далі? Чи вистачить у них сил захопити повністю Донбас?

Нас чекає вирішальна битва за ту частину Донецької області, яка лишається досі під нашим контролем. Це в першу черга велика промислова агломерація Краматорськ - Костянтинівка - Дружківка - Слов'янськ. От за ці чотири міста розвернеться вирішальний бій, він буде тривати кілька місяців. А далі питання — не чи вистачить у росіян сил їх захопити, а чи вистачить у нас сил їх утримати?

І так ми вертаємось до попереднього питання — до питання поповнення лав ЗСУ, до питання про мобілізацію. Фактично ось в боях за цю агломерацію ми і побачимо, наскільки вже катастрофічними є наслідки зірваної впродовж трьох років мобілізації.

Пане Євгене, а що нам чекати на Запорізькому напрямку? Росіяни трохи ближче підібралися до обласного центру.

Вони жодний населений пункт не взяли там на сьогоднішній день. На Запоріжжі поки що тактичні пересування. Бої постійно йдуть, але порівняно з Донбасом вони набагато менші. Все ж таки при всьому розмірі російської армії не вистачає їх вести бойові дії однакової високої інтенсивності по всьому фронту.

Зверніть увагу: поки вони намагались прорватись на Суми, було певне, хоч і дуже відносне, затишшя на Донбасі. Від Сум відкотились — знову посилили тиск на Донбас. Оскільки зараз доволі очевидно, що політичною метою № 1 у них є саме Донецька область, вважати, що у них вистачить сил одночасно прориватись на Запоріжжя, ну навряд чи. Ну хіба що в нас виявиться настільки все погано, що для того, щоб утримати Донбас, ми позабираємо останні резерви з Запоріжжя, ну тоді чого б їм і не спробувати…

Нещодавно прем'єр Британії Кір Стармер заявив, що країни "Коаліції охочих" готові постачати нам ракети великої дальності. Чи може така поставка стати переломним фактором у війні?

Звичайно, ні, не може. Це взагалі не та війна, в якій якась одна зброя може зіграти роль срібної кулі для вампіра. Це занадто масштабна війна, щоб будь-який один вид зброї став вирішальним. Інша річ, що це не означає, що нам ці ракети не потрібні. Дуже потрібні. Тут немає якоїсь одної вирішальної зброї, але наявність кожного виду зброї і головне збільшення радіусу враження, збільшення можливостей бити в глибину Росії, це все такі гирьки на нашу чашечку терезів. Оці далекобійні ракети, звичайно, це така вагома серйозна гирька на нашу шальку терезів, які поступово, підкреслюю — поступово, перевалюють хід війни на нашу користь. Це не миттєвий перелом, це не про те, що ось завтра до нас приїхали ці ракети — і все, ми завтра рознесли Кремль і завтра Росія капітулювала. Але це достатньо вагомий фактор на нашу користь.

Хотілося б з Вами ще поговорити про парад в Китаї. На параді в Китаї, присвяченому 80-річчю перемоги над Японією, Путін демонстрував військову техніку та зміцнював альянс із Китаєм і Північною Кореєю. Як ви оцінюєте ці сигнали і чи можуть вони вплинути на стратегію України?

От там ми побачили, як виглядає "Коаліція рішучих". От не ця коаліція, яку ми зараз бачимо в Європі— охочих не рішучих, та рішучих не охочих. А отак виглядає коаліція диктаторів, рішучих переробити світ під себе. Отак виглядає коаліція рішучих ліквідувати взагалі демократію як явище.

І оця коаліція проводила свій парад і демонструвала демократіям абсолютно пряму загрозу, причому в дуже короткій часовій перспективі. На жаль, демократії поки займають ту позицію, яку займала Україна до 24 лютого 2022 року. От як ми тоді збирались смажити шашлики замість того, щоб зайнятися своєю обороною, от приблизно так зараз виглядають західні країни.

Поділіться, яким Ви бачите ідеальний сценарій завершення війни в Україні?

Наша перемога абсолютно не стала нереальною від того, що маловіри перестали в неї вірити. Я нагадаю, що, наприклад, всі наші західні союзники, вони в неї не вірили від початку, вони взагалі не вірили, що ми більше трьох тижнів вистоїмо. А ми зараз з вами говоримо на четвертому році цієї війни.

Від того, що українці в кінці 2022 року трошки занадто повірили в нашу перемогу, вирішили, що не просто вона можлива, а що вона вже на блюдечку принесена, що ми вже зробили достатньо, щоб вона сталася, а потім так само сказали що, ой, раз так легко не вийшло, значить, не вийде вже взагалі. Ну вибачте, обидві ці реакції — це реакції інфантильні. І повірити в те, що перемога вже ось готова і ми п'ємо каву в Ялті, і так само, коли кава в Ялті так легко не далася, заявити, що все, значить, тепер це неможливо, і те, і те — дитячі інфантильні реакції, які не мають нічого спільного з реальним аналізом ситуації.

