Актор Данііл Мірешкін: ми потрапили під артобстріл в окопі, за 200 метрів від позицій росіян

Актор Данііл Мірешкін, фото - канал 2+2

Його герой з 4-серійки "Я – Надія" – фельдшер Павло – на початку війни повертається з-за кордону, щоб бути корисним у рідному Харкові, оточеному ворогом. Для самого Данііла Мірешкіна "бути корисним" з початку повномасштабного вторгнення стало життєвим принципом.

Хотів себе проявити і випробувати

– Навряд чи ви коли-небудь думали, що доведеться зніматися у воєнній драмі і в той же час жити у воєнній драмі… Цей небажаний досвід допоміг у роботі?

– Коли в дитинстві я дивився історичні фільми на кшталт "Хороброго серця", завжди трохи заздрив героям. Думав: щастить же людям – вони живуть у такий час, коли можна себе проявити і випробувати! Зараз всі українці так живуть. В якомусь сенсі саме завдяки подібним фільмам мені вдається швидко адаптуватися й пристосовуватися до обставин. А ще робити щось корисне. Звісно ж, ніколи не думав, що воєнна драма стане нашою реальністю. Але завжди намагався бути максимально чесним і відвертим у роботі. В серіалі "Я – Надія" це не складно, бо все, про що там йдеться, дуже близько й впізнавано як для акторів, так і для глядача.

-- Чим вам імпонує ваш герой?

– Він зробив власний вибір, якого не міг не зробити. І йде назустріч обставинам.

– Повернутися з-за кордону, щоб під час війни бути корисним на батьківщині, –  складне рішення, яке вимагає сміливості. Напевно, ви розмірковували над тим, чи вистачило б духу вчити так само?

– Ви кажете про сміливість, а я трохи інакше дивлюся на цю ситуацію. Мені здається, люди приймають рішення повернутися не через сміливість. Просто розуміють, що інакше їм буде соромно перед собою, що вони втратять повагу до самих себе. Принаймні так це відчуваю я і саме це вкладав в образ.

Двічі відмовили у військкоматі

– Взяти до рук зброю змогли б?

– Завжди був переконаний, що це не знадобиться, що я пацифіст і не здатен вбивати людей. Зараз це для мене вже не так непохитно. Як не дивно, в мене немає ненависті до росіян. Але я хочу справедливості! Хочу захистити себе, свою сім’ю і країну. І хочу, щоб ми жили за своїми принципами і правилами, а не за тими, які прагне нам нав’язати "руський мір". Тож вважаю, що маю право захищатися. А як воно буде – життя покаже.

На початку повномасштабного вторгнення я двічі був у військкоматі. Перший раз сам прийшов, другий раз мене викликали. Але обидва рази відправляли додому, тому що в мене не було військової підготовки. Мене це зачепило… Відчув себе якимось неповноцінним, адже моя професія не дозволяла бути корисним Україні. Тому почав шукати будь-які можливості принести користь – наприклад, зайнятися волонтерством. А ще за власний ресурс вирішив набути якогось мінімального досвіду у володінні зброєю і пройшов домедичну та військово-тактичну підготовку. Вважаю, це не буде зайвим. Хоч нас переконують, що ситуація під контролем, я в цьому не впевнений. Всім слід бути готовими і морально, і фізично до того, що доведеться захищати свою країну.

– Дехто з чоловіків (у тому числі – й представників шоу-бізнесу) встиг втекти за кордон ще до початку війни. Як вважаєте, суспільство має поставитися до цього з  розумінням?

– Чесно кажучи, я про цих людей не думаю взагалі – мені є чим зайнятися. Це їх вибір, їм з ним жити. І це їх тягар. Я б собі такого не хотів…

– Якісь складнощі у вас виникли в роботі над образом Павла?

– Після проб до цього серіалу я випадково зустрівся біля театру з колегами і сказав, що почуваюся абсолютною бездарністю, що розучився грати. Мені справді здавалося, що те, що робив на пробах, було якимось недоречним і невмілим… Але коли потрапив на знімальний майданчик, все пішло само собою.