Наша перемога, саме повна перемога, під якою я маю на увазі військово-технічний розгром російської армії на нашій території, і відповідно, або її капітуляцію, або принаймні її виведення з нашої території, з усіма відповідними далі наслідками, які відбуваються в Росії, з падінням режиму, виплатою репарації тощо - так от, такий сценарій досі є можливим.

Але, звичайно, він не є можливим, якщо ми на нього не працюємо. Якщо ми не проводимо мобілізацію, якщо ми витрачаємо фінанси не всі на зброю, на боєприпаси, на оборону, а будуємо фонтанчики, місточки, копаємо зелену гілку метро в Києві, а по залишковому принципу фінансуємо ракети, тоді, звичайно, я не можу вважати сценарії нашої перемоги реальними.

Але тоді єдиним альтернативним сценарієм лишається наша капітуляція. Отут треба зрозуміти одну річ: в цієї війні немає іншого завершення, як перемога однієї з двох сторін. Оце якраз те, що ніяк не доходить до наших західних союзників і, на жаль, не доходить до частини українського суспільства, хоча, здавалось би, нам вже після того, що на наших територіях відбулось, це мало б бути просто очевидним.

В цієї війні є тільки два можливих закінчення — або наша перемога, або російська перемога. При тому я маю на увазі саме в її повному обсязі. Росіяни це не приховують. Вони висувають нам умови, які фактично є нашою капітуляцією. І навіть не приховують, що після такої капітуляції вони потім все одно через рік-два прийдуть і остаточно все візьмуть під контроль. І саме в цьому зараз сила позиції Росії. Вони не працюють на компроміс, вони працюють на перемогу.

Заради навіть того, щоб стався хоча б компроміс, воювати треба за повну перемогу. І от тоді, можливо, буде перемога, а можливо, в крайньому випадку, доведеться погоджуватися на компроміс. В нас і зараз в наших західних союзників відбулась абсолютно страшна, абсолютно хибна зміна – в якості цілі ставиться компроміс. Ну якщо ти воюєш за компроміс, то ти програєш, бо твій ворог воює за перемогу. Метою нашої війни має бути наша перемога. Ця мета досі лишається абсолютно досяжною, але для цього нам потрібні абсолютно інші дії нашого українського тилу.

Після нашої перемоги що нам потрібно зробити, щоб Росія через 2-3 роки знову на нас не пішла?

Давайте почнемо з того, що у випадку нашої повної перемоги, про яку ми говорили, з деокупацією, з репараціями тощо, насправді не сильно ймовірно, що в Росії збережеться нинішній режим і одразу почне готуватись до наступної війни. Після такої нашої перемоги, швидше за все, в Росії впаде кремлівський режим, буде період певного хаосу, і їм точно доволі тривалий час буде не до нас. І за цей час можна буде спокійно розбудовувати державу.

Але в будь-якому разі Росія з карти світу, скоріш за все, не зникне. Так, існує певний шанс, що вона взагалі розвалиться, але це певний шанс, це не гарантія. Виходимо з гіршого сценарію, виходимо з того, що Росія на карті світу залишається, і в такому разі нам треба будувати не просто свою державу, а нам треба будувати державу таку, як держава Ізраїль. Тобто державу, в якій служать всі. Державу, в якій постійно залишається одною з ключових статей витрат саме оборона. Державу, яка будує високотехнологічну армію, яка весь час напоготові. Звичайно, моя особиста позиція (нагадаю, що я не є офіційною особою і не представляю українську владу) — звичайно, треба будувати ядерну державу. Після перемоги в цій війні ми маємо зробити свою ядерну зброю. Ми маємо на це повне право, і моральне, і юридичне, ми маємо для цього всі технічні можливості. І тільки це буде реальною гарантією, що ніхто на нас більше не нападе.

Наостанок, пане Євгене, хотіла задати Вам особисте питання. Розкажіть, чи є щось, що Вас надихає зараз, в такі тяжкі часи? Якщо є, то поділіться будь ласка.

Так, мене постійно надихає спілкування з нашими захисниками і захисницями. Кожне спілкування з тими, хто зараз воює, воно надихає, воно надає оптимізму, бо тут в тилу для нього підстав мало. Хоча, чесно кажучи, і тут в тилу не все безнадійно - оцей нещодавній картонний майданчик також мене порадував та надихнув.