– Яка сцена в "Я – Надія" найбільш зачепила вас за живе?

– Та, де я зустрічаюся з головною героїнею (по сюжету – ми друзі дитинства) в обгорілій квартирі, куди потрапила ракета. Знімалася ця сцена в Ірпені, де були обстріли, в реальному приміщенні. Навколо нас метал, що поплавився… Обвуглені меблі і банани… І це так впливало на свідомість, що ти не міг дозволити собі грати роль. Бо було таке враження, ніби оскверняєш своїми діями ці стіни.   

Зверху іскрять дроти, а з асфальту стирчить фрагмент ракети

– Який найстрашніший момент ви пережили під час війни?

– Багато таких було. Але 24 лютого – то, мабуть особливий день. Коли все почалося, навколо так сильно бахкало, що машини у дворі просто розривалися від звуків сигналізації. Було дуже гучно! Ми живемо під Києвом, у Броварах, поряд з нами – військова частина. Біля неї прилетіла крилата ракета, а ми з родиною саме були неподалік… Пам’ятаю наше прощання – дуже щемливий момент: я відвіз доньку й дружину на Західну Україну, а сам повернувся додому.

Дійсно страшно було, коли разом із французькими журналістами, яких супроводжував на схід країни, ледь не потрапили на окуповану росіянами територію. Або коли за 200 метрів від ворожих позицій в окопах брали інтерв’ю у наших хлопців і потрапили під артобстріл. Іншого разу було взагалі як у якомусь бойовику: ми виїжджали на авто під артобстрілом, бо вирішили прориватися, а не чекати, поки наш квадрат накриють. Їдемо – а блокпоста, через який пару годин тому заїжджали, вже немає – розбомбили вщент. Бачу – зверху звисають, іскрять і димлять перебиті дроти. Намагаюся їх об’їхати, і раптом оператор-француз, що сидів поруч, різко смикає кермо! Виявляється, я так зосередився на дротах, що не побачив фрагмент ракети, що стирчав з асфальту посеред дороги! Але, певно, найбільше злякався, коли вперше потрапив під артобстріл. Це було в Рубіжному – я саме був на вулиці і дуже розгубився, бо не знав, що робити. На пам’ять про той момент в мене навіть відео є – його можна в Instagram подивится.

До речі, психіка дуже своєрідно на усе це реагувала. Я просто фіксував усе, що відбувається навколо, і робив те, що повинен робити. Лише потім, виконавши завдання, почав усвідомлювати, в яких обставинах опинився і чим це могло закінчитися.  

– Саме після таких моментів людина здатна переосмислити своє життя. На що ви почали дивитися під іншим кутом?

– На багато речей, включаючи те, чого хочу і які цінності готовий відстоювати. А ще зрозумів, що потрібно дорожити тими, хто тебе по-справжньому цінує, вибудовувати з ними стосунки. Бо дуже часто ми це робимо зовсім не з тими людьми, і цим самим просто засмічуємо своє життя. Раніше так не думав і сприймав усе, як належне.

– Напевно, кожен українець, уявляючи перемогу, сам собі обіцяє: коли закінчиться війна, я обов’язково зроблю те, те і те – тут, як правило, йде перелік якихось гештальтів, які довго не вдавалося закрити. Що це у вашому випадку?

– Це скоріше не гештальти, а плани і цілі, які через війну відтерміновуються. Мене така ситуація дуже злить і мотивує – не хочу, щоб росіяни і війна відбирали місяці і роки мого життя. Тому намагаюсь розвиватися. Зараз здобуваю ще одну освіту, третю – в Національному університеті біоресурсів і природокористування України, буду спеціалістом із захисту і карантину рослин. Працюю над своїми продюсерськими проектами, що були розпочаті раніше. Після війни перш за все хочу дозняти ще один фільм, що фіналізує трилогію короткометражок, які ми об’єднаємо в повний метр. 

Нахабно, провокативно і в стилі Сальвадора Далі

– Глядачі вже звикли бачити вас з легкою небристістю. У новому серіалі ви з вусами і бородою. Чому раптом надумали змінити імідж? І чому саме такі вуса –  в стилі Сальвадора Далі?

– Я не планував міняти імідж, тим більше – копіювати Далі. Все сталося само собою: коли був на сході країни, там не було можливості голитися. Тим часом вуса й борода відростали, вже трохи заважали, і, щоб вуса не лізти до рота, почав їх закручувати. Зрештою все трансформувалося в новий образ, який мені сподобався. Він виглядав якось так нахабно, провокативно… До речі, люди досить емоційно на мене реагували – комусь подобалося, як я виглядаю, а комусь навпаки. Це дуже тішило. Напевно, через деякий час мені вуса набриднуть, але поки що почуваюся з ними комфортно. 

– Так ви виглядаєте значно старшим. Продюсери "Я – Надія" не просили попрощатися з вусами?

– Режисер Денис Тарасов просив: "Поголися!" І, наскільки мені відомо, навіть почав шукати іншого актора на роль Павла. Я не ображався – йому видніше, як має виглядати персонаж. Але голитися відмовився. Просто не міг! Нинішній образ у мене ототожнюється з війною, з поїздкою на схід, з подальшими моїми планами. Зрештою ми знайшли компроміс, за що дуже вдячний і режисеру, і продюсеру, і каналу 2+2 – я просто не закручував вуса. Взагалі мені здається, що поголені красиві обличчя вже втратили актуальність. Глядачів більше приваблює нестандартна зовнішність і нестандартні історії.

– За вусами й бородою доглядати важче, аніж кожного дня голитися. Не набридає? Самі можете впоратися чи в барбершоп доводиться ходити?

– Мені подобається за ними доглядати. Вже наче якийсь ритуал – зранку приводити  себе в порядок. Це допомагає налаштуватися на робочий стан, попрацювати над своїм настроєм. Іншими словами, коли приводжу до ладу вуса, приводжу до ладу і свій внутрішній світ. Майже сакральна процедура! (Сміється) Іноді ходжу і в барбершоп – для мене це як новий вид сауни. Обожнюю сауни! Там я релаксую, набираюсь сил і енергії.

Донька за кермом

– Ваша дружина й донька зараз за кордоном. Чим займаєтесь самотній чоловік у вільний час?

– Ой, займатися є чим! По-перше, треба якось фінансово себе забезпечувати, тому при можливості підтаксовую. Продовжує діяльність наш благодійний фонд "Торбан". Крім того, пишемо сценарії на майбутнє. Є театр, якісь благодійні вечірки, спортивна підготовка – намагаюся тримати себе в формі. Вільного часу майже немає.

– Бачила відео, на якому вчите 5-річну доньку керувати авто. Виховуєте її як самодостатню леді, яка може все сама, чи як принцесу, якій всі винні?

– Це відео спровокувало у мене на сторінці багато суперечливих коментарів. Дехто писав: "Як можна п’ятирічну дитину саджати за кермо!?" Та я просто хотів розважити Василісу! І контролював ситуацію. Для мене важливо, щоб вона відчувала свою силу і можливості – така маленька, але керує великою машиною, як тато. Дуже хочу, щоб була самостійною, але вміла працювати в команді. Для цього їй і потрібні ось такі моменти. Я не виховую її як хлопчика, тримаю баланс. Як сказав Будда, істина посередині…

Звісно, що зараз вихованням доньки більше займається  дружина (актриса Ксенія Данилова. – Прим. авт.), але я намагаюся бути в курсі подій. 

– Спочатку ковід випробовував пари на міцність, а тепер – війна. Як усе це вплинуло на ваші сімейні стосунки?

– Це дійсно випробування. І добре, що вони є, бо дають максимальне навантаження на стосунки – тільки так можна зрозуміти, чого насправді ці стосунки варті, чого ми хочемо і з ким хочемо. Складності є. Але ми вирішили відкласти прийняття остаточних рішень на післявоєнний час, щоб не гарячкувати, розібратися в своїх почуттях і бажаннях.